Частина перша
I
Особливу нараду відповідальних представників партії й уряду Української Радянської Соціялістичної Республіки несподівано призначено на п’ятнадцяте січня о годині дев’ятій вечора в будинку Центрального Комітету Комуністичної Партії більшовиків України.
З центру прибув головний коментатор генеральної лінії партії, відомий і заслужений професор з Інституту Маркса-Енґельса-Леніна, Іван Сергійович Круглов, відряджений сюди Центральним Комітетом Всесоюзної Комуністичної Партії більшовиків на доручення її генерального секретаря Йосипа Вісаріоновича Сталіна.
Іван Сергійович — людина літня, низька, присадкувата, рудувата клинцем борідка оздобила його обличчя, старомодні з гострими шкелками окуляри доповнюють його зеленкаві очі, куце, обтріпане пальто і темносиній, з поплямленими відлогами, піджак творять його одяг.
Він чимсь нагадує славного всесоюзного старосту Михайла Івановича Калініна і, не зважаючи на волосся на голові, самого великого Ільїча. Велика совєтська енциклопедія першого видання каже, що Іван Сергійович “син незаможних селян-батраків Ярославської губерні” і що за участь у революційних рухах десятих років його виключено з другої кляси учительської семінарії, але в передмові до його найбільшого твору з теорії історичного матеріялізму американського видання сказано, що він син священика Ярославської губерні і що виключено його з семінарії, але не учительської, а духовної і навіть заслано на Сибір.
Так чи інак, Іван Сергійович дійсно був учнем семінарії, з ідейних причин її не скінчив, був засланцем Сибіру, без сумніву тікав звідти, як, також без сумніву був на еміґрації у Швайцарії, знав близько Ільїча, співпрацював у “Іскрі”, “Соціял-Демократі”, “Труді” під псевдонімами: Друг, Спартак, Ізгнаннік, був автором численних праць з ділянки марксизму, брав близьку участь в жовтневій революції, щоб після стати діяльним членом багатьох партійних, громадських і наукових установ з Всесоюзною Академією Наук включно.
Простора, ясна і тепла з гербами, портретами і гаслами заля ЦК КПбУ виповнена і чекає. Григорій Іванович Петровський — всеукраїнський староста, член політбюра КПбУ; Микола Олексійович Скрипник — друг і соратник Леніна, нарком освіти УРСР, член ЦК КПбУ, кандидат ЦК ВКПб, член Академії Наук, організатор ЧК в Україні, публіцист, критик; Влас Яковлевич Чубар, Панас Петрович Любченко, І. Е. Якір, Балицький, Сухомлин, Вейцер, Порайко і інші, і інші разом з представниками науки, літератури, театру, кіна, малярства, музики, робпрофспілок, уповноважених з центру, що їх призначення навіть не всі знали.
Іван Сергійович на п’ятнадцять хвилин спізняється, опісля, в товаристві генерального секретаря КПбУ Станіслава Вікентьєвича Косіора з’являється у дверях залі, його зустрічають зливою оплесків, він спокійно займає своє місце на трибуні, його представляє всеукраїнський староста Петровський, після чого, дивлячись понад голови слухачів, він починає глухим, бубнявим голосом щось мимрити.
Зворушення й напруження надзвичайне. Слухачі з усіх сил намагаються хоч щось схопити з уст промовця, але крім першого “товариші” їм нічого не вдається впіймати і тільки згодом, по кількох хвилинах, коли в залі запанувала абсолютна тиша, мова Івана Сергійовича починає трохи прояснюватися, появляються окремі слова, уривки речень і першою пов’язаною думкою, що зірвалась з його уст і досягнула передніх рядів відповідальних діячів партії й уряду була: …і тому, товариші, коли ми сьогодні пишемо, або вимовляємо… — І він нашкрябав на чорній дошці, що йому була заздалегідь приставлена, кілька закарлючок, які мали значити цифру 1928, — рік, то це для нас тепер не що інше, як, так би сказати, певна умовність, що з нею ми покликані історичною закономірністю звести нещадну боротьбу в ім’я прогресу, щастя й добробуту всього людства на земній кулі, аж до повної нашої перемоги.
І тільки висловивши це, вже цілком виразне й зрозуміле речення, промовець починає входити у свою ролю. Все більше і більше ясности, гнучкости, логіки. Навіть його, аж надто спочатку академічна дикція голосу, починає набирати аґресивної виразности трибуна, хвилюючої надхненности апостола, патетичної яснозорости оракула. Так. Людство на плянеті аж до цього часу, не що інше, як безладна отара овець. Два мільярди років пішло, можна сказати, з димом. Війни, боги, релігії, рабство. Великі і малі, сильні і слабі, багаті і бідні. І хаос! Безмежний хаос! І безконечна безвиглядність.
— Чим жила вся та їх славетна доба християнства? — надхненно питав промовець. — Вірою! — відповів він сам собі. — Вірою в що? — знов питання. — Вірою в того всемогутнього, всезнаючого, вездесущого діда, що поруч людоподібних Адамів, сотворив і бліх, і повій, і голод, і пранці, і горілку і навіть американських ґанґстерів, — з убійчою іронією відповідає промовець. І щоб довести, що це не жарт, промовець негайно додає: їх філософ Геґель у відомій своїй “Філософії історії” дослівно так і каже: “тим добром, тим Розумом в його конкретному… — зверніть увагу, товариші, — конкретному!.. уявленні є Бог. Бог керує світом. Змістом його керівництва, виконанням його дійового пляну і є світова історія…”
Іронічно-поблажливі усмішки з’явилися на обличчях слухачів. Професор, невмолимо певний, перечікує ефект і голосом, повним зрозуміння людської недосконалости, продовжує:
— Ми, товариші, на місце того Бога, ставимо науку. Що таке наука? Наука — це функція діяння людського розуму, що дозволяє нам пізнавати явища в їх первопричинах. І не ідеалістичні марення про якусь незнану вищу силу, а рухлива матерія — ось що є світ! — з натиском на “рухливу матерію”, вигукнув професор. — І щоб зрозуміти всі ті складні явища життя, треба наперед збагнути їх в їх появі, в їх русі, в їх еволюції і в їх занику, а не покликатися на “сім днів творення”, і на цьому зупинитися.
Рясні оплески виповнили весь простір залі. Перечекавши їх, професор змінив напрям і полинув у віки минулого. До давніх Вавилону й Єгипту з їх Ваалами й Озірісами, до менше давніх Греції і Риму з їх тиранами, богами, рабством, до Европейського середньовіччя з темнотою, забобонами, інквізиціями, до пізніших часів Европи з її февдалізмом і нарешті добрів до Англії й Франції нашого часу з їх капіталізмом. Нічого не зустрів він на своєму довгому шляху гідного признання розумної людини. Весь той минулий світ був фатально недосконалий і вимагав він основної, рішучої, ґрунтовної перебудови. — Точка. Ясно. Зрозуміло.
І довівши це, і витерши на своєму чолі піт, професор перейшов до другої половини своєї промови.
— Товариші! — промовив він з виразом пророчої переконливости. — Саме цю мету і поставила перед собою наша велика жовтнева революція і саме тут насувається чергове питання: чи вона ту свою мету виконала? Щоб відповісти на це питання, я пригадав собі один анекдот. Відомий великий авантюрник Наполеон, після однієї кампанії в Італії, здається, 26 квітня 1796 року, говорив до своїх солдат таке: Солдати! Ви за п’ятнадцять днів мали шість перемог, захопили двадцять один прапор, п’ятдесят п’ять гармат, десять фортець, п’ятнадцять тисяч полонених, десять тисяч ранили або вбили, оволоділи найбільшою частиною П’ємонту… Але… Солдати! Ви не зробили нічого! Бо ви не докінчили свого діла! Це саме можна сказати і нам, товариші. Ми повалили царат, вирвали з корінням буржуазію і поміщицтво, розгромили контрреволюцію! Але, товариші, ми не зробили нічого, бо ми не докінчили свого діла. — Напруження доходить до свого верха. Падали слова епохального значення. Надійшов час повної розплати з минувшиною. Промовець вже не мимрить, а рубає, б’є, громить. — Ми, товариші, — казав він, — робили революцію не для того, щоб сьогодні наші панове непмани могли далі за нашими спинами набивати собі кишені, а різна куркульня далі експлуатувати бідний народ! Де, питаємо, комунізм, єдність пролетаріяту всього світу, панування працюючих? То ж, здається, якраз за це ми йшли на барикади, на вигнання, на смерть. Ленін сказав: час повного краху капіталізму і повного переходу до комунізму настати мусить, і він вже, товариші, настав! Партія своє слово вже сказала! Останній, п’ятнадцятий з’їзд ВКПб постановив: розгорнути всебічно підготовку для реалізації повної колективізації сільського господарства всіма силами нашої партії і нашої пролетарської держави. Що це, товариші, значить? А це значить, що непу кінець! Що велика епоха комунізму починається! Перед нами час твердої праці, але перед нами також час вільної праці, час щастя, миру і повного добробуту!
Слухачі від напруження німіють. Промовець широко розгортає плян роботи, подає рецепти, вказує на головні труднощі і дає вказівки, як ті труднощі перемагати. Могутнім ура партії, урядові, Сталіну закінчує промовець свою промову. Загальним зривом Інтернаціоналу кінчається нарада.
А згодом, геть згодом, морозною Сумською вулицею обережно, ніби воно везе якусь рідину, бігло мале, старомодне, фірми Форда, темного кольору, авто. Місто, непорушне, спокійне. Над ним втикана зорями височінь неба.
Авто фірми Форда підкотилося під високу, шестиповерхову будову з назвою “Інтернаціонал”, що на площі Дзержинського, з нього випхався невеличкий чоловічок і пішов сходами вгору, лишаючи за собою лише плямку тіні. За деякий час чоловічок вже сидів у малій, довгастій кімнаті на білому залізному ліжку і обережно скидав із своїх ніг зашлапане взуття. Робив це механічно, байдуже, щось при тому мимрив, мружив очі. Показалися покоцюрблені ноги у жовтавих, вовняних з порваними носками, шкарпетках, виглянули пальці з необрізаними нігтями. Ще мить, ще кілька рухів, звуків, і чоловічок скромно лежить горілиць, прикритий шорстким, сірим, вояцьким покривалом. Іван Сергійович Круглов. Він відпочиває. Спить.
II
— Ти, Іване, скажу тобі откровенно, етіх вещей нє панімаєш. Ти можеш мені сказать — падлєц, сволоч, сукин син! Ето ти мені сказать можеш! Да! Но ти не можеш мені сказать, що я не ісполняю своїх законних обязаностей. Цього ти мені сказать не можеш! — І він круглим, цегляної барви, кулаком твердо стукнув по столу.
Сидів за столом, обіпершися грудьми, — лікоть вліво, лікоть вправо. На ньому шкуратянка, місцями витерта до живого, рукави гармонією, відлоги звоями. Сива смушева шапка над твердим, мастким чубом, міцний носик, плями вусиків і округле з ямкою підборіддя.
Мишко Калиниченко. Райком Ліпляви.
А побіч, на розхитаній табуретці, Іван Мороз — довгий, худий, ніс сокирою, сплюснута голова і купа розбитого конопляного волосся. Сонце, вітер і земля надали йому барви й запаху.
На кленовому непокритому столі кілька калюж молока, черепок сірої, грубої соли і зім’ятий, заношений, кисет з махоркою.
Хата простора, з низькою стелею, закурена. В кутку ліжко з віхтями соломи, біля одвірка вичовгана, піхотинська гвинтівка, на стіні зім’ятий без рамки, портрет Сталіна, приліплений тістом, мала гасова лямпочка… Двері до другої частини мешкання навстіж відчинені, і звідти несе смаженою соняшниковою олією.
Мишко позирає на Івана то гостро, то збентежено, то вибухово-сердито. Його округлі карі очі напружено тремтять.
— Можеш мене слухати, а можеш і не слухати, — бубняво викрикує він, і права його щока з помітним рубчиком шраму, здригається. — Твоя воля! Але я тобі, як брат, советую! Да! Советую! Для тебе одно місце в Савєцкому союзе: Сибір!
Останнє слово вирвалось у нього зі скреготом, щось в ньому кипіло, ліва його рука з напруженими, синіми жилами, простягнулась за кисетом. Куцими, шорсткими пальцями шарпком віддер кусник “Правди” і скрутив товсту цигарку.
— Крути! — випустив разом з димом Мишко і посунув кулаком кисета до Івана. Купа густого, сизого диму бахнула з його маленького рота і зупинилася над головою. Запахло терпким пригаром.
— Не вживаю, — відповів глухо і байдуже Іван, хоча хотів курити…
— Не вживаєш? — прижмурено глянув Мишко на Івана. — Від якого часу ти не вживаєш?
— Та вже давно, — буркнув Іван.
— Знаємо, знаємо! Не вживаєш. Що, мовляв, з таким. Ге?
— Та я просто не вживаю і все, — відгризнувся Іван.
— Просто! А ось не просто! Знаємо вашого брата!
— Ти, Мишко, злий! А чого?
Очі під лобом Мишка знов зашарпались… Він хвилинку поміркував, механічно здмухнув попіл цигарки і простогнав:
— Дааа! Дивуюсь. А ще й образовании… — Зробив маленьку перерву і зненацька, нагнувшись сильно через стіл, вибухнув: — Чого тут чапиш? Га? Спрашую? Усі такі, як ти давно вже там! — і він кивнув неозначено вбік головою. — Чи може брешу? — викрикнув він ще гостріше і враз запхав рота цигаркою.
Іван сидів мовчазно, здавалось, навіть не сидів, а застигло, задерев’яніло тримався в повітрі. І нічого того не слухав, і нічого не чув. Після останніх Мишкових слів він лише повернув голову і глянув байдуже у вікно. Воно було темне, патьоки дощу поорали його мокрі, чорні шибки.
— Не вірив, — зниженим голосом перервав Мишко тишу і ніби сам до себе, продовжував: — Панімаю… Усе ждав… Власть інша навернеться… Неп, чи який там генерал. Не вийшло. Савєцка власть стоїт твьордо, вона вас наскрозь бачить… Як стьоклишко. Ми, брат, зоркі. — І він знов несподівано викрикнув: — Але далі нема куда! Сукиного сина! Тепер, брат, приказ і… — Він запнувся, вуста його здригнулись, зиркнув люто на Івана, сильно потягнув куриво, пружно дмухнув струмом диму на недокурок і докінчив: — …кришка!
— Ганно! — ураз викрикнув до відчинених дверей.
— Чого репетуєш, ніби з тебе кишки витягають, — почулось звідтіль.
— Грамофон давай!
— От ще! То візьми! Барин великий.
— Баба! — прохарчав Мишко, неохоче звівся на свої криві, у хромових чоботях, ноги і розкарякувато, напівзігнуто, ніби він щойно зліз із сідла, подибав до дверей. Через хвилину він знову з’явився з великим, старим, обшкрябаним грамофоном, підійшов до столу, стер долонею калюжу молока, поставив грамофона і швидко його накручував. З широкої, поржавілої труби захарчало: “Реве та стогне Дніпр широкий”. А Мишко стояв розкарячившись, руки в кишенях штанів, недокурок в лівому кутку рота, на обличчі ясна, сяюча, аж прозора, гордість. Не виймаючи недокурка, він другим кутом рота видував дим і пишно, барвисто позирав на Івана.
Але той… Усе сидить і либонь нічого не бачить. Мишко враз чвиркнув порожнім кутом рота і знову подався до відчинених дверей. Деякий час там барився. Старечий, стертий грамофон, знай, виводив: “І блідий місяць на ту пору з-за хмари де-де визирав. Неначе човен в синім морі, то виринав, то потопав”. Голос його помітно слабшав, затинався і, здавалось, ось-ось зірветься. Та раптом увігнався Мишко, у руці пляшка, гримнув нею об стіл, кинувся до грамофона і, ніби рятуючи потопельника, почав швидко і пристрасно його накручувати. “Реве та стогне” полилось з новою силою, а Мишко переможно викрикнув:
— Ех, і люблю! — і пустив дим у трубу.
— Де ти взяв його? — запитав несподівано і байдуже Іван.
— З армії! Під Луцьком! У памєщіка! — викрикував, ніби він у млині, і за шумом коліс його не почують як слід. А коли знов дійшло до “блідого місяця”, увійшла Ганна із сковородкою смаженої картоплі і поставила її серед столу, побіч грамофона, на підстелену жужмом ганчірку. Сковорода шкварчала, диміла. Ганна поклала дві ложки — заіржавлену залізну перед Іваном і дерев’яну, обгризену військову, перед Мишком. Робила все зовсім мовчазно і, зробивши, вийшла.
— Присаджуйсь, Іване, — Мишко злагідніло, дістав із шуфляди дві гранені, каламутні чарки і з булькотом наповнив їх. — Пий! — бовкнув він, а свою вже тримав у твердому кулаці.
Іван, видно, хотів щось сказати, але слова не виходили з горла. З нього лиш вирвалось:
— Да! Пісня піснею, але мені йти треба.
— Куди ти підеш? — прохарчав сердито Мишко і стукнув чаркою по столі.
— Та кудись треба, — каже Іван.
— Пий! — і простягнув Іванові чарку. Іван сягнув рукою, і очі їх зустрілися. Мишко закліпав повіками, схопив чарку і вилив її в рот, ніби в відро. Іван випив лише до половини. Мишко поставив твердо свою чарку, голосно крякнув, тернув кулаком під носом, узяв ложку і, навстоячки, загорнув із сковороди картоплю. Стояв урозкаряч, цупко, ніби на пливучій крижині, п’янів швидко… Іван обертався в його очах, ніби в колесі, разом із своєю табуреткою, кепкою і вилинялим піджаком.
— Іване, — сказав Мишко лагідніше і зненацька, ніби його підкошено, сів на стілець. — Ти, Іване, кажу тобі… Не роби зо мною жартів… Жарти зо мною… Як би тобі сказати? Короткі. Я чоловік, сам здоров знаєш — государствений. Приказують — виповняю, государство є государство, а наше савєцке так само по собі, і з ним, братіку… А як щось тобі не по нутру — не наша вина. Сам знаєш…
— А я тобі, Михайле, хіба що?
— Е! Говори! Я тебе знаю.
— Та чому б нам не знатися. Твоя мати і моя мати були, здається, сестрами.
Мишко скривив уста і підбив догори свою смушеву шапку. Вона, видно, ніколи не залишала його голови, права його рука простягнулася на столі…
— Але ти не мого класу, — вирвалось у Мишка, і він знову зірвався на ноги. — Да! Ти не мого класу. Ти… Ти… Багач! Дука! Кров людську!.. Ха-ха-ха! — зареготав він, підбіг до грамофона і закрутив його знов. “Реве та стогне” почалось ще раз. — Ганно! — кричав до дверей. — Вали! Давай! На стіл! Їж, Іване! Пий!
Послєдній нонєшній дєньочек,
Гуляю с вамі я, друзья!
А завтра рано чуть свєточек,
Заплачєт вся моя сємья!
Заспівав Мишко суміш з грамофоном, намірився йти до кухні й напівдороги вернувся. — І як ти мені цього тижня… не змиєшся, — говорив він хитаючись.
— Отак — фіть! І наших нєту! Біда! Повезуть. Ось я тобі свідок, що повезуть — ха-ха-ха! Як бичка, братіку, повезуть. І шкуру спустять, і присолять, і я, братіку, тут не при чому. Я тут вша! Я в государстві всього лиш сукин син і тільки! А ти, брат, парсона. Враг! Дуб старий! З пнем вирвати… А на тому місці соціялізм засіяти… Поняв? А за тисячу годов… А поки пий! Ех, і пісня! Чорт, не пісня! — І він заспівав з грамофоном: “Сичі в гаю перекликалися та ясен раз-у-раз скрипів”. — Так допивай, Іване! Ну, ну…
— Не йде! — кинув Іван.
— А ти не гарячись і не кипи, і піде… Товариш Будьонний, бувало, як гаркне: на канняяя! Впєрьод! І йшло! Я за вас кров проливав… За народ! У першій конній… А тепер, бач, досягнення… Соціалізм… З Сибіру прийдеш і побачиш… На вареники… А на все, кажу тобі, дивись згори, з висоти, з сорок п’ятого етажа, як каже Карло Маркс: чоловік, каже, і кізяк з одного гною. Поняв? А ти — не йде! А що маю я казати? — Мишко несподівано вибухнув сміхом, але так само несподівано уста його скривилися, очі заблищали і він прохропів: — Питаю: ти знаєш, що це значить? Тобі — плюнув, вилаявся і пішов, а тут… А совість… Думаєш, у мене душа собача? З кізяка? Остання? Дядько Григор, думаєш, викормив собі на голову виблюдка… Знаю! Все знаю! Не глухий!
Грамофон дійшов до кінця, шипів, і ніхто не спішив йому на допомогу. Іван допив склянку, з дверей виринула, ніби з’ява, Ганна з мискою огірків. Це та сама Ганна, що колись служила у Лоханських, але зовсім переіначена, ніби вона прийшла з іншого краю — бліда, осунута, розтріпана. Мишко схопив на ходу огірок, запхав його в рот, поналивав знов чарки. Ганна поставила миску і намірилась вийти.
— Стой, красавиця! — викрикнув Мишко і схопив її за стан. Ганна з усієї сили штурхнула його ліктем.
— Сатано! Відчепись! — вирвалась і зникла. Мишко не знав, що почати… Набухав, дувся, хвилинку вагався і, зціпивши зуби, кинувся за Ганною.
— Михайле! — озвався Іван і повернувся за Мишком на своїй табуретці. Мишко зупинився.
— Прощавай! Іду! — сказав Іван.
— Як ідеш? Куди йдеш? — викрикнув той різко і поволі наближався до Івана, ніби хотів його з’їсти. Іван підняв голову, хвилина тиші. Мишко вагався, намагався встоятись і не міг. Нарешті встоявся… Водив довкруги себе поглядом, ніби чогось шукав. — А ти ж, сукин сину, знаєш, що буде? — зовсім тихо процідив він крізь зуби. Іван мовчав. — Ото ж, — продовжував Мишко. — Знай! Поняв? Тільки того… Мовчи. Гроб. Ти мене не бачив, я тебе не бачив… А завтра за документом приходь… Стой! А… А… А що ж… з батьком?
Іван не відповів, і це особливо злить Мишка.
— Зрештою!.. Какоє такоє мойо собаче діло! Я своє зробив, а старику вмирать пора! — вирвалось у нього либонь з-під самого серця, а потім ним хильнуло до лави, ніби його туди пхнули, і він звалився. Голова буцнулась, ніби гарбуз, о півторачку лави, правицею шелеснув по лутці вікна, а ліва, мов би налигач, звиснула вниз і гойдалась мертво. Здавалось, якась хвиля заливала його, він душився, харчав, дмухав, відпльовувався.
— А я ж… казав клятому! Ху! Та відопхни ж, чорте! Процю! — качав головою, заплющував то розплющував очі, ноги у довгих халявах лежали, мов поламані, подібні на дві брили землі.
Іван стояв, дивився на все згори, видно, що в ньому все кипіло, м’язи його щелепів вигравали. Натягнув облізлу кепку і пішов. У кухні наткнувся на Ганну, що мала смертельно перестрашені очі і хотіла, видно, щось сказати, але не знайшла сили, закрила запаскою уста і швидко зникла за дверима комірки. Іван пішов до виходу.
III
Біля кузні Макара Носа Іван повернув на хутірську доріжку. Було біля дев’ятої години, від Дніпра несло шумами, шмагало в ліву щоку вітром, шарпало полами одягу. Небом сунули чорні хмари, що час від часу засипали землю сизою, непроглядною мжичкою.
Іван поспішав, ніби за ним гналися, спотикався на вибоях, провалювався у розм’яклий сніг. Дві сили помагали йому при цьому: неймовірна, звіряча лють, що десь там, глибоко в ньому, мов огонь, горіла і пекла, і разом дивне полегшення, ніби йому довго болів зуб, якого враз вирвано.
Вісім років тривало його макабричне чекання в камері смертників, знав, що цим скінчиться, але разом не хотів вірити власним очам і власним пальцям. Знав, усе знав. І теорії, і фрази, і наміри, але разом вірив у людський глузд. Вірив, що “вони отямляться”, що “хвороба пройде”, що “життя переможе”. Останні роки додавали йому надії. Ось неп, ось знов усе ожило, зник голод, з’явилася віра. Але разом з тим він також знав, що “всьому кінець”. Ні і ні! Не такі там, на тому верху люди. Не розумів їх розумом, але відчував їх титанічну, руйнуючу, негамовану нічим природу. Ні, ті від свого не відступлять, поки вони ще живуть. І їх більшість. І вони аґресивні. І вони переможуть.
Але тепер з усім тим кінець! Точка! Досить! Геть з того хутора! Далі, далі… Забути. Витерти з пам’яті. Ані години довше на цьому місці. Отрясти порох з ніг і лишити все то їм самим. Хай господарять. Хай будують “нове життя”. Хай царствують, хай насолоджуються.
Але все таки на границі хутора зупинився, щоб ще раз глянути. Що міг тепер тут бачити? Примари. Темні обриси кістяків. Корабель, що тоне з одним божевільним матросом на покладі. Була огорожа — нема. Була брама — нема. Були тополі — нема. Був висад — нема. Рештки будинків і решта саду. Вісім років бушували шквалом вулканний гнів і пекуча лють часу над цим проклятим місцем, і дивно, як тут могло ще щось стояти цілим. І тільки він, Іван Мороз, син Григора, грізний, осамітнений одважився противитися силі, що скинула імператора, розторощила трон, розчавила князів, фабрикантів, церкву, традиції. Виклятий і приречений. Незрозумілий і вигнаний… Він стояв, він тримався ґрунту, він хотів, щоб “люди мали хліб”. Щоб мали хліб! Мали хліб!
І от сьогодні прийшов і йому кінець. Іван Мороз лишає хутір. Покищо він проходить, мов примара, бездонною темнотою і, здається, прощається з кожною деревиною, з кожною річчю. Нема тут місця, до якого б не торкалися підошви його ніг, нема стеблини, що б її не бачили його очі. Півсотні років невтомної, твердої, від зорі до зорі, праці його і його батька. Ріки пролитого справжнього, творчого, мужицького поту. Тут він побачив світ. Тут родились його брати і його сестра. Тут він ріс. На його очах вибуяло це чудове, зелене, повне диво. Ті будови, ті дерева, той сад, те поле, той луг. А скільки сміху, співу, щастя. А скільки добрих людей, прекрасних плянів, барвистих надій.
У цій глибокій темноті Іван бачить три цятки світла: це не спить і чекає на нього його дружина Мар’яна, це не спить і нічого не чекає над Біблією його батько, це не спить і плете свої колиски старий супутник його життя, добрячий, мудрий Кандор із своєю нещасною калікою дочкою Маланкою.
Це те все з людей, що ще лишилося на цьому хуторі при Івані. Усе решта розійшлось, розвіялось. І ще, правда, його маленька, чотирилітня пестунка дочка Вірочка, що саме застудилася, й захворіла, і він не знає, що з нею робити.
