Була собі лисичка. От пішла вона у лісок. Аж бачить — там рубають люди яворці цареві на дворці. От вона прийшла до них та й каже: «Здорові будьте, ремеснички-побережнички!» Ті: «Дай боже здоров’я!» — «Що ви рубаєте?» — «Яворці». — «Яворці? Нащо?» — «Цареві на дворці». — «Вирубайте й мені яворець, я й собі построю дворець». От вони вирубали яворець та й кажуть їй: «На ж тобі яворець». От вона взяла той яворець. Несе та й несе, несе та й несе. Аж став їй вечір… Вона дивиться — аж стоїть хатка. От вона заходить в ту хатку та й каже: «Вечір добрий, добрі люди!» — «Дай боже здоров’ячко». — «Пустіть на ніч». — «У нас хатка маленька, тісненька, ніде буде тобі спочить». — «Нічого, я під лавкою зігнуся, хвостиком вкриюся і переночую». Вони кажуть: «Добре, ночуй». — «А де ж я свого яворця діну?» — «Поклади його під піччю». От вона так і зробила.
На другий день встала раненько, умилась біленько, господарю на добридень дала. «Ой де ж мій яворець?» — «Погляди під піччю». Погляділа вона — аж немає його. Сіла та й плаче. Аж іде хазяїн: «Чого, лисице-сестрице, плачеш?» — «Ой як мені не плакати: нема мого яворця!» — «Отут десь біленька курочка бігала, то, мабуть, загребла». — «Крути не верти, хазяїне, а дай мені курку!» Взяла курку та й пішла.
Ото вона взяла ту курку, несе та й несе… Аж застигла її на дорозі ніч. От вона дивиться — аж стоїть хатка. Вона зайшла в ту хатку та й каже: «Здорові будьте, люди добрі!» Ті: «Дай боже здоров’я!» — «Пустіть на ніч!» — «Не можна, лисичко-сестричко, у нас хата тісненька, нігде буде тобі спочить». — «Нічого, я під лавкою зогнуся, хвостиком вкриюся та й переночую». — «Ну добре, ночуй». — «А де ж я свою курочку подіну?» — «Пусти її під піч…» От вона так і зробила. Встала раненько, умилась біленько, хазяїну на добридень дала. «А де ж моя курочка?» — «Отут у печі дірочка, мабуть, залізла в дірочку». — «Теперечки крути не верти, хазяїне, а дай мені піч». Взяла піч у мішок та й пішла.
От іде та йде… А настає знов вечір. От вона бачить, що стоїть хатка. Взяла та й зайшла в ню, та й каже: «Пустіть на ніч!» — «Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка тісненька, маленька, нігде тобі буде спочить». — «Нічого, я під лавкою зігнуся, хвостиком вкриюся, — так переночую». Вони кажуть: «Ну добре, ночуй». — «А де ж я свою піч подіну?» — «Постав на подвір’ї». От вона так і зробила. На другий день устала раненько, вмилась біленько, хазяїну на добридень дала. Дивиться — аж нема її печі. От вона стала та й каже хазяїнові: «Де я була, то була, а такої біди мені ще не траплялось, щоб у мене що вкрали!» Хазяїн і каже: «То, може, воли, що були на подвір’ї, розвалили її». От лисичка й каже йому: «Крути не верти, хазяїне, а оддай мені воли». От взяла ті шість волів.
Іде та й іде, іде та й іде. Зустрічає її знов ніч. От вона, побачивши хатку, стала проситься в ню на ніч. Ізнов давай казать: «Пустіть, люди добрі, на ніч!» Ті: «Не можна, лисичко-сестричко: у нас хатка тісненька, маленька, нігде буде тобі і спочить». — «Нічого, я під лавкою зігнуся, хвостиком вкриюся та й переночую». — «Добре, ночуй». — «А де ж я свої воли подіну?» — «Пусти в загороду». От вона так і зробила. На другий день встала раненько, умилась біленько, хазяїну на добридень дала. А далі огляділась — нема її волів. От вона сіла та й давай знову плакати, каже: «Де я бувала, то бувала, а такої пригодоньки не трапляла: нема моїх волів!..» Хазяїн і каже: «Ото невістка гнала, то, може, й випустила». От вона й каже йому: «Крути не верти, хазяїне, а віддай мені невістку». Свекор плаче, свекруха плаче, син плаче, діти плачуть. А лисичка взяла невістку в торбу та й пішла.
От несе вона ту невістку в торбі, несе та й несе, несе та й несе… Аж застигла її нічка на дорозі. От вона бачить — стоїть хатка. Взяла та й проситься туди на ніч. «Не можна: у нас хатка низенька, маленька, нігде тобі буде спочити». — «Нічого, я під лавкою зігнуся, хвостиком вкриюся та й переночую». — «Добре, ночуй». — «А де ж я свою невістку діну?» — «Поклади її під піч». От вона так і зробила. На другий день устала раненько, умилась біленько, хазяїну на добридень дала. «А де ж моя невістка?» — «Під піччю». Вона дивиться — є. «Спасибі вам, що моя невістка тут ціла осталась! Подождіть, я побіжу в лісок та вирубаю дрючок да поскачу вам хоровода». От вона пішла в лісок, вирубала дрючка. А син узяв вив’язав звідтіля невістку, а ув’язав сучку.
Прийшовши, вона взяла ту торбу з сучкою, підкине її догори дрючком та й приговорює: «За яворця — курочку, за шість волів — невістку-сучку!..» Та ще як підкине догори, то тая сучка: «Авур-р!» — «А, чортова невістка-сучка, пособачилась!» Та візьме та й знов підкине, то тая гарчить. От вона підкидала, підкидала ту сучку, а далі взяла та й розв’язала. Як тільки розв’язала, то тая сучка зараз за нею… Вона навтікача, сучка за нею; вона далі — та в нору, та й заховалась.
Сівши тут, от вона і давай питатись зараз вух: «Що тільки ви думали-гадали, як од того проклятого хортища втікали?» — «Те ми, сестрице, думали-гадали, щоб хорт не догнав, золотої шуби не подрав». — «Підождіть же, мої вушечки, я вам сережки куплю». Потім каже: «Що ви, ніженьки, думали-гадали, як од того проклятого хортища втікали?» — «Те ми, сестрице-лисице, думали-гадали і свої ніженьки насторожили, щоб хорт не догнав, золотої шуби не подрав». — «Підождіть, мої любі-милі ніжечки, я вам куплю червоненькі черевички з золотенькими підковками… Що ви, оченьки мої милі да любі, думали-гадали, як од того проклятого хортища втікали?» — «Те ми, сестричко-лисичко, думали-гадали, як од того проклятого хортища втікали, щоб він не догнав, золотої шубоньки не здійняв». — «Добре, підождіть же, мої оченьки, я вам золоті окуляри куплю… А що ти, хвостище-помелище, думало-гадало, як от того проклятого хортища втікало?» — «Те я думав-гадав й поміж ногами плутав, щоб хорт догнав, золотую шубу зняв». — «На тобі, хортище-собачище, хвоста, хвоста; та не кусай по жовтому, та кусай по білому». А хорт як укусив, так при самій ріпиці одкусив.
От вона пішла між зайці. Ті, побачивши, що вона безхвоста, давай з неї сміяться. Вона каже: «Е, нічого, що я безхвоста, але зате я вмію хоровода скакать». Пішла в лісок та вирубала дрючок та стала на горбі, а їм тим часом позв’язувала хвости докупи та й каже: «Тікайте, бо йде вовчище-помелище!» Вони як сунуть в усі сторони — так хвости й пообривали. Послі того як посходились докупи зайці, бачать — всі без хвостів. От і давай питатись один одного: «Ти був в лисички?» — «Був». От вони змовились, щоб як-небудь віддячить їй. Узяли зібрались всі, пішли до неї, підперли двері, щоб вона не вилізла…
