— Нічого, дякую, — каже Іван, хоч йому дуже тяжко дивитися рівно, голова весь час хитається, мов гілка під вітром.
— Їсте?
— Їм.
— Спать хочеться?
— Так.
— Шлунок?
— У порядку.
— Голова?
— О, нічого.
— Не закурите?
— Можна.
Закурили. Іванові закрутилось на хвилину в голові, але згодом прояснилось. І тоді пригадав собі щось і зі злістю глянув на цигарку. Рокита помітив цей рух.
— Нічого, нічого. Куріть спокійно, — промовив він. — Хочу з вами говорити. Любимо вас! А ви, мабуть, дивуєтесь. Що ж… Буває різно. А знаєте що? Ваш брат Андрій уже знає, що ви тут, його повідомлено офіційно… Розумієте? А чи знаєте, що він зробив? Він вас зрікся. Не хоче на майбутнє мати діло з таким братом. Хочете бачити його заяву?
— Ні, — каже байдуже Іван.
— А чи знаєте, що й син ваш зробив те саме, ось тут “Пролетарська Правда” — показати? — Рокита вказав на купу газет. — А знаєте, де він тепер знаходиться? — питає Рокита.
— Арештований, — каже Іван.
— Арештований! Глупо. У школі червоних артилеристів… І тішиться прекрасним успіхом. То тільки ви — осел. Скільки возимось з вами, а мусите, голубчику, знати, що за законами нашої пролетарської моралі ми повинні були вже давно звільнити від вас землю. Ми і є, голубчику, та пролетарська диктатура, що про неї колись співали на вулицях, але ви не чули, не бачили і не вірили. Тепер, можливо, вірите…
— Ні, — перебиває його Іван несподівано.
— Ще не вірите? — перепитав швидко і роздратовано Рокита.
— Не можна в таке повірити, — каже Іван. — Мені все здається, що мені сниться лише кошмарний сон.
Рокита блиснув золотими зубами.
— Ми вас скоро розбудимо. І повірите. І повірите, що ви крокодил, або бик Апіс. У нас люди іноді вірять, що вони ходять на головах, а ногами підтримують небо.
— І зовсім правильно, — каже Іван.
— Ей, ей! Ви, бачу, гострі стали.
— Не я гострий, а ви потупіли, от що.
Рокита швидко біліє, червоніє і знов біліє. Його пальці барабанять по столі. Потім він раптом встає і підходить до вікна.
— Не бажали б ви підійти сюди, — каже він до Івана. Поволі Іван підходить, бачить за вікном сніг, дерево, небо.
— Гляньте ось туди, — каже Рокита і показує на жінку, що щось там робить у чорній, драній шубці. Іван хвилинку дивиться, опісля дерев’яніє, ноги під ним підгинаються. Рокита уважно за ним слідкує.
— Ну? Пізнали?
— Як давно вона тут?
— А! Давненько. Приблизно стільки, як і ви. Вашими заслугами.
Іван поволі відходить від вікна і сідає збоку на плюшевій канапі.
— Усе ще думаєте, що вам сниться сон? — питає Рокита. Іван мовчить. — Ну? Як знаходите свою жінку? — Іван мовчить. — Погоджуєтеся на відому вам пропозицію… — Іван знов не чує нічого. — Бо тут і ваша дочка, — продовжує Рокита. Іван жахнувся, його зір прорвав поволоку і бачить. Очі загоряються. — Так. І дочка. Вони там унизу… І вас чекають. Хочете побачити?
Іван вже прокинувся, зір його гострий, м’язи пружаться. Іван почав кричати і навіть зірвався на ноги, але одразу впав і замовк. Щось в ньому урвалось, ніби у того, що біг і добіг до мети. І лише крізь сон чув метушню довкола себе, щось кричав Рокита, виривались якісь окремі неясні слова…
Отямився Іван знов “на стулі”. Режим для нього загострено. Шоста доба без сну. Діяння мозку порушено, але воля ще жива. Він їм тепер, саме тепер, не скориться. Йому “все одно”.
Уночі мимрить, ввижається Василь у військовому, Мар’яна у порваній шкурі ведмедя, або собаки. Вірочка у вигляді одного з тих олівців, що лежать на столі доглядача. Ціла купа лежить їх там, і Іван намагається підпливти до них і одного забрати. То знов він тримає в руках свою “відповідь”… Зім’ята, брудна, ріжки листів заломлені, Іван старанно їх вирівнює, хукає на них, тулить до грудей, на обличчі велика ніжність.
Доглядач пильно за ним слідкує, кожний його рух заносить до журналу. Але й цього стало мало. Біля звичайного доглядача з’явилася ще одна людська фіґура у цивільному. Це вчений муж, фахівець свого діла. Спец. Його звуть навіть професором, з прізвищем Потуторов. Він прийшов спеціяльно вивчати Івана — виняткове, зовсім виняткове явище. Феномен.
У хвилини прояснення Іван зрозумів ситуацію, йому хотілось дати вченому мужеві по можливості менше матеріялу, але тут приходили вченому на допомогу деякі години, особливо ті північні, що як найлютіші драпіжні дракони налітали і ламали Івана. Іван направду запурхав по камері метеликом. Стільки тут сонця, квітів, простору. Рухи сама грація. Карнач і вчений муж регочуться до сліз.
— Мороз! Ступай сюди! — нагло наказує учений муж. Іван прокидається і слухняно підходить до Потуторова. Учений муж голосно, виразно, з натиском на кожному слові, наказує: — Стань там! — Іван ступив крок. — Тут, тут! Ближче! — Іван переступає. — Ближче. Тут! — кричить вчений муж і ставить Івана профілем до камери, очима до стіни з полицями. Учений муж стає перед ним, спирається на полиці, наказує далі: — Дивись мені в очі!
Іван дивиться. Око в око, напружено і вперто. Минають повільно, тяжко хвилини. Ціла камера дивиться, всі очі дивляться. Рясний піт сходить по всіх обличчях. Обличчя вченого мужа зовсім залите. Іванові очі, ніби жаринки, червоні. Хвилини тягнуться — п’ять, десять, п’ятнадцять. Двадцять. Тридцять. Камера ціпеніє. Впаде? Не впаде? Іван весь, ніби в пропасниці, дрижить, щелепи дрижать, руки дрижать. І раптом учений муж зриває свій погляд і витискає крізь зуби:
— Ну ж і штучка! — і одвертається.
Камера зідхає з полегшею, падає навіть оклик:
— Слава Богу! — Іван наміряється йти на місце. — Стой! Хто наказував? — викрикує вчений муж. Іван стоїть, а вчений муж лягає незручно на столі і, не дивлячись на духоту, навіть вкривається плащем. Він спить. Спить міцно. Хропе. Іван же стоїть. Німіє, кам’яніє, гойдається, ось-ось гримне. Ні. Стоїть. І ось йому здається, що округла, бліда, з темними плямами очей голова вченого мужа непомітно підпливає до самих його очей. Ось зовсім близько, ось вони зударяться. Іван прокидається. Вчений муж, з поліном, подібним до ніжки стільця, стоїть перед Іваном. — Образіна! — виривається у вченого мужа, і він плює Іванові в лице. Іван стоїть. — На коліна! — викрикує істерично вчений муж. Іван стоїть. — На коліна! На коліна! — і б’є Івана кулаком в ухо. Іван, мов маятник годинника, сюди й туди похитнувся, але стоїть. Учений муж б’є Івана поліном по руках. — На коліна, чорт бери! — кричить він і пхає Івана на поміст. Іван падає. — Іван лежить. Його б’ють, товчуть, шарпають. Дарма. Він нічого не чує. Його тут нема.
Сьома доба для Івана випадає зовсім з пам’яті, він усе ще, здається сидів, але з певністю цього сказати не може. Отямився не відомо якого дня у тій самій кімнаті, де востаннє зустрічався з Рокитою. Лежав на плюшевій канапі. Одягу на ньому майже не лишилося. Руки в крові, коліно в крові, обличчя заросле, запухле, волосся розпатлане.
Над Іваном час від часу нахиляється якесь обличчя, якого він не пізнає і інколи до його свідомости досягають слова:
— Гражданін Мороз! Гражданін Мороз! — Це триває деякий час. Потім Іван отямлюється і одразу сідає. Бачить людину в уніформі ҐПУ із склянкою в руках. — Випийте ось це, і вам буде краще, — говорить людина в уніформі. — Пийте, пийте! — Іван байдуже бере склянку і пробує пити. Не може. Уста запухлі, рідина проливається на груди, на штани. Але Іван все таки намагається пити і щось п’є. Хвилинку ще сидить, мов непритомний, але згодом свідомість його починає діяти. Він уже виразно бачить біля себе чужу людину, і вона йому навіть когось нагадує. Плекана, чиста, золоті зуби… Лиш один лівий рукав порожній. — Не пізнаєте? — питає людина. — Я Петров. Пам’ятаєте? Востаннє бачились на тому хуторі… У Водяного. Правда дивно?
Іван не дивується. Після всього, що з ним сталося, він затратив здібність дивуватися. І взагалі він якось дуже, навіть зовнішньо, змінився. Він став байдужим. Злим. Мовчазним. Дивлячись на Петрова, він, здавалось, хотів би на нього кинутись і задушити.
— Шкода, — чомусь вирвалось у нього одно слово, якого Петров не зрозумів.
— А я ось живу, — казав Петров без тієї нотки злости, що її Іван звик біля себе чути. І це його трохи дивувало. — Мене тоді відбили наші відділи… Ось тільки позбавився руки. Курите?
Іван закурив. Петров продовжував тим же людським тоном:
— Розумію ваш стан, громадянине Мороз, але ви самі завинили. Ви поставили нас у неможливе становище. У нас не звикли до спротиву, — казав Петров спокійно. Рухи його байдужі, в очах утома, під очима мішки. — 3 людської точки погляду можу вас розуміти… На вашому місці можливо і я зробив би те саме. Але з точки погляду державного чинника, я не міг знайти для вас мотивів виправдання. Якби не було, а цей мій порожній рукав — діло вашої сестри. Це мусите знати. Знаю, знаю… Ви не бандит. І навіть не самостійник. І не з тих, що наповняли армії революції. Але ви прямий і незаперечний наш клясовий ворог. І до того активний. І скажу чому: не шпіонажем і не саботажами, а своєю природою. По-вашому, ми маніяки, божевільні, чи не так? Так. Знаю. І коли б ви були при владі, як ми, ви напевно зробили б з нами те саме. Але тепер при владі не ви, а ми. І вам лишається, або скоритися, або… вмерти.
Іван не відповів. Петров почекав хвилину, нічого не дочекався, подзвонив за конвоїром і о, диво! Простягнув Іванові руку. Іван пильно глянув на нього, хвилинку вагався, помітив у його очах дивну нотку довір’я, схопив ту руку і потиснув. І відчув відповідь. Після Петров вийшов. І щойно тепер Іван почав дивуватися… І це тривало дуже довго. Івана, після цього перевели до звичайної, многолюдної, з двома віконцями, камери, де було зібрано багато людей, які, здавалось, родилися, щоб тут жити. Потягнулись довгі, одноманітні, тужливі дні. Іван не думав ані коритися, ані вмирати. Він, здавалось, не думав нічого взагалі. Чекав лише чогось, не відомо чого, згадував, ніби крізь сон, минуле, довідався, що Мар’яну випустили і навіть дістав пару разів передачу.
Минали місяць за місяцем. Минула весна і минуло літо. І минув рік. І несподівано забутого Івана знаходять. І випускають. На волю. І було це в кінці квітня тисяча дев’ятсот тридцятого року.
VII
Ні, браття, про такі діла Господні одним словом не вискажеш, — говорив бувало старий Григор, ще десь так в 1923-24 pp. Пішов — і як у воду канув. Харків той, либонь, не за горами, а диви, ось уже третій год минає і жизня почала вертатися, а його, як нема так нема. І значить нема… Бо не такий був наш Андрій, щоб звістки по собі не подав, а тому і в грамотку казав вписати, і панахиду відправити, і частку його земельну казав на іншого пересунути. Не був, скажу вам, мій син аж до краю, не любив до кінця землі, як то в нашому роду, з діда й прадіда, водилося, в книги пішов хлопець, та все таки, скажу вам, голову мав на своєму місці. Що ті книги, кажу, бувало не раз, а він мені: а Біблію, каже, читаєте? Ах, ти, кажу, пасинку безкорінний! То ти Біблію — книгу святу, пророками, кажу, писану, самим Господом Богом проказану, до всіляких отих байок, що тепер бають, дорівнюєш. А він мені, бувало: кожна, каже, байка в Боже слово обернеться, як тисячу літ виживе. Древність освячує і слово, і камінь, і речі. Потоп всесвітній був чи не був, а для нас він був. Для того, каже, і книга пишеться, і байка говориться, і пісня співається, щоб жизнь на землі освятити, щоб людина від тварі всілякої німої різнилася, щоб ви з віками мовою своєю говорили, як ось я з вами. А чи наш, каже, потоп всесвітній гірший чим від іншого і чи не варто розказати про цю байку нашим словом вікам прийдешнім, будуть вірити чи не будуть, бо ви, каже, вмрете, а люди були, є і будуть вічно.
А може воно й твоя правда, кажу бувало. Йди і роби, як знаєш. І от вам пішов… І коли б знаття… Та й то сказати: хто з нас тепер на нашому світі, щось може наперед знати? Затягнуло нашу святу землю туманами — ой, затягнуло!
Пішов — і як у воду канув. Дев’ятнадцятого року. Восени. За Денікіна. Торбу книг наложив, торбу борошна, торбу сала, дві тисячі карбованцями-хвартухами, тисячу гривнями, сім тисяч керенками, два мільйони совєтськими, півтори тисячки денікінськими, попрощався з усіма і в дорогу. Ледве добився до Харкова, потяги в ті часи лише бандам служили і то раз служили, раз ні. Їде, їде і враз зупиниться серед чистого степу. Кізяками собі помагали, соломою та бадиллям, верби по балках рубали.
Андрій мав наміри вивчати природу, бо в природі, мовляв, вся суть буття, а в Харкові був тоді славного імени професор Виноградов, автор книги “Психологія рослин”, що її перший том наробив галасу по всьому культурному світі.
Молодий Мороз не знав ще тоді шляху свойого, думав професором стати, дослідником таємниць життя, вченою людиною, а те що іноді пописував, на те менше зверталось уваги, був надто тверезого розуму чоловік, серце мав на твердому місці, міцної був вдачі, як і всі, зрештою, Морози.
Тому й пішов до Харкова і ні на яку погоду не зважав, не думав про революцію, не хотів в неї вірити, вважав її звичайною примхою своєрідних людей, що погаласують, погаласують та й утихомиряться. Але де в чому помилився, не знайшов там, чого шукав, ніякі університети при таких нагодах не живуть, оббивав хідники вулиць, хотів було повернутися на хутір, та гордість не дозволила. Все шукав свого Виноградова, конче хотів з ним познайомитися, дістав його адресу на Пушкінській вулиці та вагався зайти. Надто великим здавався йому той професор… І сходи там широкі, під мармур, і ліхтарі бронзові і килими вздовж простелені.
Та одного разу одважився. Вийшов на сходи і зупинився перед дверима з мідним кільцем в пащеці лев’ячої голови. “В. В. Виноградов”. Простягни лиш руку. І він простягнув. Стояв деякий час, стояв і слухав. Ніякого відгуку, мабуть не діяв дзвінок. Та враз двері відчинилися, і на порозі з’явилася дівчинка років п’ятнадцяти в білому беретику з синіми очима. Андрій запитав, чи дома професор.
— Нєт, — сказала дівчинка. — Папи нєт дома. — Вийшла на сходи і пішла вниз, натягаючи по дорозі рукавички. Андрій пішов за нею…
Два тижні минуло. Харків почав згортатися під тиском зими, як згортається забутий лист на гілці дерева. Тривожні чутки пішли вулицями, мовляв, вертаються червоні. Андрій пригадав теплий хутір, Ольгу і дещо інше. Всім обіцяв багато і часто писати. Він зайшов до будинку пошти, а там в карти грають і кулемети “Максима” рядком розставлені. Згодом чутки обернулися в дійсність. Невідомо звідки і як одного ранку на вулицях появилися заялозені люди з червоними зірками на ковтунястих папахах. Це сталося в кінці грудня, стояли добрі морози і мело снігом. Вулиці нагло спорожніли, там то там залопотіли червоні полотнища, на заборах, на тумбах, на мурах появились плякати, в залі дворянського зібрання йшли мітінґи, а в Інституті “благородних дєвіц” розстрілювали людей.
Андрієві стало винятково сутужно, за хутір нема й гадки, “Красноє знамя” писало, що “наші переможні армії гураганом женуть золотопогонну сволоту. Двадцять п’ятого грудня армія Будьонного форсувала Дніпро в районі Канева”. Андрій уявляв, яке Різдво випало на долю його хутора, дарма що й самому йому не було з маком. На горищі де він мешкав, вода ніколи не розмерзала, він забув навіть вмиватися, тижнями не бачив бритви, лягав у ліжко, як був у параді і виглядав справжнім “студентом”.
І головне, у місті якось чудодійно зникало все їстівне. Ось ще вчора в пекарні Степана Яковлевича Ковальова, що на розі Малого переулка, хліб пекли, а сьогодні двері замкнені і вікна якимись скоблями забиті. Нема “городского снабженія”, казали знавці, на селі, мовляв, “все єсть”, а от город страждає. До “красних столовок” ще щось там “подбросют”, а ти обиватель свищи… Времена, времена!
Наприклад, люди на суботниках сніг відгортають, і там то там, ранніми-ранками і лежить “человек”.
— Голод не свій брат, — казав один мудрий Андріїв сусід, міщанин Задерій на ім’я, що любив філософію. Його пізніше, здається, також забрали до інституту “благородних дєвіц”, і там десь він залишився, — казали “шльопнули”.
— І було б за що, — твердила Андрієва господиня, що страх не любить неправди.
— Ну, скажіть самі, господин студент. Ну, пусть я глупая женщина! Що дорожче: фунт соли чи жізнь человеческая? — Андрій нічого не міг відповісти, він направду не знає, у них саме не було ані пучки соли, а життя без того також зовсім прісне.
Виноградова Андрій також не зрікся. Мав ще в своїй корзині, десь дуже далеко від мишей і зору завидющого, трохи борошна пшеничного та трохи сала свинячого; на всякий випадок заховав. Тримав як міг “на чорний день”, бо все здавалося, що буде ще чорніше. Андрій ходив старанно на суботники і діставав “пайок”, пробував “устроїтись” на кухні “Пролетарської комуни”, що постала на місці ресторану “Огоньок”, але там погнали.
— Нікакіх тут студєнтов! Самі жрать сумєєм… — Мало-мало ще й на фронт не попав — “в ряди красной армії, там вам такім студентам как раз место. Демонстрації умєлі дєлать, а воєвать жарко”. Вислизнув просто з рук, навіть в черзі “добровольців” стояв, та, на щастя “розстройство желудка” дістав нагло, сильне щось, видно, на кухні “Пролетарської Комуни” піймав, ковбаса, мовляв, “свєжая” прийшла саме, стягнув шматок, а там вже і сам лікар мусів ствердити, що йому “до вєтру нужно”, варта пропустила, бо трагедія була “на ліцо”, а як пішов то вже й не вернувся…
Андрій не забув Виноградова, надто вже кортіло йому познайомитись з ним. Одного гарного дня, саме перед масляною, взяв кілька жмень борошна, шматок сала і піднявся на другий поверх дому на вулиці Пушкінській. Ще знадвору помітив з вікон дому задимлені рури стирчать, але це Андрія не дивує, значить, лише, що і тут “отоплєніє нє дєйствуєт”. Помітив також, що килим із сходів зник, і тому певніше потягнув за кільце в пащеці лев’ячої голови, а коли це не вплинуло, досить енергійно постукався в двері.
Усе вийшло гаразд, Андрій познайомився з своїм куміром, говорив з ним сам на сам, ніби з братом Іваном. І більше… Він дістав назву “симпатичного студента”, яку дала йому Галина Петрівна Виноградова — дружина шановного професора. А трохи згодом він познайомився також і з сином їхнім, Лепестком званим, що в дійсності був Лаврентій, а скорочено Лавр. І з дочкою, тією самою, що зустрів тоді на сходах, мав честь познайомитись, її звали чомусь Рокіткою, тобто кущиком, хоч у дійсності вона звалась Іриною. Усе тут, мовляв, ботанічне.
Самого професора Андрій знайшов у його кабінеті, — в просторій, запорошеній, заваленій книгами кімнаті з “буржуйкою” посередині. В буржуйці тліє папір, в кімнаті “адскій холод”, сам професор замотаний у різні шалі і нагадує полярного дослідника, якому крига роздушила корабель, і він змушений зимувати під голим небом Ґренляндії.
Виникла цікава розмова. Андрій запитав, чи професор продовжує обіцяний другий том “Психології рослин”, на що шановний професор лише махнув рукою.
— “Тепер не тільки рослини, а й люди не мають психології”, — відповів жалібним тоном.
— Дай вам, Бог, здоров’я, — бадьоріше казала на прощання Галина Петрівна. Ви нас виручили. У нас кілька днів, як каже Лавр, повна “уравніловка”. Усе таки існують благородні люди і в такий час, прошу до нас “на бліни”, тепер же масляна.
Андрій з тремтячим серцем прийняв запрошення і другого дня, знов прийшов до Виноградових. Був милим гостем, симпатичним студентом, благородною людиною. Лавр був з ним винятково чемним, показав йому свою колекцію далекосхідньої фльори, розповів про Італію, про гру в теніс.
— Які глупоти! — казала Галина Петрівна. — Хіба личить у такий час говорити про теніс та Італію?
— Алеж чому? — дивується Лавр.
— Свята наївність, — вигукнула Галина Петрівна. — От через це, ми, руска інтелігенція, і дозволили, щоб сіла нам на карк ота шантрапа. Мій муж все носився з Марксом. От і накрякали.
— Тут діло не в Марксі, — пробує боронитись професор.
