Улас Самчук – Темнота

Ось над чим думає Іван Мороз, стоячи до пізньої ночі перед картою своїх володінь, що простягаються на північ від шістдесятої паралелі і вперлися одним краєм об Сибір, а другим в береги Льодового океану. І він щось мусить видумати, бо назад дороги нема. Хоче — не хоче, може не може — байдуже. Його не питали, не питають і не спитають. Дивна сила жене його цим шляхом. Вона не дивиться, не чує, не знає. Вона лиш хоче!

Мороз робить нотатки, розважає, формує, кличе на допомогу фантазію, розум, пише рапорти. Перші записи в його записній книзі були такого змісту. 1) Навести порядок в канцеляріях, бухгальтерії, харчуванні. 2) Скласти точний облік робочої сили і тягла. 3) Добитися підвищення харчових приділів і продуктивности праці. 4) Добитися збільшеного постачання одягу, реманенту, живого й мертвого тягла. 5) Створити точну контролю над виконанням постачання й плянування.

Але насамперед робоча сила. Витягнути з землі, збудувати бараки, збільшити норми харчів. Пише рапорт за рапортом. Ворманові, Москві. Покликав завідувача постачанням Гулого.

— Петре Миколайовичу! Ваше завдання — добути харчів відповідно до нашої норми до квітня місяця включно.

— Це не можливо, товаришу начхоз.

— Чому?

— Знаєте чому: нема доріг, а людей прибуває.

— Не ваше діло! Зайдіть до бухгальтерії, там вам випишуть нові норми і відповідно застосовуйтесь.

— Тоді нам не хватить до кінця терміну.

— До побачення. За тиждень чекаю звіту! За неуспішне виконання у нас дають до Кожви.

Переглянув книги і знайшов там безодню “туфти” за формулою чотирьох П — “з пальця, потолка, пера, пола”. Покликав бухгальтера, колишнього царського офіцера, безнадійного п’яницю Твердохліба.

— Де це ти, голубчику, взяв оті сто п’ятдесят тисяч кубометрів, коли на ділі всього тридцять тисяч?

— Кремль так вимагає, — каже Твердохліб.

— Від сьогодні, пам’ятай, вимагає не Кремль, а я! Нісенітниця! Ні одної справжньої цифри. Ми прийшли сюди не втирать очки, а робити. До побачення! — Покликав начальника канцелярії, колишнього спортового тренера московського “Динамо” Власова. — Що це там у тебе в канцелярії? Балаган чи божевільний дім? Відколи це “ділами” в’язнів грубки розпалюють?..

— Алеж, товаришу начальник! “Діла” не в мене, а в третьому відділі.

— Розказуй бабці своїй! Поки будували барак третього відділу, де вони були? І взагалі що там за порядки? За тиждень має все бути на місці! До побачення!

І знов до Москви рапорт за рапортом, вимога за вимогою. Тисячі тонн харчів, десятки тисяч одягів, сотні машин. Зажадав для себе новий дім. Йому відповіли, що має збудувати його власними силами. Покликав архітекта-в’язня Булганіна і доручив йому зробити плян. На два поверхи, з кращого дерева, з парадним під’їздом, з парком над рікою.

А одночасно Мороз їздить снігами, тайгою, тундрою. Геологи, науковці, інженери. Куди не можна добитись кіньми, їхали на собаках, на оленях. І як тільки десь натраплять на нафтоносне місце, одразу гнали людей, копали сніг, ставили шатра, рили землянки і свердлили землю. Після першого його свердління тридцять кілометрів від Ухти, із щілини вибухнув фонтан нафти. На Мороза найшов нафтовий шал. Він шле повні захоплення рапорти в Москву. Негайна відповідь: “Продовжувати роботу! Всі вимоги будуть виконані!”

Усю ту зиму все нові й нові проекти. Ще минулого року, до Мороза, на Вичегді ГУЛАГ відкрив табір на п’ятнадцять тисяч робочої сили. Його завданням було збудувати в короткому часі автостраду Усть-Вимь-Ухта довжиною в триста п’ятдесят кілометрів. Але ось уже другий рік минає, а дороги нема. Потрібної кількості робочої сили не доставлено. Тайга, багна, холод. Мешкань нема. Люди хворіють, денно мруть сотнями. Працювали дрюками, лопатами, руками, топилися в багні, боролися з холодом, з комарями. Мороз звертає більшу увагу на цю ділянку праці. Від неї залежить успіх його виробництва взагалі. Посилає туди нових людей, управителів, збільшує норму харчів, будує бараки.

Майже рівночасно з тим розпочали роботу над будовою залізниці Котлас-Воркута, вздовж Вичегди, через Усть-Вимськ і Ухту. Розробили пляни нових міст Чіб’ю і Кожва. Заплянували нову копальню бурого вугілля на Печорі — Щугорку. Сувора дисципліна, збільшені вимоги.

Але сипались не лише кари і догани, але й нагороди та ордени. Почались соцзмагання. Встановлено окремий орден “Ухт-Печорстроя”. По кількох місяцях працездатність піднялась на тридцять відсотків. Прислано з Москви комісію для перевірки роботи. Комісія виконала своє завдання, вернулась до Москви і прийшла подяка, підписана Сталіном. Мороз повний пан становища. Йому шлють і шлють людей, шлють коней, шлють свердлові машини, шлють льокомобілі, трактори, труби, радіостанцію, телефонне устаткування, харчі, одяг і навіть літаки. Шлють на санях, на собаках, автосанним транспортом, літаками. Мороз починає бути вдоволеним, лише турбують його дві справи: смертність робочої сили і постачання харчів. Мороз бачить, що Москві ніколи з цим не справитись, і він рішає завестись власним сільським господарством. Зрештою, на це Москва й розраховує. Послано комісії вниз по Печорі, і в скорому часі до Москви полетіли нові проекти. Вниз по Печорі, Усті та Кожві сотні людей корчують ліс, розчищають місце на поля. На заливних лугах Печори запроектували десятки молочних ферм на півтори тисячі дійних корів. Для таборів потрібні сотні тисяч тонн городини, тисячі тонн м’яса, масла, сиру. Які б ті норми не були малі, але в сумі становлять вони величезні, часто астрономічні цифри.

По чотирьох місяцях і новий палац Морозів готовий. Трудилось над ним п’ятсот невільників, як за часів фараонських. Розгрібали сніг, довбали діри, вганяли в мерзлу землю балани, клали кам’яний фундамент. Сам палац дерев’яний — сосна, кедр, модрина. Назовні викладений дубовою обшивкою, в середині шальований подвійним кедровим шальованням. Під’їзд з різьбленими колонами. Тесані, ґранітові сходи. В середині широкі вестибюлі, різьблені сходи. І сальон, і бібліотека, і заля, і їдальня, і кімнати для гостей, і величезна кухня. І прислуги нагло збільшилося. Тут вже мало самої Мотрі. У неї три прислужниці і двоє слуг. При вході день і ніч на варті вохрівець.

І взагалі Мороз збільшив особисту охорону. Після випадку, коли на нього кинувся з ножем один з урків, він ходить тепер не сам, а з вохровцем і має при собі здоровенного пса-вовкодава. З тим псом він тепер не розлучається. З ним він ходить, з ним їздить, з ним спить. Виглядає грізно — потовщав, очі налились гнівом і так застигли. Голос став гострим, різким, мова коротка, наказна. Одягнений у шкіряну куртку, при поясі наган. Число своїх виїзних коней також збільшив, має дві запряжки, плюс один вершник. Сани лямовані малиновим сукном, вистелені ведмежими шкурами, візники у чорних бурках і кудлатих чорних папахах. Їде завжди чвалом, не зносить повільних рухів і, де б не з’явився, скрізь вимагає “темпів”.

І властиво жив він дуже самітно, замкнуто, рідко навіть писав додому… Мало бував у себе, все в роз’їздах, на інспекціях, на Воркуті в Усть-Вимі, на пристані Печори — Нар’ян-Марі, в Архангельську, на верхній Печорі, в Кур’ї і далі аж до Солікамська. Скрізь мав інтереси, своїх людей, свої установи, завжди за щось воював, ніде не був поблажливим, нікому не давав спуску. І багато його поважало, а ще більше боялося.

Одного разу напровесні, коли ще лежав сніг, Мороз відвідав Березнікі на Камі. Він мав там склад машин, що приходили із Свердловська і завідував тим складом Іванов з колишніх царських офіцерів — малий, щуплий, плеканий. Іванов запросив Мороза до “свого” готелю заночувати, Мороз зайшов і був вперше вражений чистотою й порядком, що тут рідко трапляється.

Був пізній вечір і знялась порядна передвесняна хуртовина…

У ресторані сиділо кілька гостей, їх обслуговувала повногруда, з великими чорними очима молодиця у фуфайці з виглядом старорежимної купчихи. Мороз сидів сам, пив свою стопку і позирав на молодицю.

— Хазяйка будеш? — запитав. Молодиця посміхнулась.

— Боже мій! Невже Наталка? — вирвалось у Мороза, і він кинувся до прилавка.

— Вона і є! — відповіла та спокійно. Мороз метнувся за прилавок, і вони міцно обнялися.

— От так-так! Що ж ти, бісова дівко, так близько й не признаєшся? — гримів Мороз. — Я тут сам, як собака…

— Заходь, заходь, — перебила його Наталка і вказала на жовті двері збоку. Зайшли. Гарна, чиста кімнатина. На буфетчику карафка з чистою і стопки. Налила по повній. — Ну, так за зустріч, — сказала Наталка. Випили і закусили. Іван не виходив з дива.

— От, так-так! От, так-так! Чого-чого, а цього не сподівався! Але ж ти і дівка!

— Не дівка, не дівка, — заперечила Наталка, — а молодиця.

— Як так молодиця? Чия?

— Іванова. — Іван отетерів.

— Як? Отого?

— Того самого!

— Та що ж це ти? Та як же… Слон і Моська, що? Та він же каторжний, а ти переселенка!

— Сподобався, — відповіла на це.

— А чому ж не признавалась до мене?

— Спочатку не вірилось… Мороз, Мороз… Морозів багато, не туди, думаю, нашому дорога, а мій одного разу та й каже: то ж це твій братік. Як повірила, не відважилась… Тут брат не брат, а шелесту ти тут накоїв, на рік хватить.

— Та чого на рік?

— Та тут знаєш, хто високо літає…

— Я, Наталко, кований на всі чотири… І перекований… І всі висоти знаю… І в низах побував…

— Тут різні бували, а в болото пішли.

— Ти, бачу, плаксива, а ще й Микитина дочка, а сама, диви як грім і не в болоті.

— Бо тримаюсь сухого…

— Герой, що й казати…

— Герой не герой, а вижила і це добре… З нас трьохсот — вісімдесят вижило, Зирянський край не Україна…

— Та як же ти та з Івановим? Відколи?

— Це вже він у мене третій… І дочку маю… Був звільнений та назад пішов. У рабах тепер краще. Запроданий.

— Триста рублів, що? На волі того б не дістав, кажеш? Може хочеш до Ухти — місце дам…

— У тебе?

— Та хоч би…

— А як на довго?

— Чого дрефиш?

— Дрефиш не дрефиш, а жити треба… Ти ще наш край знаєш отак — і показала “крізь пальці”.

— Врахую і це, — каже Іван і, здається, навіть посміхнувся. — А все таки приходь, чотириста дістанеш…

— Наталка посміхнулась також.

— П’ятсот, — каже Іван. — Більше в тайзі не дають, а завтром будеш журитись завтра.

— Мені і тут не погано, а там саме за ті п’ятсот і впечуть.

— От же ж і вперта — чорт! Та хто впече?

— Сам знаєш хто. Ніхто. Тут така погода. Сьогодні ти Мороз — завтра мокре місце, саме перед тобою зять самого Вормана князь чекістів з вісімнадцятого року Шпанов пішов в дубину… І то за одну ніч.

— Він же ще не пішов, — сміється Іван. — Живий ще…

— На Воркуті в шахті ім. Ягоди, а його жінка зійшлась, кажуть, з Бубновим, підручним Ягоди, а там чого доброго і до самого великого дійде…

Маленька перерва, Іван хвилину думає.

— Ну, давай, Наталко, потолкуємо мирно, — казав він далі. — Шпанов не Шпанов — не в ньому справа і про те іншим разом… А тепер збирай оті свої рушнички вишивані і ступай до мене. Каятись не будеш. Післязавтра буде тут мій літак, і він тебе підчепить… І милого свого можеш разом підвезти, беру його до себе, дам місце в конторі, до речі він хлопець меткий, придасться, а коли мене боїшся, імени мого не згадуй всує, і ніхто не знатиме, що ми рідня. У мене там знайдеш Мотрю з самих Андрюшів, буде твоєю верховною властію, а ти відповідальна за все моє хазяйство. Згода? Зрештою, хто тепер питає кого про згоду? Як то колись деклямував Андрій — і більший меншого куса… — ха-ха-ха! — вперше в цьому краю засміявся Іван.

Наталка мовчала, була помітно сердита, що це, мовляв, за нове лихо на неї звалилося, але знала Івана, особливо знала його тут і тепер, тому воліла промовчати… А до того надійшов і Іванов.

— Бачиш, сестру знайшов, — заявив Іван. Випили знов з приводу цього, і Іван проголосив: — Роблю тебе начканцелярії… Власов не годиться, хай займається спортом на Щугорці. А її моїм начхозом.

— Єсть, товариш начхоз, — витягнувся Іванов… І на цьому справа скінчилася.

Іван був вдоволений своєю знахідкою, і коли опинився дома, одразу засів писати листа і то приватного, і то до Мар’яни, сповіщаючи захоплено, наскільки хватало у нього патосу, що знайшов ще одну тріску “нашого роду”, і тепер він не сам, і разом, мов на те, спохватився, що він досить таки занедбаний — руки, обличчя, одяг і навіть Мотря лаялась, — ви, — каже, — все одно, як цар, а скидаєтесь на злодія. Та й мешкання не гаразд виглядає, і тут Мотря своє слово вставила, тут, мовляв, не людей, а жеребців держати. Розібрало все це Мороза до кісточок — сто копанок чортів — навіщо він тут фараоном, коли всяка Мотря може отак зневажати. І кликнув по всіх пунктах, по всіх номерах, і зійшлося столярів усілякого роду і звання, і різьбарів, і лякеровщиків, і поліровщиків. І зійшлось малярів безодня — футуристів, кубістів, реалістів, сюрреалістів. І наказав Мороз меблю з дуба та модрини тесати, щоб усе дебеле, та тяжке, та добротне, а малярам приказав стіни писати… У залі, щоб на всю стіну Кремль був, але справжній, ніякі кубізми, щоб башти могутні і мури зубчасті, і Москва-ріка щоб протікала. А портрети вождів наказав зробити по чину, званню і порядку, а найстарший на весь зріст, в шинелі сірій, щоб було, мов зі сталі, щоб кожний глянув, ахнув й затремтів. А менші відповідно до чину, Леніна, тим часом, можна й забути, головне ж Ягода, Ворман і інші, інші… А Кравченка, декоратора знаного, над усім поставив і приказав “око держати” — не вийде, в Щугорці бувать.

А опісля наказав переглянути ті скрині з книгами, що роками лежать забиті у комірці, званій бібліотекою при центральному управлінні, і все, що гідне уваги, наказав перевезти до себе і розставити на свіжо збитих кедрових полицях. Товсті, випещені, тиснені золотом у червоному полотні, томи Маркса, Енґельса, Леніна, Чернишевського і інших, і інших забарвіли на всю стіну напроти великої карти СССР разом із стосами “Нєфтяного хозяйства”, “Горного журнала”, “Лесной промышлености”, “Внешней торговли”, “Природы” і інших, і інших журналів, газет домашніх і закордонних, розуміється, дозволених вищими і найвищими інстанціями цієї справи.

І коли це все було в порядку і на місці, появився стіл письмовий, мов би монумент з ґраніту тесаний, на ньому глобус, телефон писальне знаряддя, уральського малахіту… І чотири нечуваного розміру фотелі, обтягнуті справжньою шкурою, і така ж канапа і килим на всю широчінь і кілька шкур білого ведмедя.

А згодом, коли і Кремль був готовий, і Кравченко дістав не Щугорку, а орден Ухт-Печорстроя, премію п’ятнадцять карбованців та десять пачок цигарок “Зефір” для роздачі своїм реалістам-співробітникам, тоді Мороз наказав колись відомому московському архітектові, а тепер завідувачеві плекання кріликів Буланіну спроектувати “Дім культури” з декораціями всілякими, пано, портретами, гаслами, фресками. І видобув колишнього бравого редактора “Правди”, відомого троцкіста Сладека, що на пункті шість проектував коров’ячі ферми, і наказав йому газету “Красная звезда Печоры” змайструвати, спочатку, мовляв, як можна, а згодом справжню друкарню з усіма атрибутами… Та більше вождів, портретів, статистики, партії…

Та й цього не досить Морозові. Не подобається йому й сама назва “Ухт-Печорлагу ОҐПУ”, забажав перезвати своє царство і назвав його “Ухт-Печортрест”, відомі Щугорку й Воркуту назвав “Арктик-Вугіль”, а своїх 3/К [Заключонниє] поробив Р/С [Робоча сила]. А вохрівцям наказано лише за порядком слідкувати та втікачів по тайзі ганяти, хоча останні не дуже квапились відриватись від ґрунту і тисячі кілометрів багнами й тайгою мандрувати, віддаючи себе комарям і диким звірям на поталу…

І за кожним таким порухом Морозової роботи в Москву негайно летіли рапорти. Цифри, статистика, математика. Точка в точку. До цього Мороз додав нові вияви доказів своєї роботи — зразки. Зразки вугілля, зразки нафти, зразки газів, зразки деревини, зразки шкурок, зразки мінералів. Спочатку це були зразки, як зразки, але згодом це стало приладдя до писання з антрациту з написом, “Великому, мудрому, славному другу і вождю народів товаришу Сталіну від вдячних і щасливих гірняків Арктик-вугіль Ухт-Печортресту”. Геологічна збірка дорогоцінного каміння у кедровій скриньці з інкрустованням в золоті — “Нашому другу, вірному соратнику товариша Сталіна, начальнику ОҐПУ Г. Г. Ягоді від вдячних Ухт-Печорців”. Соболяче хутро “Кращому приятелеві трудящих Ухт-Печортресту К. Ворману від вдячних лісовиків”. “Незмінним друзям начальникам”, “геніяльним керівникам”, “дорогим товаришам” — зразки за зразками. Хутро, малахіт, золото, самоцвіти… До того рапорти, цифри, математика і дуже скромний підпис — Мороз.

І от на весну несподівано викликають Мороза до Москви. Це може бути однаково знаком добрим, як і знаком лихим. Мороз летить трестовим літаком із своїм Степаненком. Простори, широчінь. В Ухті сніг у Москві проліски.

Тиждень пробув Мороз у столиці всіх трудящих, а вернувшись, нічого по нім не пізнаєш. Мороз як Мороз… Той самий із своїм вовкодавом… Лише одяг його оздобився маленькою зіркою — шматочок жовтого металю, червона емаль і серпик з молотом в золоті. По бараках, по строях, по пунктах пішло геть, що “наш дістав орден”. Іван, син Григора, Мороз з хутора над Дніпром, дістав орден. Фахівці намагалися відгадати висоту нагороди. Одним хотілося бачити щось величне, якогось Леніна, інші знов бажали б звичайного знаку заслуги, щось скромне… Справа так і лишилася невиясненою, бо Мороз дуже скоро перестав носити свій орден і ніяких з цього приводу пояснень не подав.

Досить того, що Мороз Іван побував у Кремлі, що приймав його сам найбільший, що пляни його “цілком і повністю” були ухвалені, що бачив він особисто наймогутнішого залізного наркома державної безпеки СССР, сидів з ним сам-на-сам, як з приятелем і навіть тут відкрилась завіса його таємничого призначення до Ухт-Печорського краю… Бо чи не пригадує собі Мороз тієї сценки в Харкові в кабінеті Балицького? Так, так, той другий і був сам залізний. І Мороз йому дуже сподобався… І рішив він одразу, вже тоді, що належиться Морозові щось краще, ніж завідувач звичайного радгоспу…

З Борманом Мороз не лише сидів у кабінеті “сам-на-сам”, він провів з ним вечір у балеті, а згодом в якомусь прекрасному закритому ресторані, де були самі визначні люди, а між ними танцівниці балету, і тут також познайомився він з дуже ефектним створінням, дочкою Вормана, Людмилою з яскравими карміновими устами, великими, виразними, пивного кольору, очима.

ЖахПоганоЗадовільноДобреЧудово! (Оцінок ще немає)
Сподобалась казка чи оповідання? Поділіться з друзями!
Категорії казки "Улас Самчук – Темнота":
Залишити відповідь

Читати казку "Улас Самчук – Темнота" українською мовою на сайті Proza онлайн: найкращі народні казки для дітей та дорослих. Повчальні казки для хлопчиків та дівчаток для читання у дитячому садку, школі або на ніч.