Улас Самчук – Темнота

— А! Говори! — відмахується Галина Петрівна, ясно не в Марксі, а у вас дурнях. Он англійці чи німці на таке не падкі, а це ж від них вони всі ті Маркси та Енґельси, і пролетаріят у них справжній не то що наша голота. Це, мовляв, руским, китайцям, варварам. Підкинули нам того Леніна в пльомбованім вагоні, мов вошу тифозну, а тепер тіпає вами сорокградусна.

— Ццц! Галочко! Ради Бога! — замахав руками професор і показав на стіну.

— От бачиш! Колись на вулиці “геть тиранів” кричав, а тепер власних стін боїшся, — не уймалась Галочка.

Дівчина, звана Рокіткою, що сиділа за столом і була дуже мовчазною з блідорожевим личком, як тільки з’їла кілька млинців, одразу прояснішала, сині очі її засвітилися і вона почала хапати матір за рукав.

— Відчепись, Рокітко! — гнівалась Галина Петрівна.

— А я знаю, а я знаю, — проговорила ледве чутно Рокітка, вся почервонівши від сорому.

— Що ж ти знаєш? — питає мати.

— Я знаю… Вас! — і вказала на Андрія. Андрій також засоромлений, він зрозумів, він мовчить. Решта присутніх нічого з того не розуміє. Галина Петрівна переходить на іншу тему.

— Все це, — казала вона, — пусте, не варте ламаного гроша. Тут от що: де це ви, молодий чоловіче, дістаєте оті скарби? — і вказала на порожні тарілки, але всі зрозуміли її. — І як це його так зробити, щоб і ми були втаємничені в це благородне діло?

Слово-по-слову і дійшли до початку.

— В такому разі знаєте що? — казала Галина Петрівна. — Кидайте ви ту вашу Матрону Степанівну і переходьте до нас.

— А дійсно, а дійсно, — заговорив професор.

— Еврика! — викликнув Лавр.

— Переходьте! — вирвалось у Рокітки.

— Маємо тут чулан, — продовжує Галина Петрівна. — Даруйте. Не чулан, а справжня кімната. Це так я звикла її звати. Платити не треба, маємо досить і своїх керенських, а до того нам все одно втиснуть якусь ґорилю… Отже переходьте, займайте, користайте, беріть нашого Лавра, тягніть його на село, на суботники — все одно… Згода?

Як не згода! Андрій на верху блаженства. Та й професор радий, — такий співрозмовник, а тут майже сам, всі колеґи сидять дома, засідань нема, журналів нема, академії нема, листування нема.

І Андрій перейшов із свого горища до будинку з мармуровими сходами, з центральним огріванням, з білою, кафлевою, просторою ванною, з вибраною на тисячі томів, бібліотекою. І було б усе гаразд, коли б… Ночами до мешкання вривались якісь невідомі, обвішані кулеметними стрічками постаті, що шукали, галасували, лаялись. Центральне огрівання давно замерзло, водогінні рури зіпсувалися, ванна не функціонує, Андрієві запаси скоро вичерпались, суботники перестали діяти, горкоопи завжди зачинені. Професори, генерали, інженери, лікарі потягнулись на всі боки на села з мішками за плечима. Для благородного сімейства, як твердить Лавр, не лишається нічого іншого, ніж наслідувати їх приклад. Першим рушив Андрій. Було напровесні, сніг поволі звільняв чорну поверхню ланів, пахло мастким родючим гумусом, літали з криками зграї птаства…

Ходив від двору до двору і просив роботи. Орати, копати, колоти дрова, возити гній.

— Ви, либонь, хлопче, не при своїх, — казали йому по щирості. — Орати? Останню полову доїдаємо… Ще коли б якісь чоботи, або мило, або штанину поганеньку… То може ще й відірвав би котрий від рота, бо грішним тілом світимо… А вас тут тисячі таких орачів… Шантрапа міська, проклята… Дурили електрикою, а тепер, дивись, гасу краплі на селі не знайдеш, коли б умирав… Ані пучки соли, ані сірника, ані навіть кресала нема з чого зробити — огонь від сусіда до сусіда носимо, в попелі жар передержуємо, позичаємо один одному, ніби колись за царя золото…

Андрій спокійно вислухував ці скарги, а як десь ночувати залишався, поволі та обережно відкривав і своє лице. Тоді дядько кудись там виходив і приносив вузлик — кілька пригорщів зерна.

— Нате, та нікому не кажіть. Уб’ють. Тут до нас десять разів приходила “развьорстка”, та “ліквідація залишків”, та “все на фронт”. Так, так… Господарити ті мудрі люди, що й казати, вміють, все доводять до класової свідомости, от шкода лише, що трохи запізно, а то б може і ми були як слід освідомились.

Андрій завжди вертався з торбиною суміші — і жито, і горох, і квасоля — все разом. Дома розберуть. Та донести його не так легко, особливо, коли підходиш до міста. Вдень всілякі застави та патрулі, а вночі знов вільні люди. Не один поплатився головою за пригорщу мішанки. Андрій носить із собою палицю фунтів п’ять вагою, вирвав із залізної огорожі… Зате скільки радости, коли вертався… Як усі його вітали, як усі сміялися… А опісля всі за стіл сідали і з насолодою їли смачний горохвяник, або кашу пшоняну, або коржі з борошна, змеленого млинком до кави.

Та одного разу Андрій з такої мандрівки не вернувся. Ніхто не міг сказати, що з ним сталося, бо пошти не було, а вісті передавалися з уст в уста. А трапилась йому пригода. Напоровся він на кінний роз’їзд окремого відділу чрезвичайної комісії для ловлі дезертирів. Мав купу довідок, казав, що він чесний учитель, що на нього десь там чекає школа — не помогло.

— Учителів і нам треба, писарем при нашій спец-бригаді будеш. — Але його послали далі. Помітили згодом, що пише він не так шпарко, як говорить — губу мав широку і промови тне “по чом зря”, отож до культпропу Першої Кінної приділили, до “летючого отряду”. Це був потяг довгий-предовгий, обвішаний гаслами та плякатами, як дід торбами. І були там друкарні з манастирів забрані, і кіно-апарати з харківських кінотеатрів, і грамофони поміщицькі, і друкарські машинки з губернаторських канцелярій. І все те писало, друкувало, говорило, кричало, крутилося. День-денно все далі і далі — місто, містечко, село, присілок. З одного боку аршинними буквами було написано: “Буржуазія розповсюджує всіляку брехню про комуністів. Вона каже, що комуністи хочуть відібрати власність у середнього і дрібного селянина. Це брехня! Комуністи хочуть відібрати власність лише у великих хазяїв, лише у тих, що живуть чужою працею. В. І. Ленін”. А з другого боку був напис: “Про нас розповсюджують чутки, ніби ми переслідуємо релігію. Товариші козаки! Це брехня! Не вірте провокаторам! Радянська влада — гуманна влада! Вона уміє розуміти і шанувати почуття людини. У скорому часі ви самі в тому переконаєтесь. Л. Д. Троцький”.

А боролись тоді за Дін. Донці билися, мов скажені, кожну станицю брали з лютим боєм, але не шаблями та гарматами, а “летючою бригадою” підбили Дін. Прилітали автами, тачанками, верхи кіньми, зупинялися на першій ліпшій площі, на першому вигоні, ставили бочку, на неї п’ять по черзі ораторів.

— Таваріщі казакі! — починалось звичайно. — Про нас говорять, що ми, мовляв, дика, некультурна, голодна й обідрана орда, але ми ось прийшли до вас, ми перед вами, ви нас бачите, ви можете підійти і доторкнутися до нас, щоб переконатися чи ми дикіші і некультурніші від ваших улюблених золотопогонних генералів — Денікіних, Каледіних, Краснових і всіх їм подібних пузатих буржуїв, що ссали з вас кров, а ви того не лише не помічали, але вважали їх своїми добродіями, захисниками і спасителями від клятих, ненависних большевиків-комуністів. І коли ви побудете з нами довше, ви переконаєтесь, що наша красна армія несе вам культуру, освіту і саме вона звільнить вас від усіх тих тягарів, що їх наклала на вас вся та пузата генеральська зграя. Красна армія звільнить вас від непомірних, нелюдських податків, красна армія наділить вас землею, красна армія поможе зорати і засіяти ваші поля, красна армія принесе вам електрику, красна армія пошле вас учитися в вищих школах і то безплатно. Бо хто, питаємо, та сама красна армія? Наша красна армія, не армія паничиків-білоручок, гнилих міських фертиків, череватих купців, банкірів, поміщиків, а наша красна армія — це ви самі — ваші козацькі, робітничо-селянські, трудові люди… Послухайте, що співає наша красна армія: (Пускається грамофон і всі чують бурхливий мотив пісні про Стєньку Разіна):

“Із лєсов, лєсов дрємучіх будьоновци ідут,
В сваїх руках маґучіх савєтов флаґ нєсут.
Ми люді, люді всє прастиє, казацкіє сини,
Разбіть палкі ґнілие, буржуєв созвани…

Товариші козаки! Чуєте ту пісню? Пісню ваших дідів, прадідів, пісню про могутнього отамана донського, славного Стєньку Разіна, що перший підняв священний прапор боротьби за право і свободу простого народу, простого козака, простого селянина, прстого робітника і що його піймано царськими собаками і розтерзано на площі в Москві царсько-генеральськими шкуродерами…

Оратор говорив про часи царські, часи панські. Говорив про неволю тяжку, про тягарі непомірні, про темноту безпросвітню. Говорив про історію, про географію. Говорив про аґрокультуру, про електрику. Говорив про найновіші досягнення в медицині, про асфальтові дороги, про подорож на місяць. І нарешті зробив висновок:

— Товариші козаки! Тепер ви самі бачите, що ми не дика орда злочинців і каторжан, як нас представляли вам ваші генерали, а що ми найпоступовіша, найпрогресивніша, найкультурніша армія всієї історії, що всьому світові несе нове, вільне, заможне і щасливе життя.

А тому, хай живе перша, передова армія робітників і селян всього світу!

Хай живе наша комуністична партія!

Хай живе робітничо-селянська трудова влада!

Хай живуть її вдохновителі і вожді товариші Ленін і Троцький!

— Урааа! — викрикнули вояки, а за ними інші присутні, а за іншими вся решта. А коли скінчилось ура, на бочці вже стояв свіжий оратор. Попередній, витираючи хустиною чоло, відходив набік. Новий оратор гордо стояв понад юрбою голів і вичікував, коли ті втихомиряться.

І коли настала знов тиша, оратор почав:

— Наш попередній оратор пояснив вам загально про суть і значення нашої красної армії. Не хочу повторювати арґументів мого товариша, а хочу лиш розібрати, так би мовити, по кісточках твердження наших ворогів про нашу славну красну армію. Наперед візьмемо оте слово, що його люблять нам підшивати, “дика”. Дикість, товариші, визначає: некультурність. Нецивілізованість. Затурканість. Фізичну і духову відсталість. Чи ми такі насправді? (На другу бочку побіч, виходить вояк з оберемком книг). Отже головною ознакою дикости є некультурність. Некультурними звуть тих, що не вміють читати й писати. Більше: некультурними вважають таких, що не вміють школи будувати, книг писати, дороги прокладати. І якщо селянина можна вважати культурним, коли він знає грамоту, то генерала можемо вважати культурним, коли він може не лише командувати, а й писати книги, нові воєнні книги, нову тактику війни, нові ідеї. Перейдімо тепер до конкретного: питаю вас, товариші козаки! Хто є командувач всього того, так званого “двіженія юґа Росії”? — Промовець зупиняється і дивиться пильно в публіку.

Кілька голосів відповідають:

— Генерал Денікін!

— Тепер я ще запитаю: хто є начальний вождь і командувач нашої красної армії?

Чути голоси:

— Троцький! Ленін! Троцький! Ленін!

Оратор продовжує:

— Так, дійсно — Ленін і Троцький. Отож хочу довести до вашого відома, що цілу оту купу книг, що їх держить отой товариш, написали наші вожді Ленін і Троцький. Тепер хочу запитати вас: де ті книги, що їх написав генерал Денікін? Покажіть мені їх. Може ви їх бачили. Я, наприклад, їх не бачив. Більше: де ті книги, що їх писали всі ті ваші генерали — Калєдіни, Колчаки і їм же нєсть числа? А книги наших вождів — Зінов’єва, Бухарина, Рикова, Каменева і інших, і інших можете зараз бачити, вони тут, ось вони! (В публіку кидають книги). Ловіть! Ловіть! Дивіться! Читайте! Рівняйте, хто з нас дикий, хто не дикий, хто з нас говорить правду, а хто лише голу, цинічну, нахабну брехню! А може по-вашому культура — це не книга, а мундир, а погони, а ордени? Ну, тоді — воля ваша. Тоді ми вам не можемо порадити.

А тепер перейдімо до того, що “армія наша обідрана”. Так, товариші! Обідрана! Признаємось — обідрана. І обідрана здорово. Зовсім не так, як ваші генерали. Алеж ви самі гаразд знаєте, хто є тими, що стараються, щоб ваші генерали не світили задом так само, як наші козацькі сини. Тут у нас під рукою мундурчик… Ваня! Покажи! (Один з вояків показує військовий одяг). От і подивіться, товариші. Ось вам мундир, що його ми мали честь здійняти з плечей офіцерика армії генерала Денікіна. Тут ще ось і погончики в ісправності… (Окремі посмішки). Тут ще ось і книжечка послужна. (Знов сміх). “Паруччік Лєйбгвардєйського єво імператорського вєлічества Сємьоновскаво палка ґраф Нікодім Вікентієвіч Сморжевський”! Ха-ха-ха! — Оратор перечікує загальний сміх. — І от цей самий, за дозволом, поручик, цей самий ґраф, цей самий Сморжевський Ні-ко-дім носить мундир… з плеча англійського Томі, — Ха-ха-ха! З плеча англійського солдата. Це старий мундир, що мав бути викинутий на смітник, коли б не трапився наш граф, якому він дуже пристав до лиця… Коли б не той лицар з-під чорної звізди… Бо коли ми, товариші, та пошкрябали ближче того самого Нікодіма — виявилось, що то ніякий такий граф, а просто-напросто жулік, одеський жулік. Гірше: звичайний кишеньковий злодій. І на це маємо докази, а хто сумнівається, добро пожалувать, і ми покажемо і самого графа Нікодіма і його справжнє лице і все таке інше. І коли вас оті графи грабували, обжирали, обдурювали, використовували, всі оті дегенеровані кретини, що звуть себе “двіженієм юґа Росії”, це і були оті самі Сморжевські. (Загальний регіт). І мушу вам ще й те додати: що всю оту зграю живить, утримує і веде на нас хто? Англія. Хто? Інтервенти. Хто? Міжнародній капітал. От чому вони не обідрані. А тепер потрудіться, як кажуть, запитати себе: коли ми когось наймаємо, йому платимо, його кормимо, — то ми це робимо так собі… З любови до мистецтва? За гарні, як кажуть, очі? Так. Буває і за гарні очі, але тоді це мусить бути жінка, яку, так би мовити… ха-ха-ха! (З публіки чути репліку, і всі регочуть). Ну, от. Понятно. А наші генерали і не будучи жінками, можуть бути порядними б…, а до того міжнародніми, — ха-ха-ха! Ха-ха-ха! Ні, товариші! Наших генералів, вся ота міжнародня буржуазія кормить, поїть і одягає не за гарні очі.

За всі оті відпадки із столів лондонських банкирів, за все оте ганчір’я ми, козацькі, селянські, робітничі сини, чесні труженики, справжні власники нашої землі і всіх її надземних і підземних багатств, ми за те мусимо заплатити і то солоно. І не чимнебудь… І навіть не золотом… Ми мусимо заплатити їм нашим хлібом, нашим вуглем, нашим залізом і, нарешті, нашою кров’ю. Всі наші донецькі шахти, всі українські лани, всі уральські рудні, все то запродане міжнароднім капіталістичним акулам на довгі, довгі віки отими самими вашими генералами, а ви! Ви! І ваші діти! Ви мусите ще й проливать за них свою кров. Чи не правильно кажу?

— Прааавильно! — зривається загальний оклик.

— А тепер останнє питання, що ним постійно печуть нам очі, мовляв, красна армія завжди несе за собою нужду і голод. Це є той корінний коник, на якому весь час гарцюють проти нас ваші генерали. Отже пригляньмося і до цього твердження розумно, логічно і спокійно. Кажуть, у нас нехватає харчів, сірників, соли, мила, оселедців і різних інших товарів. Особливо, мовляв, страждають у нас великі міста. Там вам голод — просто наповал. Ну, ви ще не досить добре знаєте нас, але може хто тут є між вами, що був, скажемо, в Харкові, коли прийшли ми туди? Є тут хто такий? — Публіка мовчить. — Жаль, — каже оратор. — Дуже жаль…

І враз голос:

— Є!

— А! — зрадів оратор. — Дуже добре. Значить є. Вийдіть сюди ближче, товаришу, хочу вас бачити… — Наперед протискається чолов’яга, півміського вигляду. Оратор звертається до нього: — Ви, кажете, були в Харкові?

— Да, — каже той переконано. — Я був у Харкові.

— Давно ви були в Харкові? — питає оратор з бочки.

— Та, як сказать… Я недавно був в Харкові…

— А звідки, скажіть, ви походите родом? — питає оратор.

— Та я… Я тутешній. Козак. Станиця Абрамцева.

— А чого ж, дозвольте запитати, ви були в Харкові? — питає знов оратор.

— Та я… Як сказать? Я… власне кажучи, просто проживав там довший час… Був там за слюсаря, що на залізничному депі.

— А чого ж ви приїхали сюди? — знов питання.

— Та як сказать… Заскучився. Тут у мене жінка, діти… Давно кортіло та не міг… Був, самі знаєте, фронт, а тепер ось красна армія звільнила наш Дін…

— Ага! А коли ви востаннє були у Харкові? — питає далі оратор.

— Та коли… Ось вчерась і приїхав… Жену навістив, а це ось до кума заїхав, до Хоми Прохоровича Голоблева, що на отрубах…

— Ага! — зрадів оратор і звертається до публіки: — Значить ваш чоловік. Знаєте його?

— Ясно знаємо, — чути кілька голосів. — Як не знать. Та ж Сєнька Крівой. Знаємо! — Всі дивляться на Сєньку.

Оратор продовжує:

— Ну, от ви і були в Харкові… А скажіть нам? Бачили ви там якийсь голод? Чи недостачу, скажемо, харчів? Чи когось взагалі голодаючого?

Хвилина тиші. Говорить Сєнька:

— Як сказать… Голода, конєшно, нема… Розуміється, що на первих порах, когда наступила змєна власті, воно понятно… Денікінці всі состави поїздів угнали, хлібні запаси угнали, уголь угнали, постачання розбили… То воно, розуміється… На первих порах було, так сказать, недохват… Але нова міська управа, тобто совет, з першого дня взявся за діло. А треба вам і то сказати: водогін був зіпсований. Електрична станція зіпсована. Трамвайний парк зіпсований. Город був мертвий… Та за кілька день, можна сказати, город ожив до непізнання. Тепер всі столовки работають і навіть дітям пролетаріїв безплатні обіди видають… Сам бачив. І сам їв. Суп первий сорт. Каша пшоняна, або гречана. Борщ. Одне слово — все честь-честю. Недостає, правда, вареників, але й ті будуть, от тільки донці не поскупляться та подсоблять… (Загальний сміх).

— От вам ще одна генеральська правда, — говорить оратор з бочки. — Для генерала у нас голод, а от для слюсаря борщ і каша. (Сміх). Та може ви нам не вірите. Думаєте — пропаґанда, ясно, знаємо. Забивають баки. Не одні були. Всі гарно говорили. Всі ви святі та Божі. Так от ми, товариші, коли ви нам не вірите, от що зробимо: виберіть з-поміж себе найдовіреніших… Та тут, бачу, більше жінок і стариків — воно зрозуміло. Чоловіків, так би мовити, щось тут не дуже… Та ви все таки виберіть… Для нас все одно кого, хай навіть з тих, що були з генералами. Ручаємося, що з них і волос не спаде, а ми повеземо їх всього навсього до Харкова… Повеземо машиною, “фордом”, честь-честю… І покажемо, який у нас у Харкові голод… Поведемо їх по наших столовках, та по ресторанах, та по базарах… От! І побачать. А тоді перевеземо назад, і вони вам тут розкажуть. Згода, товариші? — Загальна мовчанка. — Та чого ж мовчите? — Мовчанка триває. — Та що ж це ви? Блекоти об’їлись чи що?

— Та ми вам і так віримо! — вириваються окремі голоси.

Оратор говорить далі, виголошує славу армії, партії і вождям, витирає з чола піт і сходить з бочки. На його місці з’являється третій. Публіка вже втомлена, вже готова. Третій говорить коротко, ясно, ділово. Знов говорить про красну армію, про її завдання, про її труднощі. Ще раз згадує фронти, інтервентів, здобутки революції, землю і свободу і нарешті ставить питання руба: красна армія потребує допомоги і не лише на словах, а на ділі. Їй треба помогти. Добровільно помогти. Від щирого серця помогти. І помогти їй мусить сам народ — не англійці, банкіри, не чужоземні інтервенти. А народ… Трудовий народ. Справжній. Оратор вичитує станиці, що вже виконали свій народній обов’язок, що добровільно пішли на заклик красної армії, самообложилися і додали бійцям: Станиця Бєлянська — двадцять п’ять коней, десять корів, триста пудів вівса, двісті пудів пшениці, сто пудів проса, сто пудів сіна. Станиця Ніколаєвська: двадцять коней, десять корів, двісті п’ятдесят пудів вівса, двісті пудів пшениці, сто пудів сіна. Станиця Кульмачовка, станиця Кочетовка, станиця Камишевська. Десять таких. Черга тепер за станицею Мар’янською. Станиця Мар’янська билася на своїх полях і городах до останньої краплі крови, її чоловіки впали, або відійшли, її не переможено зброєю, але її переможено “летючим культпропом” Першої Кінної. Вона здалася. Вона самообкладається. Вона додає.

Летючий виїзний відділ пізньої ночі, втомлений, але переможний, вертається до своєї бази на станції Власовські Копи, що недалеко міста Шахти. Там стоїть той потяг і ті люди. Пізня ніч. Небо всипане зорями. Сад. Лягає роса. Огнище. Далі в темряві бовваніють рештки веж колишніх копалень. Біля вогнища лежать, сидять, стоять молоді люди в різних одягах — колишніх царських гімнастьорках, англійських та американських блюзах, вилинялих атласних толстовках. Тринькає гітара. Над вогнищем в’ється дим, інколи побризкують іскри. В диму на триножнику висить чайник. З дерев там то там падають яблука. Йде розмова:

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Улас Самчук – Темнота":
Залишити відповідь

Читати казку "Улас Самчук – Темнота" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.