Словенська народна казка
Жила вбога вдова і мала одного сина. Він був дужий і хоробрий, як ніхто з його ровесників. І служив пастухом. От він якось погнав худобу до озера на водопій. А там у срібній воді купалися три вродливі дівчини. На березі лежали їхні сукні, що вони поскидали, коли йшли купатися. тут йому спала в голову бешкетна думка — забрати одну сукню. Він так і зробив: підкрався нишком до дівчачого одягу, схопив одну — і з нею додому. Дівчата побачили його, скрикнули й кинулися на берег. Стали одягатися, але в одної дівчини не було вбрання, його забрав хлопець. Вона побігла за ним і все просила:
— Віддай мені мою сукню! Верни мені!
Хлопець став на хвилину, усміхнувся й сказав:
— Віддам тобі, якщо вийдеш за мене заміж.
А дівчина йому відповіла:
— Я б рада вийти за тебе заміж, та мій батько чарівник, і я не смію з тобою одружуватися.
— Тоді я не віддам тобі сукні,— відказав їй хлопець.
Красуня просила й просила, щоб пастух повернув їй, а він тільки всміхався.
Уже коло села дівчина ще раз почала просити його:
— Віддай мені сукню. А якщо хочеш мати мене за дружину, то прийди в Тридев’ятий край на Скляну гору до мого батька й проси, щоб віддав мене за тебе.
— Гаразд, прийду,— сказав хлопець і повернув дівчині сукню.
Вона одягнулася і в ту мить зникла, мов розтанула в тумані.
Пастух прийшов додому, розповів про все матері. Мати дала йому грошей на дорогу, і він подався шукати Скляну гору в Тридев’ятому краї.
Довго йшов, аж натрапив на самотню хатину, у якій жив старезний дід.
Зайшов хлопець до нього, привітався й питає:
— А чи не знаєте ви, дідусю, про Скляну гору в Тридев’ятому краї, на якій живе моя наречена?
Дід відповів:
— Не чув я про таку гору. Але постривай, може, мої звірі щось знають про неї.
Вийшов дід надвір, скликав усіх звірів, спитався їх про Скляну гору в Тридев’ятім краї, але всі відповіли, що не знають нічого про таку гору.
Тоді він обернувся до пастуха й каже:
— Іди до мого старшого брата. Може, він щось тобі допоможе. Тільки ще здалеку гукни йому, що несеш вітання від молодшого брата. Інакше він тебе спопелить, не встигнеш і до хати його підстунитися.
Подякував хлопець дідові за пораду й пішов далі. Довго так ішов, коли нарешті натрапив на хатину старшого брата.
Ще здалеку загукав:
— Я вам несу вітання від вашого молодшого брата!
Почув другий дід, що він гукав, вийшов на поріг і каже:
— Якщо ти йдеш з вітанням, то заходь до мене, поговоримо.
Хлопець зайшов до нього, привітався й питає:
— А чи не знаєте ви, дідусю, про Скляну гору в Тридев’ятому краї, на якій живе моя наречена?
Дід подумав, далі похитав головою й каже:
— Не доводилося мені чути про таку гору. Але постривай, може, мої птахи щось знають про неї.
Вийшов дід із хати, скликав усіх птахів, спитався їх про Скляну гору в Тридев’ятому краї, але всі в один голос відповіли, що не знають, не бачили такої гори.
Тоді обернувся він до хлопця й каже:
— Іди до мого найстаршого брата. Може, йому щось відомо про цю гору. Але ще здалеку гукни йому, що несеш вітання від його двох молодших братів. Інакше він спопелить тебе.
Подякував хлопець дідові за пораду й пішов далі. Довго йшов, доки нарешті натрапив на хатину найстаршого брата.
Ще здалеку загукав:
— Я вам несу вітання від ваших молодших братів!
Почув його третій дід, запросив до себе:
— Коли йдеш з вітаннями, то заходь до хати, порозмовляємо.
Хлопець зайшов, привітався й почав питати:
— А чи не знаєте ви, дідусю, про Скляну гору в Тридев’ятому краї, на якій моя наречена живе?
— Ніколи не чув я про таку гору,— відповів третій дід.— Ллє постривай, може, мої вітри щось знають про неї.
Вийшов дід надвір, скликав усіх вітрів, запитався, чи не бачили воші Скляної гори в Тридев’ятому краї.
Тут обізвався вітер Сіверець:
— Аякже,— каже,— бачив я Скляну гору. Щоб вийти на неї, треба мати три пари залізних чобіт, така погана туди дорога.
А ті чоботи може скувати лише коваль, який живе під Скляною горою.
Пастух почав просити його:
— Покажи мені дорогу на Скляну гору.
— Ходи зі мною,— сказав Сіверець.
Хлопець слухався вітра і йшов туди, куди він його гнав. Невдовзі вони дісталися до кузні під Скляною горою.
Коваль розпалив вогонь у горні, розпік залізо й скував чоботи для пастуха.
А коли давав їх хлопцеві, то порадив:
— Май більше в голові, ніж у ногах. Бо не виберешся на гору.
Але пастух пустив його слова повз вуха — квапився до нареченої.
Узув чоботи і швидше подався на гору.
Ледве до половини гори вийшов, а підошви в чоботях у тому поспіху так зчовгав, що й стояти на ногах не міг.
І раптом фю-у-у — з’їхав з гори назад під ту саму кузню.
Коваль скував йому другі, ще міцніші чоботи.
А коли давав їх хлопцеві, то знову нагадав:
— Май більше в голові, ніж у ногах. Бо не виберешся на гору.
Але пастух пустив його пораду повз вуха — поспішав до нареченої.
Уже майже біля самого вершечка гори був, коли підошви в чоботях стали такі слизькі, що він не міг ніяк на ногах втриматися.
І раптом ф’юу-у — знову з’їхав з гори назад під ту саму кузню.
Коваль скував йому третю пару чобіт. А коли давав їх хлопцеві, то застеріг його:
— Тільки май більше в голові, ніж у ногах. Бо не виберешся на гору.
Цього разу хлопець прислухався до ковалевих слів.
Тепер, коли виходив на гору, то не просто мчав, а думав, куди і як ступити, щоб менше зчовгати чоботи.
Трохи довше йшов, але щасливо дістався на самий вершечок гори.
Тут ріс чудовий сад, а’ посеред нього стояла чарівникова хата.
Хлопець зайшов до хати, привітався і став просити в чарівника його дочку.
Чарівник розсміявся хлопцеві в очі й каже:
— Віддам її за тебе, якщо ти виконаєш троє моїх бажань. А як же ні, то я тебе оберну на вовка, і ти все своє життя бродитимеш по лісах та хащах.
Хлопець погодився. Батько відразу ж замкнув його до комори.
Увечері пастухова наречена принесла йому їсти й навчила його, що він має робити.
— Завтра,—сказала вона,— мій батько загадає, щоб ти впізнав, котра я.
А він мене і моїх двох сестер прибере однаковісінько.
І все в нас буде однакове.
То щоб ти знав і приглядався добре: я випущу із правої руки муху.
По цьому й упізнаєш мене.
Пастух добре запам’ятав це.
А коли вранці чарівник загадав йому впізнати серед трьох сестер свою наречену, то він тільки пильнував, котра випустить муху з правої руки.
Коли він помітив це, то спокійно показав на свою дівчину й сказав:
— Це моя наречена!
— Ти вгадав,— відповів чарівник.
— А на завтра я завдам тобі інше завдання.
До полудня ти повинен вирубати он той ліс, що вище моєї хати, порізати його на поліна й поколоти на дрова, щоб ними випалили в печі й спекли хліба, який я буду їсти в обід.
Пастух тяжко задумався над цим завданням, але нічого придумати не міг.
Тож сів, схрестивши руки, і просидів так до самого ранку, коли його наречена принесла сніданок.
Побачила вона його, похнюпленого, невеселого, її питає:
— Ти що, й досі за роботу не брався?
А він їй відповідає:
— А навіщо братися, коли й так знаю, що не здужаю її зробити.
Вона засміялася дзвінко й тричі крутнулася на п’ятах.
Коли вперше крутнулася, весь ліс лежав порубаний, коли вдруге — дрова були вдома, втретє — хліб був спечений і рум’янів на чарівниковому столі.
В обід чарівник дуже здивувався, коли побачив, що все зроблено так, як він загадав. На третій день він дав хлопцеві нове завдання:
— Завтра до полудня ти маєш крізь зарості, що по той бік моєї хати, прорубати просіку аж до самого моря й вимостити рівну дорогу, щоб я після обіду міг прогулятися нею до води.
Пастухові аж мороз пішов поза плечима від такого завдання.
Думав він, думав і так нічого й не придумав.
Тож сів, схрестивши руки, і просидів так до другого дня.
Як його наречена принесла підобідок, то побачила, що він мало не плаче — такий безпорадний.
Скоріше потішила його й крутнулася тричі на п’ятах.
Коли вперше крутнулася, просіка була прорубана, коли вдруге — дорога вимостилася, утрете — на дорозі стояла золота бричка, що нею чарівник мав прогулятися до моря.
Прийшов хлопець до чарівника і сказав:
— Усе зроблено.
Чарівник ще більше здивувався. Не хотілося йому віддавати дочку з дому, але мусив дотримати слова, тому відповів:
— Ти виконав усе, що я загадував тобі, тож бери мою дочку до себе додому.
Хлопець і дівчина хутчій зібралися й подалися з чарівникової хати.
Коли це прийшла додому чарівникова жінка.
Дивиться: однієї дочки нема.
Питає чоловіка, а він їй каже, що так і так, мовляв, хлопець забрав.
Розсердилася чарівникова жінка, розкричалася:
— Ох, який же ти дурний. Жодного завдання він сам не виконав.
Це все наша дочка робила, бо хотіла за нього заміж.
Ото мчи за ними й заверни тих поганців назад!
Чарівник хоч-не-хоч погнався за молодятами.
А вони вже далеко відійшли.
Раптом дівчина відчула погоню за собою.
Вчинила чари: себе перетворила на широку річку, пастуха — на човен, який плив по тій річці.
Прибіг чарівник до річки: ніде не видно втікачів — тільки річка блищить, а по ній човен пливе.
Повернувся він ні з чим додому.
А вдома чарівниця накрила його мокрим рядном:
— То де ж вони?
— Я не знайшов їх,— відповів чарівник.— Бачив тільки річку та човен на ній.
— Ох, і який ти дурний! То це ж вони були. Мчи мені негайно знову за ними й приведи їх перед мої очі — я їм покажу!
Знову помчав чарівник за молодятами.
А дівчина, коли відчула погоню за собою, вчинила чари: себе перетворила на корову, а хлопця — на маленького пастушка, що пас цю корову на зеленій траві.
Чарівник не впізнав їх і прийшов знову без них додому. А вдома чарівниця його зустрічає на порозі:
— То де ж вони?
Розповів чарівник, що бачив тільки малого пастушка, який пас корову на зеленій траві.
А вона:
— Ох, і дурний же ти! Це були вони. Бачу, що я сама мушу за ними бігти.
Та й кинулася навздогін за молодятами.
Відчула дівчина, що цього разу за ними женеться сама чарівниця, і вчинила чари, щоб вони швидше в пастуховій хаті були.
Дівчина і хлопець тут повінчалися і справили бучне весілля, на яке й мене запросили.
Я там був, із наперстка їв, з решета пив, а лопатою дали мені по спині, що видно ще й нині.
