В цей час з книги випала суха торішня волошка. Ата посміхнулася самими кутиками уст:
— Ні, не читала. І навіть не бачила цієї прекрасної волошки.
Волошка впала на підлогу. Професор, розгублений, як школяр, тремтячою рукою підняв її й поклав знову в книгу. Потім вийняв і поклав її на стіл… Не знав, що з нею робити. Такий смішний. Ата взяла волошку й, приступивши до професора, вставила волошку в петлицю його піджака. Професор розхвилювався, аж піт йому виступив на чолі. Встав і, тикаючи книгу до кишені й не потрапляючи, попростував до дверей. Ата за ним. А вже біля дверей дівчина заступила дорогу та:
— Професоре! Скажіть же мені на прощання, професоре, як же ж пов’язати цю синю волошку, цю прекрасну синю волошку, символ любові й поезії з розстріляним Стешенком і зі збожеволілою матір’ю? Га? Скажіть, професоре!..
Професор увесь раптом затрясся. Ата думала, що він її вхопить за горло, але натомість професор вхопився за клямку дверей і вилетів у сіни, лише прохрипів глухо: “О, варварка!.. Варварррка!!.” А Ата вже прокричала йому навздогін:
— Ну, як же ж, як же ж пов’язати її зі збожеволілою матір’ю!? Га? І чи й у вас була мати, професоре?!.
Але професор уже нічого не чув. Він біг по вулиці, на бігу стромляючи книгу сонетів Хозе Марія Д’Ередія до кишені й не потрапляючи. Ата провела його очима й закрила двері. Постояла хвильку й раптом струснулася вся, як у лихоманці, піднесла високо плечі й заплющила очі:
— Брр-р-р-р!..
А потім додала журно:
— Але і в нього була мати… Напевно була…
А ще по хвилі зітхнула:
— Тепер він мене з’їсть, напевно з’їсть. Було досадно. Прикро. Брудно.
Остаточний висновок, до якого Ата дійшла, — це той, що вона “божевільна”, “неможлива”, не вміє тримати язика за зубами, “дурна”. Та помалу Ата заспокоїлася й узялася знову до праці.
Вона взялася лагодити віночок королеви, зроблений зі стеклярусу, сухозлотиці й іншої театральної мішури. Це, правда, справа бутафора, але він у них якийсь занадто “модерний”, а насправді занадто невправний, незарадний, мов слон. А в серце знову добувався рефрен, так брутально сполоханий гостем, рефрен її душевної самоти:
Геллади карта. Коцюбинський.
На етажерці лебідь.
Оце й уся моя кімната…
Заходьте коли-небудь!..
Одначе той, кого серце потайки ждало, не заходив. І навіть, далебі, й не збирався.
III. Шкіц анфас
Не тільки поважний професор Добриня-Романов і не тільки молодий романтик Павло Гук були закохані в Ату — закохане в неї було, можна сказати, ціле місто. Відколи вона з’явилася тут, перед рампою державного театру, — вона зійшла мов зоря над цим містом і сяє над ним, розгоряючись все яскравіше й яскравіше, чаруючи всіх своєю юною красою й своїм хистом, помножена на чари усіх тих героїнь, що вона їх грала. А особливо чарівна чарами Мавки з “Лісової пісні”. І не було в місті, мабуть, нікого, хто б цієї Мавки не знав. І не було, мабуть, ні одного такого, хто б її знав справді. А з хлопців не було, мабуть, такого, що не був би в неї закоханий по самі вуха. Лише ніхто не мав щастя у цілому місті похвалитися бодай малесеньким успіхом. Бо — Ата прекрасна, але Ата — й химерна. Дівчина повна суперечностей. З одного боку — вона “стара”, досвідчена досвідом, і постарена мудрістю всіх граних нею героїнь, і оповита їхньою славою, а з другого — вона по-дитячому юна, в її природі і душі незаймана і чиста, як кришталь, і наївна, як весняний пролісок, і строго оберігає цю свою чистоту, цю свою гордість і святість з того самого інстинкту, з якого інші квіти згортають свої пелюстки від чужого дотику. З одного боку, вона смілива і язиката. З другого — ніжна і замкнена, неприступна. Серце її заповнене чим іншим по вінця, — серце й розум прив’язані до сцени, до мистецтва, в яке вона залюблена з усім молодечим вогнем і пристрастю, до великої тайни завойовування мистецтвом людських душ і трансформування їх, чародійним виводженням їх з нетрів трагічної дійсності в світ інший, в світ краси й радісних хвилювань…
П’єси, в яких грала Ата, йшли по кільканадцять разів підряд з непослабленим успіхом, хоч, здавалося, вже в них нічого дивитися.
Ніхто не знає, звідки вона взялася, лише знає дирекція театру, що вона прийшла із столичного театрального технікуму. Але для інших і це невідоме. От десь узялася, та і все.
Що вона була родом з цього міста, власне, з його околиць, — це навіть і в голову нікому не спадало. А ще більше не спадало в голову, що вона дочка однієї знаменитої (може, найзнаменитішої) людини в історії цього міста, жорстоко змеленої в млинку чужої системи, — загублена дитина тієї трагічної загиблої людини. Та це велика Атина таємниця, яку вона й сама не знала до всіх глибин. Як і таємницею для всіх були початки її біографії в “сторозтерзаній” столиці України — її передчасне й трагічне сирітство, безпритульництво, потім життя в дитячім ізоляторі для безпритульних, втрата не тільки свого роду, а й свого прізвища, що десь загубилося на пустирищах та смітниках тієї столиці “сторозтерзаної”… Тепер у Ати ім’я власне, дане ще батьком, але прізвище чуже. Та про це ніхто не знає. Вирісши й “вибившись у люди”, дівчина прийшла інстинктово до рідного міста, прийшла з якоїсь примхи долі, як інкогніто, щоб ходити й дихати, жити й діяти там, де вперше пролунав її дитячий крик, де жив і діяв її героїчний батько. Про це не знає ніхто й не знатиме. Хіба, може, колись… А тим часом для всіх вона дивна несподіванка, дар неба, що злетів неначе метеор, і летить далі, лишаючи по собі сліпучий слід, переконуючи всіх про своє якесь велике, таємниче призначення.
Ата сама вірила в якесь своє особливе призначення й берегла це як теж таємницю. Й була до цієї віри прив’язана всім своїм серцем і всією душею, бо віра та наповнювала її вщерть, лишаючи до всього іншого байдужою.
Її закидали квітами. Її засипали писульками, листами, листівками, похвальними рецензіями, компліментами, а найбільше її засипали пломеніючими поглядами юнаки та юнки… та хіба тільки юнаки та юнки! Одначе квіти в’яли в її кімнаті та в кабінетах директора, режисера й помрежів , листи збаламучених мужчин лишалися без уваги, і лише пломеніючі погляди безлічі очей не давали їй часом спати, проте не з тієї причини, як то, здавалося би, мусило бути. Дівоче серце не зачіпав жоден погляд, не палило жодне полум’я навіть найбезтямніше закоханих. Натомість ті погляди зачіпали її душу інакше, — змушували гордо пишатися зі свого тріумфу, відносячи все те шаленство переповнених зал на рахунок великого, всемогутнього мистецтва, що з її допомогою так підносить і окрилює людей, руйнує брудну буденщину, кличе й веде людей до високостей прекрасного, змушує забувати хоч на хвилину юдолю людських сліз і горя, ошляхетнює, перероджує їх, удосконалює або бодай на хвилину робить щасливими, кращими, повноцінними… Ось тому дівчині часом не дають спати грона мерехтливих, пломеніючих очей.
По тих очах вона бачить тріумфальне здійснення свого покликання, свого призначення.
Серце ж дівоче лишалося недоторканим. Багатьох вводила в оману та двоїстість, що існувала в цій дівчині, власне, вводило в оману враження, що цій дівчині, такій юній і такій чистій, відомі вже всі таємниці, відомий уже смак забороненого яблука з дерева пізнання добра й зла. А тим часом це лише чужа печать, віддзеркалення досвіду тих героїнь, яких їй доводилося втілювати, це враження масок, які доводилося натягати на себе. Звідси ота ніби аж рафінована дозрілість, ота ніби посвяченість у всі таємниці і ота індиферентність та стареча іронія в трактуванні їх. Це все од театру. Ата знала увесь ритуал поведінки й розмов закоханих, знала цілі класичні любовні монологи й діалоги напам’ять, знала всі звороти косноязиччя коханців, знала й вимовляла (та ще з яким успіхом перед тисячами слухачів!) найпалкіші фуги й найніжніші медитації любовного шалу, безтямної закоханості. Але все це на помості театру, язиком. А в житті серце її ще сонне, байдуже, і вся вона інша — не цілована ніким, неприступна. І навіть вся ота театральна розв’язність і гостроязиччя правили якраз за панцир її дівочої недоторканості, були барикадою на підступах до її дівочого власного світу, до її гордості й свободи, ще ніким не завойованої.
Вона посміхалась усім і кепкувала з усіх, навіть не думаючи про те, що, може, декому робить і занадто боляче. Але що їй до того. Не любивши сама нікого, вона й не уявляла по-справжньому, як то може бути з іншими по-справжньому, не по-театральному. Поки що для неї проблема кохання виглядала як суто театральне явище.
Перші часи, коли Ата йшла по вулиці й на неї всі озиралися, вона не раз запитувала свою супутницю або супутника збентежено, думаючи, що, може, в неї щось не в порядку з одежею абощо:
— Чого вони на мене озираються? — і навіть нишком оглядала свою чепурну одіж — чи все в порядку? Поправляла рукою коси на тім’ї чи не вибилося де пасемко. Від того люди озиралися ще більше й посміхалися.
— Чого вони на мене озираються?
Супутник або супутниця заспокоювали:
— Все в порядку, бідолашна ти дівчино! Вони на тебе давно всі озираються, тільки ти не помічаєш.
Звикла до того і вважала, що так воно й мусить бути; нехай собі озираються.
Одначе від якогось часу індиферентність її порушено: знайшлася людина, яка на неї зовсім не озиралася, ніколи, і навіть не помічала ніби. І цим спокій її серця був збаламучений. Знайшлася людина, що якимось дивом ні з того ні з сього змусила її серце забитися швидше. І чого б нібито!? А от серце защеміло і затрепетало…
IV. Коли доля жартує
По місту ходила легенда. Легенда про одного юнака, що передчасно перестав бути юнаком, бо був списаний в окрему старість — в божевілля. Це легенда про божевільного. Але не про звичайного божевільного, а про надзвичайного божевільного. Звичайних божевільних у цьому місті, як і всюди, ніколи не бракувало, й ніхто не звертав на них особливої уваги, на отаких різних несповна розуму блаженних, юродивих з уродження чи після уроку. Хоч і серед них бувають цікаві. От, скажемо, є тут славний в історії цього міста і його околиць тихий дурничок Давид — така собі дивна істота, що стала невід’ємним атрибутом міста Нашого, екзотичною деталлю, як колишнє чудо. З цього чуда чудуватися давно перестали, але часом ще потішалися над ним за давньою звичкою… Давно колись комусь спало було на думку поскаржитися Давидові (а в ранній молодості Давид служив у жандармського вахмістра за писаря чи за денщика і відтоді все життя вважав себе за начальника, це, власне, й був пункт його психічного звихнення) — спало на думку поскаржитися Давидові, що від воза, який стояв біля земської управи, вкрадено п’яте колесо. Давид, яко “начальник” і “блюститель ладу”, ударив на сполох і зчинив велику бучу — бігав з вулиці в вулицю, з двору до двору, ловлячи злодія, шукаючи п’яте колесо; переймав усіх перехожих і вимагав повернути вкрадене п’яте колесо; а оскільки п’ятого колеса ніхто не хотів повертати, то Давид, виявляючи неабияку енергію й ініціативу, викликав поліцію на місце трагедії з тим проклятим “п’ятим колесом”… Минули десятиліття, а Давид до того колеса вертався дуже часто, шукаючи його всюди, як то шукається казкова квітка папороті в місцевих народних переказах, — і протягом тих десятиліть ходить по місту легенда про Давида й про його вкрадене “п’яте колесо”.
Але тут легенда інша, бо й божевільний зовсім інший. Незвичайний божевільний. Це — ще молода людина, що мала щастя народитися в цьому місті і бути колись нормальною. Родився тут, виховувався в т. зв. “дитячій республіці”, а брат його був ніби знаменитий боротьбист, Микола Сміян. Коли компартія (РКП(б), пізніше ВКП(б)) взяла гору ускрізь і стала всемогутньою, а від того всі інші партії опинилися поза законом, а особливо опинилися поза законом ті з боротьбистів, що не хотіли вливатися в КП(б)У, а лишалися непримиренні і до ВКП й до КП(б)У, знаменитого боротьбиста Миколу Сміяна було заарештовано і згодом, під час провадження на допит до т. зв. тоді “Політбюро” (ЧК), застрелено серед білого дня, тут же, в цьому місті, на головній вулиці, на бульварі Шевченка, на розі біля друкарні… І, як твердить поголоска, застрелено так з наказу центру. Кажуть, що той міліціонер, який застрелив Миколу Сміяна, живий і досі, і називається він Бова…
Отже, коли старшого Сміяна застрелено, молодший Сміян (Петро Сміян), що дуже любив свого брата, нібито утік з “дитячої республіки” й організував у околицях “банду” (як тоді кричалося всюди) та й водив її, наганяючи страх на місцеву владу. Потім його впіймано, разом з кількома товаришами, романтиками, суджено до розстрілу, але не розстріляно через неповноліття, а, чекаючи, доки він підросте та буде придатний для продірявлення кулями, віддано в колонію ім. Дзержинського на “перековку”. Як хлопець надзвичайно здібний, всебічно обдарований, молодий Сміян “перековувався” дуже успішно, набув кілька фахів і був гордістю цілої колонії, і про нього навіть писалося в пресі як про зразок чарівних вислідів “геніальної перевиховавчої політики ГПУ”. Кінчилася ж геніальна “перековка” тим, що з наближенням повноліття, власне якраз напередодні того повноліття, за яким мав прийти розстріл, Петро Сміян утік. Щез ніби, як камфора . Далі, згідно поголоски, — відважного романтика ловлено по всій есесерії кілька років, — і, нарешті, впіймано. Обвинувачено в керівництві великою підпільною політичною організацією, розпочато слідство на високу скалю… Але Сміян знову утік…
І от ніби бігав він, як у тому американському детективному фільмі, а його “ловлено по всій Росії, і в Сибіру, і в Середній Азії, і на Кавказі, і по всіх великих містах України — одначе він був невловимий…” Так твердить одна романтична поголоска, шептана, але повна пієтету до відваги й невловимості їхнього земляка. Але друга, дещо прозаїчніша, твердить, що Сміян просто втік в Донбас, заліз під землю з фальшивими документами і там працював собі; і замалим не зробився “знатним шахтарем”, тільки засвоєне ним правило не засиджуватися довго на однім місці стало на перешкоді. Скориставшись з набутої доброї репутації передового шахтаря, він ніби пішов до армії на артилерійські курси, короткотермінові, скінчив їх і служив в артилерії. Запустив собі бороду і виглядав щонайменше на Гамарника , і — “ліз по драбині повище… Тут його й накрито”… Далі поголоски сходяться, що він потрапив у “єжові рукавиці”. Це були часи апогею єжовщини. Вожено його по тюрмах всюди, де він за своє “летюче” життя бував і жив, та все ведено слідство. Спробував він тюрем і льохів у всіх найбільших містах СРСР і спробував на своїй спині практики найталановитіших слідчих… Але психологічно й розумово нібито виявився сильніший за тих усіх слідчих. Безкінечний процес слідства петляв ніби, петляв і нарешті дійшов до самозаперечення, до абсурду. Тоді його просто заслали на каторгу — й кінці в воду.
Але згодом хтось у центрі похопився, що Сміянова справа так і не доведена до кінця, й Сміяна знову вернули до “лабораторії”. На цей раз узялися до нього краще… Скінчилося ж все тим, що Сміян збожеволів. Довго був у психіатричній лікарні тюремній, потім на Сабуровій дачі і знову в тюремній лікарні, а тим часом вгорі заіснували великі зміни: після “розгрому єжовщини” Москва стала вимагати не “липового”, а “законного” оформлення справ арештованих, за всіма правилами, передбаченими Карно-процесуальним кодексом і “в строгій відповідальності до Конституції”. Почалася забава в закон… А оскільки слідство над Сміяном не було завершене і не могло бути завершене після пройденої школи, а ще й тому, що він “несповна розуму”, значить він не міг бути й суджений до закінчення слідства… У висліді — Сміян опинився в цьому місті. З ним поступили “мудро”: його випустили в рідне місто “під нагляд”. Це означає — його звільнили умовно, тобто отак він на волі, а отак — в’язень. Віддано під постійний і строгий нагляд місцевого НКВД, під особисту відповідальність начальника його, — це означає перебування далі під слідством. Страшна доля мученика. У рідному місті, під впливом його, Сміян, мовляв, прийде до пам’яти, до психічної рівноваги (бо ж це тут колись ходила “банда” під його проводом! Правда, це було п’ятнадцять років тому, але ж хіба такі речі забуваються! І це ж тут було дитинство й колискові пісні матері, а такі речі хіба забуваються!) — прийде Сміян до пам’яті, і от тоді його буде-таки розімкнено!..
Чи це все дійсно так, як говорять поголоски, а чи всю цю карколомну біографію божевільному створила слава й фантазія малих сірих людей, що хотіли все-таки бачити щось небуденне, — хтозна. Може, ця біографія створена заштовханими аборигенами міста Нашого за принципом “бажання — мати думки”.
А тим часом Сміян опинився в повній ізоляції. Отак — ніби між людьми, а отак — в’язень, оточений муром жаху. Цілковита й страшна самотність.
О “перестраховко”! Кажуть, що перші дні люди просто кидалися врозтіч при появі божевільного. Хоч він і не кидається на людей, але — “ану ж кинеться”! А головне — ану ж запідозрять у співчутті йому!
Лише легенда никає по місту безперешкодна і неуникна — залазить у всі душі, і їй не поставиш ніякої греблі, бо вона незбагненна, як той місячний відблиск чи як хвилі радіо…
Минуле — це тільки частка легенди. Це, так би мовити, легенда-міф, легенда про невідоме, зрештою. Друга половина легенди складається з добре відомого, з теперішнього, з того, що відбувалося й відбувається на очах у всіх, і від чого чутки безпосередньо йдуть хвилями.
Наприклад: розповідалося пошепки про те, як Петро Сміян прийшов додому з в’язниці. Він прийшов до рідної хати босий (а був це місяць березень!), у лахмітті, власне, в самих рубцях, що лишилися від зітлілої в тюрмі одежі, худющий, як мрець, з обличчям, густо зарослим чорною щетиною, простоволосий… Кажуть, як тихенько відчиняв двері до хати, — плакав перед очікуваною зустріччю з матір’ю… Але сльози його швидко висохли — мати не вийшла зустрічати, його одинока старенька мати. Не було її в хаті. Переступивши поріг без стуку, Сміян побачив у хаті не матір і не когось бодай з далеких рідних, а якусь чужу червоновиду жінку — вона стояла з закасаними рукавами посеред хати біля оцинкованих ночов і прала; з виду жінка не скидалася ані на селянку, ані на дружину ремісника чи робітника, а на супругу якогось чиновника, а ще більше скидалася на традиційну перекупку, пихата, широкостегна й широкогруда. Глипнувши на Петра, жінка раптом визвірилася й гиркнула непривітно:
— Ану чого!.. І хто ти?!. — явно здогадавшись, хто це.
— Мені треба господиню… — промурмотів Петро, водячи гарячковими очима по хаті, по всіх кутках і по стінах.
— Яку таку господиню!
— Господиню цієї хати…
— Я тут господиня! І ніякої іншої господині, крім мене тут немає й не було!..
— Ні, мені треба господиню цієї хати, — повторив Сміян тихо, але уперто.
Жінка раптом затіпалась вся, затупотіла, закричала:
— Геть! Я тут господиня! Чув! Ану, геть звідси… Е-е… Геть, кажу! Троцькіст паршивий! Враг чортів!..
Сміян тим часом щось углядів на стіні, мовчки відсторонив жінку рукою і попростував туди, куди прикипів його погляд, — на стіні, під материним ще люстром, накритим материним ще рушником, висіла якась фотографія в чорній вузенькій рамці, завбільшки з зошит… Петро підійшов до стіни й ушнипився поглядом в фотографію — то була знимка з його матері в домовині… Коло матері стояли сусіди, якісь дітки, якісь незнайомі дівчата — все це заплакане, убого вдягнене, худе, понуре… Сміян довго стояв, ніби отерплий, дивився на фотознимку, приголомшений, — він не проронив і сльозинки, лише зціпив зуби й понуро дивився на материне лице й на заплакані обличчя чужих людей на фото… Жінка тим часом приступила до Сміяна й намагалася його виштурхати:
— Геть! Чуєш! Ану геть, кажу! Та геть же, “троцькістська” ти шкуро, Петлюро недорізаний! Геть! — і аж вищала, аж ногами дріботіла, захлинаючись. Сміян не чув, стояв як стовп, не міг одвести очей і душі від знимки. Тоді жінка раптом здерла знимку зі стіни і з криком “Ах, це давно треба було викинути, я ж казала!” — пошпурила знимку до дверей, штовхаючи й Сміяна слідом у спину. Сміян ураз ніби від сну очнувся, стрепенувся увесь і, полихаючи божевільними очима, ступнув до жінки… Та спершу оніміла під божевільним поглядом, а тоді з криком “рятуйте!” кинулася з хати прожогом. Сміян вхопив ночви і з усім гамузом викинув геть услід за жінкою в двері. А тоді відчинив вікна в двір і на вулицю, зірвавши зимові заклейки, і почав викидати у вікна все, що потрапляло під руку, не думаючи над тим, кому воно належало колись або чиє воно тепер. Викидав стільці, перину, подушки, стіл, етажерку, якісь чемодани, скриньки, цеберки, миски, кошики — геть все, на що натрапляла рука. Надворі чувся лемент. — то лементувала “господиня”, але ніхто з сусід не поспішав їй на допомогу, бо люди чули крик про “троцькіста” й “Петлюру недорізаного” й здогадалися, в чім справа, — висипали рясно з дворів і стояли позакладавши за спину руки. А Сміян не чув нічого й не тямив — піряв усе з вікон без пам’яти. Нарешті, погасивши дикий і страшний свій гнів тим, що викидав усе геть, Сміян підняв знимку Матері й довго стояв з нею посеред хати, дивився на неї й навіть не помічав, як заглядали сусіди оддалік у вікна і в двері. Потім Сміян почепив знимку на місце, де вона була раніше, під люстро, що дивом лишилося не викинене (бо пам’ять гостро тямила, що це МАТЕРИНЕ люстро), пішов десь у комірчину, приніс материного кожуха, закрив двері кімнати на гак і позачиняв вікна, а тоді простелив кожуха посеред кімнати й ліг на нього лицем униз… За вікнами під хатою лементувала “господиня”. Потім затихла, десь подалася. Сміян пролежав нерухомо в “очищеній” ним хаті зо дві години так на підлозі, лицем униз. Потім повернулася “господиня” в супроводі гнівного супруга з течкою й довготелесого міліціонера. Про їх прихід сповістив ще здалеку її крик і несамовиті прокльони та словечка — “Контрреволюціонер!”, “Троцькіст!”, “Враг проклятий!”, “Мой муж покажєт!”, “Товаріщ міліціонер! На місці… застреліть його на місці, гада! Як собаку!”
Підійшовши до дверей, міліціонер постукав. Дужче. Ще дужче. Ніякого результату. Ніби в хаті не було живої душі.
— Одчини! Тут представник власті! Чуєш? — так меланхолійно, маєстатично .
Ніякого результату. Міліціонер почухав голову. Може, там нікого немає. Господиня здерлася на стовпчик і зазирнула в вікно, і заверещала як різана:
— Там він! Там! Стріляйте! Негайно стріляйте, товариш міліціонер! Він скажений! Він, мабуть, сказився.
З нього піна летіла шматками… Еге ж. Наша хата… з нашої хати він нас викинув… Нам цю хату власть дала.
Все те слухали люди понуро оддалік, нічого не говорили, дивилися “нейтрально”.
— Мій муж партєйний! А не якийсь Петлюра!.. Міліціонер пригрозив, що він ламатиме двері, що він заарештує, що він хтозна-що зробить. Але то все в порожнечу.
А як уже всі були певні, що Сміян на смерть переляканий, що він просто боїться відчинити двері й взагалі не знає, що йому робити або й умер з переляку, — двері відчинилися, й з них вийшов Сміян, такий, як він прийшов недавно до цієї хати, — босий і простоволосий, з міцно стисненими щелепами та пломеніючими очима. Міліціонер хотів його зупинити, але Сміян відсторонив його злегка рукою й, сказавши байдуже “За мною!”, попростував на вулицю. А на вулиці вийшов посеред дороги, став там і, піднявши вгору руки та потрясаючи ними, звернувся до міліціонера на увесь голос, щоб усі чули й бачили, карбуючи кожне слово, напоєне нелюдським сарказмом і маніакальною рішучістю, рішучістю божевільного, рішучістю людини, що вже не має чого втрачати, яка втратила й те останнє, за що трималася її бідолашна душа:
— Агов! Власть!.. Забери ж мене зараз і відправ мене знову туди, звідки я прийшов. Забери й веди. Чуєш? Або пристрель з отієї пукавки, що ото ти маєш. А як ні, то… — тут Сміян враз затупотів і вибухнув прокльонами й безтямним криком: — А як ні, то забирайся звідси геть к чортовому батькові. Забирайся під три чорти і забирай з собою й отих своїх мавп!.. Щоб і духу тут вашого не було! Марш!!. — А потім тихо, зламано: — Йди ж і доложи про все начальству. Все, як оце чув і бачив. А я буду ждати… Ну! Кр-ругом! Шагом марш!
Міліціонер знизав плечима, посміхнувся криво, почухав потилицю. Він був з почуттям гумору, й все це йому страшенно сподобалось. Потім махнув рукою й пішов геть, поніс свою невиразну посмішку назад, до начальства.
Сміяна мусили забрати знову, щоб він уже ніколи не повернувся. Залежало все від того, як поінформує “там” про все міліціонер… Через годину прийшла вантажна машина й забрала не Сміяна, а навантажила речі крикливої “господині” й їх обох з супругом і десь повезла на інше мешкання; приїздила ще раз позабирати різні пожитки… Сміянові речі (вірніше, речі його покійної матері) лишилися лежати на вулиці. І вони лежали до вечора. І, може, лежали би вічно, бо господар ними зовсім не поцікавився, але увечері, потемну, якісь сусіди нишком позносили ті речі до хати й навіть хтось у хаті натопив…
Так кажуть. І навіть кажуть, що хтось до материної знимки в домовині почепив ще одну материну знимку — дівочу… Десь у когось зберігалася …
Таку історію Сміянового повернення до материної хати розносить поголоска. Ата повірила в це зразу й всією душею. Саме так, на її думку, й мусило бути в цієї химерної людини, що про неї розповідалося стільки фантастичного взагалі.
Крім історії повернення, розповідалося багато іншого. Наприклад, те, як Сміян обходить будинок управління НКВД п’ятою вулицею, — як він перелазить через огорожу міського парку або шукає дірки в тій огорожі, простуючи на обмин, як він часом переходить глибоку дренажну канаву на площі Леніна вбрід, знову ж таки обминаючи ту частину міста, де стоїть той проклятий будинок. А іноді навпаки — Сміян спеціально йде попри будинок, ніби хоче випробувати міць своїх нервів, зупиняється зухвало насупроти, стоїть, розставивши широко ноги, розглядає все докладно, читає вивіску на мурованій брамі (таку дзеркальну вивіску на кам’янім стовпі), дивиться на неї, примруживши очі, як на не знати який мистецький твір, так, ніби хоче розгадати секрет її виготовлення.
Розповідають, як Сміян часом стоїть остовпілий посеред базарної площі й щось так заглиблено думає, що нічого геть не помічає. Часом так він зупиняється й перед якою-небудь будівлею й стоїть, мов заворожений, нічого не чуючи й не бачачи.
Іноді ж навпаки — ні з того ні з сього Сміян починає раптом перелякано озиратися, а тоді кидається швидко-швидко йти, ніби від когось невидимого утікаючи, все швидше й швидше, нарешті; кидається панічно бігти, щось мурмотить… А тоді враз зупиняється, витирає спітніле чоло й, спокійно повернувшись, йде назад рівною ходою, задуманий, сумний, спокійний, зовсім як ділова, нормальна людина, лише чимсь тяжко зайнята й тому нахмурена, самозаглиблена. Часто такий раптовий і несамовитий порив до втечі спричинює поява міліціонера чи працівника НКВД в уніформі.
