Улас Самчук – Темнота

— Розуміється. Це і є те. Мишко.

— Я хотіла до нього їхати, — каже Мар’яна.

— До Івана?

— Так.

— Ні. Це не було б розумно. Це б йому пошкодило.

— І Наталка так пише. Але чому? Чому?

— Чому? Питаєш. Цього словами не перекажеш. Може колись узнаєш… З життя. А поки нічому не дивуйся. Нічому. Розумієш?

— Алеж Віра? Що з нею?

— Чи сама Віра, — відповідає Андрій. — Усі люди. Усі! Розумієш! Порвані ми на шматки і щойно колись, колись у майбутньому з тих шматків вийдуть якісь “нові” люди. Виняткові. Відмінні від решти світу…

Андрій на хвилину затих. Був вечір. Мар’яна перепросила Андрія і загасила світло. Ніяково, щоб знадвору так безпосередньо дивилась темнота. Вечір був гарний. Повний місяць горів на високому небосхилі…

Андрій говорив далі. Про неможливість вибору, про тотальну безпорадність.

— Думаєш, казав, що вони щось тут можуть зробити? Дарма. І їх закрутили умови. Вони крутяться разом з нами і не можуть зупинитися. Вони прекрасно знають, що це не життя, хоча день і ніч кричать, що це чудове життя. Саме тому і кричать, бо знають, що це не так…

Мар’яна слухала Андрія, як і завжди, з великою, ніжною, тріпотливою увагою, нікому не вірила так, як йому, вже давно була переконана, що він лише один на всій земній кулі “знає” про те, що діється. І від цього їй ставало легко, звідси походив її порив, її ласка, її відданість. І тепер вона дуже гостро відчувала це почуття, але тепер… Ні. Не такий час. Треба мовчати…

— Не хватає іноді, Андрію сили… Повір, — казала вона на його вимоги “витримати”. — Перемагає, знаєш, втома. Занадто довго це тягнеться…

— О! — казав він. — Це ще не довго.

— Думаєш?

— Так. Це ще буде тривати. Це дуже велика просторінь…

Андрій пригадав свої розмови з Бичем, кашлянув штучно, щоб перейти на іншу тему, закурив, не міг сидіти на місці, робив кроки по кімнаті, залитій місяшним сяйвом. Мар’яна сиділа на стільці біля свого ліжка… Не було більше мови, хоча властиво нічого не було висловлено і нічого не вияснено.

— Ну, Мар’яно… Добраніч… Підемо спати…

— Добраніч, — почув тиху, стриману відповідь. Пустився, було, йти, був уже за дверима, коли враз почув притишений викрик: — Андрію! — Андрій швидко вернувся, Мар’яна схопила його за руку і кудись тягне.

— Глянь! Глянь! — казала перестрашеним голосом і показувала крізь вікно. За вікном у яскравому місяшному сяйві лежав город, стежка до перелазу, перелаз… Андрій напружено дивився, але не бачив нічого.

— Що там бачиш? — питав.

— Не бачиш? Не бачиш? Дивись! На перелазі…

Андрій швидко одвернувся, він виразно побачив там людину, перевішену через перелаз. Не питав, хто це і що це, знав це явище без пояснень. Але Мар’яна все таки пояснила:

— Ми їх інколи підкормлювали… І вони йдуть… І деякі доходять… Але ж усіх не накормиш… І як тут скажеш жити?

Андрій мовчав, він вагався, чи може лишити в цей час Мар’яну саму. Вона, здається, вгадала його вагання.

— Йди, Андрію… Не бійся… Ми вже призвичаєні.

— Добраніч, Мар’яно!

— Добраніч, Андрію.

V

У суботу шостого травня, біля п’ятої години вечора, на новому аеродромі Чіб’ю в коротких інтервалах, один за одним приземлюються три літаки. Свіже, холодне повітря, сіре, чисте небо, на чорну смугу тайги поволі спадає великий, червоний круг сонця. Третій літак з придушеним рокотом торкнувся мокрої землі і побіг в напрямку двох буд з великими червоними прапорами і величезним полотнищем з написом: “Добро пожаловать!” І коли літак перед самими будами зупинився, з нього вийшли Андрій Мороз, Людмила і ще пара людей — мужчина і жінка.

Великий рух, багато людей в уніформах, під’їжджають і від’їжджають машини, гуркіт моторів, два ряди вохрівців у парадній формі, окремі, гострі окрики.

З гурту біля буди відділяється здоровенний, здається більший, ніж звичайно, мужчина у високих чоботях і шкуратяній куртці і швидкими, широкими кроками йде назустріч приїжджим.

— Ов! Браво! Андрій! Здоров був! — чує Андрій, здається знайомий, але не той — хриплий, сирий, голос.

— А! Іван! — викрикує Андрій, і брати душаться в обіймах, Іван трясе міцно Андрієву руку.

— Ну, знаєш… Нарешті, нарешті! — кричить Іван. — І, Люда! Люда, займись гостями, а я вже потащу братика. Риць! — звернувся він до плечистого мужчини в уніформі ҐПУ. — Отправляй! Ти знаєш. Я їду. За півгодини назад. Зрозумів?

— Єсть, товариш майор! Зрозумів! — відповів Риць.

— Товариші! Прошу до машин! Пішли, Андрію! — і вони пішли швидкими кроками до авта на гусеничних колесах. — Це мій “Стасік”, — каже Іван, сам сідає за руль, біля нього Андрій, ззаду валізи, затріщав мотор, і авто рушило.

І тут лише помітив Андрій, що його Івана не даром кличуть майором, що у нього на комірі якісь ознаки, хотів щось сказати, але машина ричить люто, стрибає по вибоях, мчить довгою, широкою алеєю з рядів туї і смереки, що годі щось промовити. Несподівано виринають білі колони великої будови з двома поверхами освітлених вікон, високими ґранітовими сходами з вартою і цілим рядом машин перед входом. Іванів броневик з ревом і собі займає тут місце. Варта бере на струнко. Іван і гості йдуть по сходах до просторого вестибюлю, до Івана підбігає мужчина в уніформі, віддає честь, забирає гостей. Андрія веде сам Іван широким, встеленим червоним килимом коридором, широкими сходами і зупиняється біля одних дверей першого поверху.

Простора, встелена тяжким килимом, кімната, поліровані дубові стіни, великі олійні картини і монументальний портрет старого діда у масивних, позолочених рамах.

Андрій сильно вражений.

— Бачиш? — каже гордо Іван і показує на портрет. — Лише не признавайся, що це наш батько. Тут це не личить. Просто дід. Вождь партизанський. А це ось твої володіння — роздягайся, мийся, чепурися, по тебе прийдуть, а я йду! Поговорим опісля! — і Іван вийшов.

Андрій вдоволений. Внесли його валізу, і ось він сам. Письмовий стіл, фотелі, канапа, прекрасне ліжко. Де це він знаходиться? Здається, все ще летить, під ногами хитається ґрунт, у очах краєвиди. Не віриться, що ще три дні тому був у Каневі, дві з половиною тисячі кілометрів звідсіль.

Андрій роздягається, тут же туалетний стіл, і вода, і дзеркало… Скидає сорочку, міцно миється, насолоджується розкішшю свіжости, витирається міцно рушником… І враз до дверей щось загримало, вони рвучко відчиняються, до кімнати вривається міцна, повногруда жінка і просто йому на шию.

— Дай хоч торкнусь! Невже це ти, Андрію? — говорить басом жінка і цілує його в обидві щоки, і плаче, і сміється.

— Наталка! — вирвалось у Андрія.

— Так. Наталка! — каже вона і пускає Андрія. — А мені кажуть: прилетів Андрій… І ноги отак затремтіли, все кинула і побігла. Добре! Добре! Виглядаєш добре! А ми тут телеграму за телеграмою — до Харкова, до Києва, до Канева… “Наш” сам говорив телефоном з Харковом, а Людмила в Москву, а за нею і він погнався. Цілий тиждень отак клекотіло… Але добре, що тебе звідти вирвали, Ольга писала нам, що там дуже того… гаряче! Ну, а як там? Був дома? В Каневі?

— Три дні тому, — каже Андрій.

— От би й собі там побувати. Як старі? Як син?

— В порядку. Усе гаразд…

— Дістають вони ті наші посилки. Шлем і шлем…

— Дістають, Наталко. І дуже вдячні. А що це у вас тут за буря така? — питає Андрій.

— То ж “наш” повну свободу получив… І орден… І майора… Тому і баль. Звіря видимо-невидимо налетіло, сам побачиш.

Андрій знову обняв Наталку голою рукою за міцні, теплі плечі. Був захоплений.

— Та ти, Наталко, скажу тобі — красуня! — вирвалось у нього.

— Мене ні грім, ні блискавка не бере! — а сама сміється. Їй приємно дивитись у ті радісні, чисті очі.

— А пригадуєш, як ви з Ольгою ганялись за мною на Великдень? — питає Андрій.

— А як вечорами збиралися на Козацькій кручі і співали? — додає Наталка.

— А як Іван скидав нас у воду? — веде Андрій.

— А як ти ходив до нас на вечорниці і залицявся до Раї… — Ця згадка якось дивно вплинула на Андрія, він швидко пускає Наталку, шукає сорочку, та й Наталка враз отямилась, у неї ж там стільки роботи… І побігла.

Андрій зовсім збитий з пуття — і радісно, і дивно, щось нове в його житті. Він надягає сорочку, зав’язує краватку, але з поспіху вона не зав’язується. А час біжить дуже швидко, значно швидше, ніж звичайно, здається, що ось-ось хтось увійде і його покличе.

І дійсно хтось постукав, і увійшла Людмила. О! Побачив її наперед у дзеркалі і був сильно вражений. Не пізнав майже. Сита, пещена краса, чорне хвилясте волосся, соковиті, кармінові уста, довга сукня чорного оксамиту, перенята в талії срібною шворкою, що з неї вириваються плечі й руки квітучого, рожевого кольору.

— Ну, як там наші поети? — питала з порога. — Ай, я-яй! То ми ще зовсім не готові! А там же нас чекають.

— А коли ти встигла — ґратулюю, прекрасна Клеопатра фараонша єгипетська! — каже Андрій.

— Приємно, приємно! Подобатись поетові — подобатись безсмертю. Усе тут маєш? Вдоволений?

— Абсолютно! Ось лише краватка не в’яжеться.

— Давай — зав’яжу! Стій рівно! І голову догори! — Андрій стояв, мов статуя, відчував дотики пальців з рубіновими кінцівками, бачив біле, високе чоло з бурею чорного волосся перед самим своїм ротом, терпів, ковтав слину. Зав’язала, шарпнула, поправила. — Готово! Ось цілуй руку! — сміється Людмила.

— Чому так швидко? — каже Андрій, повертається до дзеркала і бачить пару молодих, квітучих людей, очі горять і сміються, гладить краватку.

— Ну, досить, досить! — каже Людмила.

— Ні, не досить. В’язала ж цариця півночі, приношу жертву всім богам.

— Ти но швидше, там чекають куміри.

— А ти б мене наперед втаємничила, що це за звірі зібралися.

— Краса і сила Есесесер! — каже Людмила. — Поперше, її величність Ястребова, Наталія Константиновна — прима-балерина і перший друг залізного наркома, подруге, сам залізний Ге-Ге Ягода. Потрете, відома Дуня Федотова — кумір мого родителя, прославлена чекістка і менш прославлена лірична поетеса, почетверте, сам мій родитель… Поп’яте… Увага, Андрій! Мо-ро-зо-ва! Несподіванка. Призначена на пожертя тобі. Раджу спробувати. Варта намаги — перша звізда радянського фільму, кандидатка до Голлівуду без надії на сповнення бажання… Пошосте, сьоме і десяте — сорок величностей, переважно сили безпеки, ну й, розуміється, — перші з перших, брати Морози — король півдня і король півночі…

— І королева-владичиця — грізна володарка цього царства, — перебив у тон Андрій, — і королівських сердець, — добавив тихше.

— Ну, давай, давай! Впєрьод! — скомандувала Людмила. Вони йдуть поруч вниз сходами нечутними кроками назустріч бурі, що вже там бушує.

Заля довга, простора, висока — різьблений дуб, кедр, береза. Високі вікна завішені тяжкими пурпуровими занавісами, на передній стіні вождь-вождів у довгій, сірій шинелі, частина залі відділена заслоною червоної матерії, довгий стіл, з вазами, порцеляною, керамікою, букетами з кедрових, соснових і смерекових шишок — суворе, сите, жовтогаряче і густо-зелене забарвлення.

І багато людей обох статей, переважно в уніформах при зброї — грубе, тверде, сіре вояцьке сукно, тверда шкура поясів і взуття, дужі, широкі плечі, округлі, здорові, червоні обличчя. Ходили, стояли, сиділи… А між ними кельнери у чорних фраках і білих маніжках.

На когось, видно, чекають, місця ще порожні… Людмила веде Андрія до бічних дверей і там у просторі повному диму на фотелях і при столиках гурти людей і до одного з них підходять Андрій і Людмила. Андрій стовпіє. Перед ним Ірина Виноградова — довга, бронзова сукня, нога заложена на ногу, курить. Побачила Андрія і спокійно посміхнулася.

— Прошу знайомитись, — каже Людмила. — Андрій Григорович Мороз! Ірина Володимирівна Морозова. А мені вибачте. Лишаю вас самих. На мене чекають обов’язки… — і Людмила відійшла.

Андрій дивиться на Ірину, Ірина на Андрія. Ірина знайомить його з іншими гостями, але йому все те байдуже.

— Ви тут? — питає здивовано Андрій. — Яким таким чудом?

— І випадково, і з наміром! — відповідає Ірина.

— Відколи Морозова? — питає Андрій далі.

— Не гаразд тілу грішному дармувати, Андрію, — каже Ірина. — Мужа найшла.

— Познайом, познайом! — каже Андрій.

— Не тут, не тут… Тут я сама — користай!

В залі зненацька в труби затрублено, крикнули “смірно” і все, що тут сиділо, заворушилося. Виходили парами до дверей, Андрій з Іриною останніми. Там вже майже все за столом, на чолі залізний нарком, біля нього Людмила справа, Ястребова зліва, далі Іван Мороз, а справа Ворман й Федотова. Залізний нарком встає, щось бубнявить, крики ура, всі встають. Нарком тисне Морозові руку, всі знов плещуть. Мороз підносить чару велику і п’є за Сталіна. Знов три рази ура, і всі п’ють за Сталіна. Другу чару підносить Людмила і п’є за могутнього соратника, славного наркома державної безпеки, і знов три рази ура, і знов всі п’ють. Після того все втихає, говорить нарком.

— Я, товариші, не оратор, я оператор, — почав той низьким, бубнявим голосом. — Батьки наші приказували: не красна ізба углами та красна пирогами. От і у нас так є. Товариш Іван Григорович Мороз удостоїв, нас чести поділити з ним його радість. Президія Верховного Совєта відзначила його заслуги перед народом і нагородила його найвищою нагородою. І за те йому, товариші, ура! — Знов всі встають, плещуть і кричать ура. Іван Мороз коротко дякує, підносить чарку за всіх гостей і просить “відвідати хліб-сіль”. І коли гості підняли свої чари, непомітно розсунулась завіса, що ділила задню частину залі, і з’явилася струнна оркестра, всі в червоних, атласних, вишитих блюзах. Струни зарокотали, і полилась буйна пісня про Єрмака:

Ґрємєла буря, дождь шумєл,
Во мракє молнія блістала
І бєзпрєривно ґром ґрємєл…
І вєтри в дєбрях бушевалі…

Стопки спорожнились, все заворушилось, ніби вогню линули в душі, очі загоряються, кров бухає приливами, ніби розбурхані хвилі морські, а струни далі рокотали, а пісня лилась:

На тіхом брєґу Іртиша,
Стоял Єрмак об’ятий думой…

Стіл від того разом з гостями підноситься, ніби корабель під час шторму, руки простягаються, ноги впираються об підлогу, вириваються слова, викрики, там то там зривається регіт — дзвінкий, жіночий, голови на широкі спини стільців відкидаються, випинаються пишні груди, що ось-ось вирвуться назовні і засяють.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Улас Самчук – Темнота":
Залишити відповідь

Читати казку "Улас Самчук – Темнота" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.