Ой, хто ж той Ахмет! Звідкіля він знає мову, як він зрозумів ту пісню?!.
А знає він тому, що він земляк своєї господині… Він це пояснив, а разом з тим підніс краєчок заслони над тяжкими ділами її пана, над тим жахом, що криється за цими розкошами… Він колись не був євнухом, він був людиною… Він з України… І навіть знає Богуслав… Але потім його захопили в полон яничари й зробили з нього каліку… На наказ паші-Гірея отак з ним зробили…
Вражена Маруся не йме віри… Але як же тут не поймеш віри, коли він от стоїть, її земляк, що став “Ахметом”…
Маруся борюкається з усієї сили. Ні, ні, вона не вірить!..
Вона кличе діток своїх на допомогу — вона хоче вхопитися й триматися за них, за своїх діток, за своє щастя, за доказ палкого кохання Гірея-паші, за доказ своєї наївної й щирої віри в нього… Та не знаходить в тім забуття й колишнього спокою…
З’являється паша Гірей і на самоті розвіває всі болі й сумніви. Він говорить їй палкі слова про кохання й про вірність. Він лестить її божественній красі. Він клянеться їй у вірності до смерті й дає наказ євнухові Ахметові оповістити всюди й у гаремі, що ханум є найвищою володаркою над усіма. Він заколисує бідолашну свою полонянку, свою вірну дружину, повертає їй спокій і певність, повертає їй втрачену було рівновагу, повертає їй віру в самого себе, в пашу Гірея, як “милосердного” й чулого, великодушного володаря, як того, що любить її, “її мову”, “її рід”, “її землю” й “її людей”, “як самого себе”… І Маруся, змучена й стерзана тугою за рідним краєм, заспокоюється, приколисана. В ній оживає пошана, скріплюється довіра…
А паша Гірей кличе одалісок, щоб співали й танцювали, і вони танцюють плавкий танок сходу й співають тягучих пісень… Потім кличе арабчат і муринчат, щоб потішали володарку танками жагучими… Потім показує їй черкесів з їхньою жагучою лезгінкою… Потім велить привести циган. І все для неї, для своєї коханої “ханум”…
Заколисана Маруся підкоряється своїй долі. Що ж, він добрий. І їй треба все забути і рід, і край, усе. Цього всього, що тут, їй несила вже зректися. Та й для чого. Те, що було колись —
…Нехай то буде сном
В моїй душі, розкішним сном, яскравим,
І мрією моїх дівочих літ!
Так, так! Розвійсь ти, марево минуле…
Час і пора туркенею ставати!
Прощай, прощай…
І Маруся вирішила ставати туркенею. Дія йшла наспад, переходила в тон такої от собі мелодрами, затихала, пригасала й мала пригаснути цілком. І нічого би й не було. Але раптом Маруся зробила страшне відкриття… І все пішло шкереберть. Дія зробила карколомний зиґзаґ…
Коли Маруся вже скорилася своїй участі, коли заспокоєна пашою скріпилася вірою в нього й уже вирішила ставати туркенею, — раптом почулася звідкілясь тиха пісня чоловічого гурту, що все наростала, наближаючись… І ось зринули чіткі її слова:
Ой, у полі два явори.
Третій зелененький,
Та занедужав при дорозі
Козак молоденьки…
Зачувши пісню, Маруся потяглася за дорогими звуками, ламаючи руки та ридаючи. А далі кинулася, як ужалена:
Ай, хто ж там, хто?!.
Мій мозок запалав.
Почувсь мені коханий, кревний голос…
Ой Боже ж мій!..
(І до Ахмета, що навернувся).
Який то гурт співа?
“Невольники!” — відкарбував Ахмет голосно й понуро.
Маруся остовпіла. І… що сталося з Агою, невідомо, але трагізм її був такий справжній, такий глибокий і непідробний, що вийшов зовсім за театральні межі, — заточуючись, вона ступнула до рампи, зовсім близько, й, простягаючи руки до залі, до перших рядів, у чорноту, в ніч і до мерехкотняви очей на балконах… ні, не вигукнула, як то належалось по п’єсі, а проговорила тихо й якось так особливо, крізь здушене ридання, що стрясла всіма:
Невольники?!!
У мужа?!!
В моїм садку?!! В кайданах кревний люд?
І, може, там… Лукаве ошуканя!!.
Веди мене до них!!.
Пізніше казали, що по тих словах Ати-Марусі з Богуслава Сазонов машинально втяг голову в плечі. Хтозна. Одно було вірно: ошелешена зала мить мовчала, закам’яніла… І враз вибухнула громом аплодисментів, проводжаючи завісу, що возвіщала антракт, відтинаючи від того грохоту Марусю й Ахмета, що покірно приклав руку до серця й вклонився Марусі до самої землі.
Багатьом уже тоді здалося, що аплодисменти ці занадто були експансивні, занадто вже смислові, такі самі смислові, як смислові вийшли Атині слова, останні заключні слова в цій дії. Але в перших рядах панував цілковитий спокій, ніхто там не надав тим словам якогось особливого значення, поза тим, що належалось по п’єсі. Це вже вони бачили й чули на пробі. І так, як і на пробі, так і тепер, нікого з очерствілого начальства ті слова не вразили, хіба котрусь з відповідальних жінок, що то там, то там он витирали хусточками очі.
Коли закрилась завіса, Чубенко, весь червоний і усміхнений “в вуса”, протиснувся в нижнє фойє до буфету й випив підряд два кухлі пива, а потім ще й чарку горшки.
Публіка, відхлинувши з залі й виповнюючи всі бічні простори, була надзвичайно задоволена з ходу п’єси. Це вже приблизно те, чого вони сподівалися, включавшись всією душею. Дівчата деякі вже були заплакані. Хлопці дудлили пиво й хмурніли, або й кепкували з дівчат, або ніяковіли, блукаючи очима понад головами, в четвертому десь вимірі, — далебі, їм було прикро за своїх “слабонервних” товаришок. Дачниці й дачники чимсь стурбовані, задумані, зніяковілі, тиснулися окремо купками й поширеними очима дивилися на “масу”, — їх, без сумніву, вражала сила впливу сцени на ось цю ось “примітивну”, кепсько вдягнену, “простяцьку” провінційну масу тубільців, “півдикунів”, що от же виявилися такими надзвичайно чутливими до мистецтва.
“Маса” гойдалася, вирувала в коловороті руху по всіх фойє й по сходах, витирала сльозинки з вій, пила пиво біля буфетів, а часом і горілку, немилосердно диміла папіросами й так самокрутом. І хміліла. Хміліла… Тільки не самим горілчаним хмелем…
На балконі над вулицю якось особливо шаліла оркестра, якимсь таким зухвалим вихилясом, ніби їй було відомо, що там щось сталося, й те все було надзвичайно веселе…
А за сценою, як тільки закрилася завіса, заплакана Ольга, мати Марусина, кинулася Аті на шию й ні з того ні з сього почала її цілувати. Цілувала й плакала і нічого не казала… А потім підійшла до дірочки в завісі й дивилася крізь неї в осяяну залю, в передні ряди — там сиділо начальство й чекало наступної дії. Великі пани не хотіли виходити в фойє й мішатися там з малими людьми, чекали кінця вистави тут, — поважні, маєстатйчні, величаві. А може, вони не хотіли в фойє зустрічатися з тими “стаханівцями” й “ударниками соціалістичних ланів і заводів”, з тими всіма “знатними людьми”, що їх так лагідно і просто було виселено з передніх рядів десь на гальорку… Ольга дивилася в дірочку на Страменка, на Сазонова, на конячу щелепу Зайдешнера, заплічних діл майстра, на Добриню-Романова, на начальника міліції, на всіх інших і тремтячою рукою жмакала кохтину на грудях, обриваючи старовинні блискітки… І кусала губи…
* * *
Люся Жабка, чарівна одалісочка, теж поцілувала Ату, підстрибнувши, як коза, й обхопивши за шию. Але вона з інших причин, просто їй було весело, вона була в надзвичайному піднесенні, в надзвичайному збудженні, — таке все чудесне, такий прекрасний світ, так гарно йде вистава, такий успіх, так гарно грала Ата, так гарно грали всі, й така гарна вона сама… Це вже ясно, буде колосальний успіх, а там же — в театрі, в залі — скільки знайомих! А скільки гарних хлоп’ячих очей, чорних, блакитних, різних!.. І всі дивляться на неї!..
Збуджена Люся не могла всидіти й не могла втерпіти, щоби не вибігти на хвилинку в фойє й не показатися людям (ніби ненароком, нібито вона за ділом, чимось так заклопотана, когось шукаючи ніби)… Так як була загримована, в убранні туркені, в ролі пишної й чарівної одаліски, Люся Жабка бігала кілька разів через нижнє фойє… Скільки народу!! — І всі перед нею розступаються… Хитра дівчина! Вона любила показатися хлопцям і взагалі людям, мовляв: “А дивіться ж! Ось я яка! Дивіться!! А ви думаєте, хто це там так гарно грає оцю одалісочку?!” — Вона хотіла пожинати славу безпосередньо, відчуваючи її на собі в поглядах, в шиканні — “О! О! О! о! Дивись! Дивись!!.” Бо хто ж може бути кращий за Люсю Жабку, двадцятидворічну дівчину? Авжеж, ніхто… Хоч це було заборонено — показуватися в фойє під час вистави в костюмі й гримі, але тим самим це й було ще цікавіше…
* * *
Буфети (а їх два, нагорі й унизу) торгували повною парою, були увесь час в облозі. А так як у них, крім пива й горшки, більше вже не було нічого такого, ніяких таких ласощів, чим би можна було потішити ніжніші уста, то облогу тримали хлопці, — корки лускотіли, мовби постріли дрібнокаліберних гвинтівок десь у “тірі”. Хлопці, барвисті, дебелі, широкогруді городяне й селюки пили пиво понуро, поважно, зосереджено, вмочали червоні розпалені уста в сніжно-білу піну наповнених кухлів і тягли повільно, а коли відривали уста від кухля, над ними лишалися сніжно-білі довгі вуса піни, як у запорожців. Ця подібність веселила дівчат… “Тю, хай ти скиснеш! Точнісінько такий, як той, що продав свою сестру!” або: “От козак, так козак!”
“Ну-ну! — мурмотить “козак” нахмарено й витирає вуса вершком долоні. — Я би його продав!”
Як і належалось відповідно до “духу часу”, “народ” був мовчазний, “суцільний равлик”, мовляла Ата, — тримав язик за зубами, навіть випивши п’ять кухлів пива. Бач, якраз наймовчазнішим був той “народ”, що тримав у облозі буфети, ніби то були товпища не таких собі простих хлопців, а мудреців, які збагнули, що справжня істина лежить на дні келиха… та що “язик мій — ворог мій”…
Винятком був, мабуть, знову Чубенко. Червоний і понуро усміхнений, тримаючи в вузластій руці обидва своїх запорозьких вуса, він стояв з Данком Шигимагою у кутку за буфетом, притиснув його до стіни, мов бранця, і говорив сам та щось змушував говорити й Данка… То була розмова на невідому нікому тему — може, про мистецтво, а може, про полювання на дрохв… Бідолашний горбань, збентежений і блідий, з розкуйовдженою шевелюрою бистро позирав з-за приплющених вій на оточення й далебі хотів якось від Чубенка відпекатися. Допоміг йому другий гонг, що потяг розбурхане людське море в вузькі щілини дверей. Данко Шигимага видерся від Чубенка й швидко пішов нагору по східцях, ніби піднімаючись на небо від такого страшного грішника й п’яниці. Він був сам, бо решта вже пробігла всі східці й розтеклася по дверях. Обернувшись до низу, Данко промовив тихо, але чітко до Чубенка:
— Того не могло бути…
— Е-е, що там ти тямиш в людях! — махнув стариган досадно рукою, випустивши з неї запорозькі вуса, і пішов до дверей партеру, трішки похитуючись і бурмочучи:
— Миготить, брат!.. миготить… У душі миготить…
* * *
Третя дія почалася надзвичайно сильним акордом — сценою з невольниками. Гранично вимовна, пластична картина трагедії каторжників!.. Аж похололо в душах. Каторжники — це категорія вічна, і даремно там ті каторжники якісь “турецькі” — це категорія вічна, трагедія мучеництва і — перманентна трагедія їхнього народу… Безглузда історія складається з безкінечних повторень…
А невольники, їхні прадіди значить, на тлі розкішного східного міста, на тлі пишних палаців, мечетів і мінаретів, заковані в тяжкі кайдани, носять тяжуче каміння — будують якусь будову якоїсь (може, й турецької, п’ятирічки) великої проекції… То, може, мала би бути тюрма, а чи фортеця з тюрмою разом… Циклопічність споруди перегукується й з древніми фараонівськими пірамідами й з циклопічними спорудами сучасності… Невольники обшарпані (пошарпана одежа й пошарпана шкіра), вимучені, в смугах від шмагання нагаями та гарапниками погоничів і варти… Погоничі й варта складаються з немилосердних спаґів, з яничар… Картина каторжної праці ось така… ось така… ну, точнісінько така, як вона оспівана в усіх каторжанських піснях про Сибір!.. Публіка ловить кожне слово, кожен рух, затаївши подих… Каторжники по п’єсі називаються “невольниками”, але вони відомі усім як “каторжники”… вони відомі глядачам не з турецької історії, якої вони не знають, а з історії дещо ближчої, яку вони всі знають, з отого знаменитого — “Дзінь-бом! Дзінь-бом! Слишен звон кандальний…” та “За Сибіром сонце сходить!..” Тому картина каторжної праці бідолашних предків просто надзвичайна… Що завирувало в людських душах від такої картини? Які рефлексії від неї бродили в людських головах?!. А каторжники сурганять каміння, дзвенять кайданами “дзінь-бом! дзінь-бом!”, і хтось із них, непогамовний і затятий співає… Співає пісню про козака Софрона:
Ой, не знав козак та п не знав Софрон,
А де славоньки зажити…
(і товариші його задумливо підхоплюють)
Гей, зібрав військо, славне запорізьке,
Та й пішов він орду бити…
А Софрон стоїть осторонь, зажурений, знесилений. Це ж уже й пісню про нього товариші склали, але — навіщо! Зломила їх сила ворожа, бо велика сила меншу завжди ломить, і треба їм тепер загибати. І це ж через нього всі загналися в неволю. І марно. Він навіть не взнав, де ж його мила, де його та провідна зоря, що вела крізь всі іспити й бурі і довела аж сюди…
Софрона грає Григорій Мороз, улюбленець публіки. Його тяжко в цій ролі впізнати через ті вуса й того бутафорного “оселедця” на голім черепі, й через ті шаровари. Софрон голий до пояса, потовчений, розтерзаний.
І Степан тут, той самий, що продав туркові сестру рідну, — він от лежить і вже вмирає. Він добре покутував свій гріх у боях з ворогом, але ще не спокутував — над ним, уже півмертвим, ще потішається ворог, що не оцінив його прислуги, і він, отак лежачи в агонії, допиває свій гіркий келих…
Публіка, далебі, найменше сприймає слова, — вона сприймає саму талановито оформлену й подану картину, видющу каторгу.
Явним недоглядом режисера було те, що деякі древні невольники під час перепочинку курили зовсім не древню, а скручену з махорки цигарку одну на гурт, передаючи “бичка” з руки в руку. Нонсенс. А може, це був не недогляд режисера, а вислід “винахідливості” акторів, що, йдучи на сцену, забули люльки… Проте ця деталь не тільки не зіпсувала справи, а, навпаки, зробила всю картину особливо реальною, разючою, гостро сприйманою. Напевне ніхто з глядачів не побачив у тій каторжанській цигарці, у тім преславнім “бичку”, недоречності, навпаки, побачив якраз доречність, і якраз саме тому підсвідомо, з глибокою нудьгою відчув увесь справжній трагізм каторжанської долі… Але вже, мабуть, сьогодні на те пішло, щоби й помилки та прикрі випадки грали свою якусь логічну роль, — глядачі їх сприймали як закономірність, або взагалі не сприймали, зовсім не рахуючись з бутафорією. Останнє довів яскраво один несподіваний, на перший погляд дуже прикрий, випадок, що стався в найцікавішому місці сцени з невольниками. В найвищій точці драматичного напруження, коли вибухнув конфлікт між бідними невольниками й жорстокими спагами та наглядачами, у Софрона, що стояв посеред сцени грудима проти своїх мучителів і, потрясаючи кайданами, виголошував гнівний монолог, раптом одпали вуса… В блискавичну мить мітичний запорожець, прапращур усіх присутніх, перетворився в праправнука, в сучасного юнака; тобто “дрібнобуржуазний”, фантастичний запорожець перетворився в “пролетарського” свого нащадка, в Григорія Мороза… Зала, перед тим наелектризована надзвичайним драматизмом всього попереднього, охнула… Але ніхто не зареготався, як то могло би бути. Ні, замість сміху несподівано вибухнули аплодисменти — зухвалі аплодисменти підбадьорення, мовляв: “Не губись! Чорт з ними, з тими вусами! Знаємо, що то декорація! Смали так!”
І Мороз не розгубився. Він спокійнісінько вернув вуса на їхнє місце, умовні вуса на умовне місце, і грав собі далі… Це було одне з тих малих нещасть, що іноді підступно застукують актора на сцені, роблячи іспит його талантові, а іноді й ламаючи навіки його кар’єру. Але на те вже сьогодні пішло, ніби якась вища сила зумисне взялася сьогоднішню виставу скорегувати по-своєму.
Знаменним було те, що ніхто, навіть ті московські гості, дачники, під впливом надзвичайного трагізму всієї п’єси і високого мистецтва її виконання, не побачили в тім епізоді з вусами нічого комічного. Було лише співчуття тому талановитому акторові, тому улюбленцеві публіки, Морозові, і радість, що він так просто дав собі раду… А ще було щось таке, що не дається моментальному усвідомленню, як неймовірний парадокс. Можливо, на це трудилася мимоволі вже Люся Жабка своєю біганиною, готуючи уневажнення декоративного плащика… В п’єсі уже неподільно запанувало щось, що їй не властиве, щось, що переступило шароварні умовності, переступило через грим, через “дурні оселедці” й вуса, через підкреслений фальш східньої екзотики, щось таке, що пересягнуло вже через театр, вийшло за його рамці, за рамці сцени й панує над усіма, психологічно зв’язало людей по обидва боки рампи і, напевно, вийшло й на вулицю, туди в масу, що стояла й чекала кінця… Тим “щось” був факт, що психологічне настановлення граного на сцені пересувалося на сучасну площину, фатально з’їжджало на сучасні рейки, поймалося духом сучасності. Легенду давнини зруйновано, міф щез, а на його місце вставала легенда інша, нова, реальна легенда дійсності…
І вже ніхто цього не зміг би повернути на інші тори, а тим більше зупинити, як тую лявину, що фатально котиться згори. Вона мусить докотитися до краю, впасти й придушити когось, хто приречений на жертву.
І лавина котилася…
Коли в жорстокій сцені упокорювання закутих в залізо невільників спаґи убили Степана за те, що він, доведений до нестями знущанням ворога над товаришами, прибив кайданами наглядача й коли в момент Степанової смерті з’явилася на плацу його мати Ганна, перебрана в циганку, напруження в залі дійшло високої точки. Але воно ще наростало. Наростало. Показником цього була мертва, понура, зловісна тиша. Ніхто навіть не зааплодував, коли Степан ударив свого ката тяжкими наручниками по голові, чути було лише сопіння. А коли з’явилася мати Ганна, покотився шелест шикання — вимога ще більшої тиші, хоч більшої тиші вже не могло бути, хіба що глушили власні серця.
Мати зустрілася з сином. Зустрілася для того, щоби прийняти передсмертний шепіт тяжкого каяття…
Але як же ж вона грала, тая заплакана мати! Ніхто не знав, чому вона так особливо грала сьогодні й чого вона так щиро заплакана перед тими всіма невольниками. Ніхто не знав, що в тієї Ольги, яка грає Матір Ганну, стоїть увіччю інший невольник, справжній, отой хлопчик-вовчик, що десь умирає в лікарні. І тому їй не треба нічого удавати. Вона лише виливала свою душу, так збентежену й поранену… Вона грала те й не те, що було по сценарію, формально те, а в суті не те, — вона все бачила в іншому дещо плані, аніж то приказав режисер. Слова були ті самі, що і в книжці, але душа в них інша, звучання їхнє було інше, продиктоване власним серцем. І тому те звучання діяло так вражаюче… Коли дозорці й спаги відірвали брутально Ганну від сина й почали гнати її та таврувати “джаврою”, проклинати шайтаном, вона так заполоменіла й такими розсипалася прокльонами, що вони не вкладалися в епічні старовинні рамці, а дихнули гарячим вогнем нового, живого:
Мене… мене… до сина не пустили! —
здивувалась вона, простягши руки до залі і затремтіла тими руками материнськими:
О будьте же ви прокляті до смерті!
Щоб цілий вік ні ви, ні весь ваш рід
Не знали й дня щасливого, години!
Щоб муки всі, які у пеклі є,
Невідступно вам душу мордували!
Щоб серце вам все струпом пройнялось!
Щоб в печінках засіли чорні жаби!
Щоб хробаки точили скрізь нутро!
Щоб очі вам повиїдала тля,
О гаспиди, архангели прокляті!!.
Це був несамовитий монолог. Ольга його виголосила в нестямі в залю, простягаючи туди в шаленім пафосі прокльону свої материнські руки, туди, де в першім ряду сиділо все начальство… Вона сама не здавала справи з того, що робила… власне, вона виголошувала те, що й належалося по п’єсі, виголошувала монолог, завчений твердо, “назубок” за довгі місяці безкінечних репетицій, тільки тоді вона його виголошувала машинально, адресуючись в далеке минуле, чуже й байдуже, а тепера вона адресувалася в сучасне, вона тими словами виливала великий біль, що пік її серце. В кінці вона цілком підсвідомо вліпила одне-однісіньке власне, своє слово, що чомусь підвернулося на язик, слово “архангели”. Це — зовсім модерне, крилате слово, народній епітет для означення володарів і наглядачів модерних тюрем.
