Було це багато-багато літ тому,– коли крізь хмари золота гора проростала, коли молочне море до золотих берегів розливалося, коли на старій модрині золота зозуля кувала.
Серед широкого степу золотий палац стояв. Крізь три неба вгору він сягав, крізь три шари землі вниз опускався. У золотому палаці жив Алтин-Кан – онук богатирів, могутній, як алтайська тайга.
Оженився Алтин-Кан на красуні Алтин-Кок.
Пожив якийсь час він з нею у золотому палаці, а потім і каже:
– Поїду-но я, дружино моя, на лови. Хочу соболів постріляти, за водяними птицями поганятися.
Сів Алтин-Кан на біло-рудого коня і вирушив до золотої тайги.
Їхав підніжжями білих гір, їхав узбережжям синього моря. Звіра на березі, птаха на льоту стріляв могутній Алтин-Кан.
Тим часом у красуні Алтин-Кок у золотому палаці народився маленький син. Такий він мощний від народження вдався, що назвали його Берген. А це означало – богатир.
Повертається Алтин-Кан додому, бачить – гуляє на подвір’ї хлопчик. За три місяці як триліток виріс. Зрадів батько синові, подарував йому шапку з чорної лисиці й золотий лук.
Жив неподалік від них інший богатир Кара-Мок. Здавна у них з Алтин-Каном ворожнеча точилася.
Ось одного разу проїжджає Кара-Мок повз золотий палац і насміхається:
– Живе тут Алтин-Кан. Гадає, що од усіх богатирів він найдужчий. А я його однією рукою здолаю. Та й на весь наш край таких богатирів, як я, не було і бути не може.
Почувши таке, Алтин-Кан з палацу вийшов і гукає:
– Гей ти, чого своєю силою нахваляєшся, чого наших богатирів ображаєш? Давай-но краще поборемось. Тоді й побачимо, хто від кого дужчий!
– Згода,– відповідає Кара-Мок. Сидів він на темно-сірому коні, а був той кінь у дев’ять сажнів [сажень дорівнює 2,134 м] заввишки.
Сів Алтин-Кан на свого біло-рудого коня. І кинулись богатирі один на одного. Задрижала земля, синє море захвилювалось, білі гори захиталися. Дев’ять літ богатирі билися – один одного здолати не могли.
А Берген за цей час уже зовсім дорослим силачем став. Подивився він на дев’ятий рік з вікна й каже матері:
– Видно, батько мій утомився од боротьби з Кара-Моком. Піду йому допоможу.
Вийшов він на галявину, підійшов до Кара-Мока, схопив його за комір.
– Ти навіщо мого батька кривдиш? – запитує. Та й шпурнув його разом з конем убік.
Упав Кара-Мок на землю, знавіснів од люті.
– Начувайся, молодий парубче! – кричить. Сів на свого темно-сірого коня і помчав.
А Берген у золотий палац повернувся, плечі розправив, потягся і думає: «Чимала сила в мені, а спробувати її ніде».
Та не встиг він цих слів вимовити вголос, як наплив білий туман зі степу на золотии палац, а коли розвіявся – бачить богатир, стоїть перед ним юнак незнайомий і каже:
– Бережи, Бергене, свою силу богатирську, не марнуй її. У трьох великих битвах битися тобі на роду написано. Там твоя сила тобі й знадобиться.
Накотився знову білий туман, а коли розвіявся – щез і юнак, нема перед Бергеном нікого. Здивувався богатир. Пішов до батьків і просить:
– Батечку, матінко, хочеться мені по білому світу поблукати, силу свою спробувати. Відпустіть мене. Час мине – я до вас обов’язково повернусь.
Шкода було батькам з сином розлучатися, та нічого не вдієш, не втримати молодого богатиря дома. Розпрощалися з ним, і вирушив Берген у незвідану дорогу.
Їде Берген степом. Кінь під ним – дванадцятисаженевий, шапка на Бергені з чорної лисиці, за спиною лук золотий, чоботи бісером і золотом оздоблені.
Довго їхав богатир. Переїхав землі сімдесяти ханів, перетнув межі вісімдесяти земель. Вибирався на гірські хребти, що тайгою поросли, спускався в лісові долини. І приїхав нарешті в золотий степ. У степу цьому трава ніколи не в’янула, листя на деревах ніколи не жухло, краєм степу море білим молоком розливалося, а посеред степу стояла золота гора.
– Ось тут і поживу,– каже Берген. І щойно він ці слова вимовив, дивиться – спускається з неба на трьох ланцюгах золотий палац. Опустився до підніжжя гори й розчинив бірюзові двері.
Прив’язав богатир коня біля брами, до палацу ввійшов. У кутку свій лук і свою шапку почепив, сів за стіл, поїв, а потім на золоте ліжко спочивати ліг. Сім днів спав богатир.
А до золотого степу тим часом погоня за ним наближалася. Сімдесяти семи ханів військо богатир Кара-Мок зібрав – прискакав з Бергеном битися.
Прокидається Берген, чує – ніби вулик гуде за порогом його палацу. Глянув з вікна – а кругом увесь степ ворожим військом заставлено. І попереду воїнів сам Кара-Мок на темно-сірому коні виступає.
Узяв богатир Берген свій лук золотий, одяг шапку з чорної лисиці й вийшов на бірюзовий ганок.
Загукали вороги, загаласували. Полетіли в Бергена гострі стріли.
«Ось вона, моя перша битва», – думає богатир. Крикнув він Кара-Моку:
– Не я хотів війни, – це ти, Кара-Мок, воїнів сюди на погибель привів. Ти за них і відповідатимеш. А оборонятися од вас – моє право.
Підняв лук золотий, забриніла туга тятива, заспівала перша стріла, й почали вороги один за одним на землю, мов підкошені, падати.
Перебив ставний богатир усе військо.
– Якщо ти сам, кривднику, зі мною битися хочеш – виходь! – гукнув він Кара-Моку.
І зійшлися вони з Кара-Моком на смертельний герць.
Захиталася тайга, старі модрини навпіл розколюються, земля в степу репається, чорний туман над травою повився, білі гори вершинами в море перекидалися…
Двадцять літ богатирі билися. Нарешті кинув Берген свого кривдника, свого ворога на землю. Перекотився Кара-Мок через шість гір, через дев’ять рік, через одинадцять вирв,– у дванадцятій смерть його спіткала.
Їде богатир степом, їде горами, широкими долинами, дрімучою тайгою. Берегами синіх озер скаче. І раптом бачить – назустріч йому великий натовп людей іде. Руки усім пов’язано, одяг у всіх подертий. А за ними велике стадо худоби женуть. Позаду всіх богатир їде на чорному коні. Зупинився Берген.
– Хто ти й чому цих людей мучиш? – запитує.
Відказує йому незнайомий богатир:
– Хто я, тобі до цього діла нема. А рабів цих і худобу забрав я у мого ворога, котрого переміг.
Підвівся на стременах Берген:
– Хто ж тобі дозволив беззахисних кривдити?
І кинувся на лихого богатиря. Закипів кривавий бій.
Трави й степ висохли, пташенята з гнізд повипадали, риба в озерах мертва спливла,– так люто билися богатирі. Важко було Бергену боротися. Та зловчився він нарешті й здолав незнайомця. Порозв’язував руки бранцям і сказав:
– Ступайте назад, у рідну землю. Скажіть усім, що вас богатир Берген звільнив. Ніхто вас більше кривдити не посміє.
Радо побігли звільнені люди додому. А богатир, син Алтин-Кана, далі поїхав.
«Ось і друга моя битва скінчилася,– думає, – з ким мені ще битися доведеться?»
Їхав він, їхав – в’їхав на землі, залізним парканом обгороджені. За залізним парканом залізний ліс почався.
Їде богатир лісом і бачить – стоїть на перехресті доріг Залізний богатир. З голови до ніг у залізо закутий, сам сидить на вогненно-червоному коні, важкого меча в руках тримає. І гукає Залізний богатир Бергенові:
– Зупинися! Плати мені данину!
– За віщо? – запитує Берген.– Земля не твоя, дорогу через ліс для всіх прокладено.
– А я від усіх дужчий, – відповідає Залізний богатир,– отож я з проїжджих і перехожих данину й збираю.
– Нічого тобі тут стояти, бідних людей грабувати,– Берген каже,– а як хочеш – будемо битися.
І налетів він мов вихор на Залізного богатиря.
Двадцять літ вони билися. Земля під ними прогинатися стала, хмари від жаху врізнобіч по небу розлетілися, так жахно було на ту битву дивитися.
Через двадцять літ упав на землю знесилений Залізний богатир, упав і не встав більш. Звільнив Берген дорогу через ліс для всіх перехожих і проїжджих.
«Ось і третя битва скінчилася,– думає,– чи не час додому вертатися, як батькам общяв?»
І поїхав богатир рідними степами, дрімучою тайгою.
Приїжджає додому, а там його ждуть не діждуться. Батьки йому вже й наречену підшукали, красуню Суу-Чу.
Влаштував Алтин-Кан весілля для сина. Дванадцять літ гості за столами сиділи – і все одно не змогли всього поїсти і попити. На цьому бенкеті й казку склали про славного богатиря Бергена, сина Алтин-Кана.
