Багато великих Сонць тому, біля прозорого озера стояло селище аджибуеєв. То були часи, коли всі племена жили мирно і свист стріли чувся лише на полюванні.
Одного разу маленькі зірки, які ночами грали в хованки серед хмар, розгледіли на землі гостроверхі хатини. У зірок очі розгорілися від цікавості: так їм хотілося подивитися на індіанське життя.
Але Місяць — їхній старий вождь — не любив, коли його плем’я розбрідалося: не хотілося йому, вже сонному, перед світанком перевіряти, чи всі повернулися. Але того вечора він був у доброму гуморі.
— Ідіть, тільки землі не торкайтеся. Інакше ви не зможете злетіти на небо і вранці згоріте в променях сонця.
Зірки ледь дослухали слова вождя і кинулися вниз. Ніч була світла. Село спало глибоким сном. Хто б міг подумати, що зовсім поруч — рукою можна дістати — мерехтять цікаві зірки!
Тільки хлопчик Вабі, що жив на краю села, прокинувся від дивного шелесту. Він підняв шкіряний полог, і очі його від подиву стали круглими, як у сови.
Зірки — блакитні, зелені, крихітні і трохи більші — весело ворушили променями біля самого його носа. Але раптом — бум! — стукнуло щось вгорі.
Дзін-нь! — відгукнулося над сплячим селищем. Це найменша і найцікавіша зірочка вдарилася об жердину, що стирчала з вігваму. Зірка впала на землю й одразу ж перетворилася на маленьку дівчинку.
Гірко заплакала вона.
— Що тепер зі мною буде? Я вже ніколи не повернуся до сестер… А вранці мене спалить сонце.
— Ото вже й одразу пхинькати… — пробурчав Вабі. — Не плач. Ти сховаєшся під вовчою шкурою, і сонце не дотягнеться до тебе.
— Мені треба сховатися всього на один день. Потім я перетворилася б на квітку і залишилася б жити біля селища. Мені тут подобається.
Нечутно ступаючи, Вабі проводив дівчинку до вігваму. Цілий день сидів він біля входу і дбайливо притримував полог, коли налітав вітер.
Нарешті сонце пішло за ліс. Тоді дівчинка залишила селище аджибуеєв і поспішила до скелі.
А вранці на скелі розкрила свої білі пелюстки небачена досі квітка. Індіанці милувалися її красою, і лише один Вабі знав її дивовижну історію.
Минуло небагато часу, і квітці стало самотньо на голій скелі. Вона спробувала пожити на лузі. Але там її налякало стадо бізонів. “Мабуть, мені буде найкраще на воді,” — подумала квітка.
Вона широко розкинула пелюстки і злетіла, немов великий метелик. Ніхто не бачив, як плавно й безшумно, наче легке березове каное, опустилася на озеро біла квітка.
От з того часу і з’явилася на озерах біла лілея, або, як звуть її індіанці, Вабегвана. Але мало хто знає, що колись вона жила у нічному небі серед зірок…
