— Розуміється, коли брати музику абстрактно… А от музика конкретна, жива, намацальна… — Говорить чорнявий, гарний, молодий чоловік у новій офіцерській гімнастьорці…
— Та хто, Андрюша, каже, що зайва, — відповідає інший подібний, що лежить боком на траві. — Я тільки кажу — музика розкладає. Так. Розкладає. Обезвольнює…
— Коли так дивитись — кожне мистецтво розкладає… Навіть наше, пропаґанда… Але тут залежить… Все залежить… Від свідомости, від ясности мислення… Мене, наприклад, ніяка музика, ніяке мистецтво не пройме…
— Ну, ну, Андрюша, — перебиває один добродій на ім’я Злотник, політрук відділу, що сидить на сідлі і їсть яблуко.
— Ясно — ні, — каже той самий Андрюша. Розуміється, кожну істоту, живу, півживу і мертву можна розкласти… Ясно, що можна. Нема на світі речей неможливих… Одначе…
— Ти великої про себе думки, — каже Злотник.
— Саме такої, як треба, Злотник. Ти от говорив про селян…
— Лиши твоїх селян, — перебиває Злотник. — Вичавимо їх, мов цитрину і баста — хочуть вони, чи не хочуть. Ідеали, що ми їм служимо… — 3 дерева, що над головою Злотника, падає яблуко, вдаряє його по голові і відкочується на бік до рову. — Ах! — викрикнув він. — Да куди, чорт, котишся? — зривається і біжить за яблуком, що лежить вже в розі освітлене вогнищем. Той, що говорив з Андрієм, починає наспівувати “Ех, яблочко — куда котішся”, Андрій підхоплює мотив і вони тут же імпровізують нові куплети, “попадьош Грішкє в зуби — нє варотішся”. Мотив тягнеться, як дим з багаття, перший куплет, другий, третій, про Махна, про Леніна і Троцького, про Петлюру, про Калєдіна. Це діло Андрія складати ті куплети, множити їх і розсівати тисячами по широкому світі.
Потім всі п’ють чай з кексами американськими, здобутими від Врангеля, для летючого відділу окремо береженими. А опісля всі розходяться. Друга година ночі. Трудовий день закінчено.
Андрій спить на соломі в куріні сторожа, під широкою яблунею. З ним спить компоніст летючого відділу. Андрій часто так лежить горілиць і часто передумує своє життя. Всі ті там, на хуторі. Розкидані, розсипані… Згадує Ольгу. Харків… І дійсно “куда котішся”, думає Андрій…
Через кілька тижнів “Культпроп” Першої Кінної знято з якоря і послано далі, в Україну, на захід, на Польщу. В текстах “козаки” замінено на “селяни”. “Разбіть полкі гнілиє буржуєв”, на “разбіть полкі стальниє поляков”. Все інше по-старому. І потяг котиться і котиться, все далі і далі. З його стін летить на всі боки і розсівається по вітру більшовицька “правда”, а з вікон рветься і розноситься по широких просторах “яблочко”. Колеса крутяться, роструби галасують, машинки цокають, оратори чергуються.
VIII
1921 року Андрій Мороз знов у Харкові. Демобілізований. На ньому англійські штани з денікінця, французький плащ з поляка, жовті, на рипах, чоботи з петлюрівця. Одразу з’явився у Виноградових. Здивування велике, думали — загинув. А як там відносно… мешкання? Обшуміла, посіріла, подібна на базарну бабу, колишня пишна пані Виноградова, у клопоті. Заняте. Але знаєте, Андрюша? У нас же прекрасна ванна порожнює.
Андрій оглянув ванну, вона, як така, давно не функціонує, але на приміщення для героя громадянської війни, цілком годиться. Бо вибору нема. Місто запхане, мов дорожна валіза, на хідниках поріс мох, вітрини затягнулись павутинням, і ніде нічого істівного.
Улаштувався Андрій спочатку в держвидаві, там уся їх “летюча” — і Злотник, і Пєтухов, і інші, і інші, але прийшла перша чистка, і Андрія, як непевного соцпоходження, вичистили.
І от він без діла, без засобів, без харчів у своїй ванній живе з випадкового — новельки, якась коректа, якісь рецензії. Зустрів раз Злотника.
— Ну, як поживаєш?
— Здорово, — каже Андрій.
— Не сочиняєш куплетів?
— Інколи.
— На здоров’ячко!
— Дякую. — І розійшлися.
У Андрія маленький роман — Рокітка. Їй вже сімнадцятий, вже не червоніє, продавала з матір’ю барахло на базарі — ясноока дівчина, струнка у спідниці із старих фіранок. Андрій їй подобається. Університетський сад, алеї, старі липи, жовтий лист, порожні лавки. І розмови про світ, рослини, Шекспіра, Блока, Рабіндраната Таґора.
Двадцять третього року з’являється в Харкові перший великий український журнал — “Червоний Шлях”. Андрій заніс туди оповідання “Жнець на спілку” — прийняли і прислали п’ятдесят карбованців. Наліг на оповідання, хоча критик з “Гарту” з’їхав порядком за брак лінії, за невластивий добі “душок”. Друге оповідання “Спроба бути великим” той же критик назвав виразно “куркульським”.
У ті ж часи написав до своїх на хутір. Ні, дістав перший лист від своїх. Намацали його через редакцію журналу і зробила це, розуміється, Ольга Лоханська.
Ольга! Хутір! Жаром сипнуло. Навмисне забував, не вертався, не давав знаку, перейшов на іншу планету. І враз той шматок густо списаного, дуже знаним, енергійним письмом, паперу вирваного із старого, передвоєнного шкільного зшитка у конверті, зліпленім дома. Тон. Стиль. Так, Ольга — ясно. “Коханий Андрію! Ти забув за нас, але ми не забули за тебе. Я догадалась, що Марта з “Бути великим” це я. “Коли сонце зливою топленого заліза западало за схил плянети, відливаючи рештки свого жару холодним хмаринам, що товклися по верхах осокорів правого берега”… Коханий! Пригадую!” Довідався, що писала з-за кордону Таня, вона вчиться на медичному факультеті, що Іванові вернули десять десятин, що їх перший синок помер, що Мар’яна довгий час хворіла. І дуже, дуже підкреслено просить приїхати.
Кілька днів не міг заспокоїтися, бентежили спомини, що вгризалися в кожну клітину мозку.
— Тобі щось не гаразд? — питала Рокітка.
— А! Лиш так… — і одвертав погляд.
Не охоче писав відповідь, про що до дідька, писати — сіро і похмуро, життя, мов мрець, у домовині. Згодом все таки написав кілька байдужих слів, мовляв “усе гаразд”, не вдаючись ні в які конкретності.
Листи посипались. Відгукнувся Іван. Розмашним, щирим письмом сповіщав, що “засіяли” рештки, “привели до порядку хату і сад”, що “батько починають говорити, а то все лиш читали Біблію”. У додачу п’ять фунтів сала, що видушило з Андрія мало не сльози. Хутір! Хутір!
Озвався й Сибір. “Як там у вас, до ста чортів, живеться, бо ми тут, прости Господи, прозябаємо, чортзна чого накоїли — дурні, а з них аз єсьм перший. Мої хлопці ростуть, а дівки також. Сибір великий простір, повітря досить, води також поки хватає. Чув, що пописуєш по газетках — не читав, але пришли. Цікаво, до чого то ти, за нашої славної влади, дописався. Петро, кажуть, вмирать з голоду збирався — послав йому пять мільйонів, на одно яйце, як що таке в Києві знайдеться, хватить. Один Іван герой. Цілуй його і проси за мене, дурня з дурнів, щоб простив. Твій окульбачений брат — Сопрон Мороз-П’ятидесятиградусний”.
Мовчав лише Петро.
Двадцять п’ятого року вийшов у світ перший Андріїв роман “Розгром”. “Земля парувала пахощами свіжого хліба, а син Марка топтався по ній, ніби розбурханий ведмідь. Лилось і з чола, з обличчя і, здавалось, з самого серця. Маріє! — верещав захоплено. Овес зійшов! — Кричав ніби за полярним кругом зійшло сонце. І коли він нахилився, щоб обчистити чобота, він перехрестився і обережно торкнувся шорсткими пучками ніжного паростка”.
Що це? Розгром? Чого розгром? Чи не революції? — питав вірний страж чистоти лінії з “Плугу”.
Це могло коштувати Андрієві життя. Він два битих роки просидів у тій ванній, замерзав зимою, розливався потами улітку. Був чоловік, а обернувся в ідіота, висловилась, як звичайно Галина Петрівна. Лише професор та Ірина-Рокітка тримались. “Добре. Пишіть. Це Добре” — казав професор. А Ірина місячними вечорами грала йому “Місячну сонату”, а іноді витягала до Університетського саду.
“Розгром” наробив шуму, почали цікавитись автором. Редактор київського кооперативного видавництва, що ризикнуло видати ту книгу, казав Андрієві:
— Я радив би вам змінити курс. Неп то неп, але що за непом… Чи варто наражатися на небезпеку?
Годі з тим курсом, як і куди його міняти, що буде те й буде, пише, що на душі. Останніми місяцями обклався книгами про металюргію. Метал — тема дня, кується щось нове. А Ольга бомбардує листами. Безліч докорів. “Останні роки я провела на базарі — врахуй”. Так. Знає. Усі не минули того базару. Ірина також стає активною. Вона тепер студентка ІНО. Андрій не завжди може заснути — люди, події, образи виповнюють серце й голову. Стільки небезпек, стільки спротиву.
Пізня ніч, всі сплять, світло згашено, тиша велика. Не спить лише Андрій. І враз вузенькі двері його ванної потиху відхиляються, Андрій повертає голову і… на порозі Ірина. І в нічній сорочці.
Після цього конче щось треба писати Ользі. Але як, але що? Сказати все, вийти на чисту воду. Ірина готується стати його жінкою, вона вже звикається з тією думкою, входить до його ванної з почуттям легкости, не здрігається від дотиків… Її очі сині, сині і дивляться з довір’ям.
І прекрасна весна — ті перші місяці там назовні, все зарожевілось, навіть місто, навіть мешкання, навіть черги. Ірина скрізь, Ірина завжди, Ірина у всьому. І пісні, і підскоки, а сусіди лаються, а Галина Петрівна бушує. “Крупна розмова” між дочкою і матір’ю відбулася, смаркачкою назвала, телям дурним визначила. Що ти в твої вісімнадцять років, в наші часи, розумієш? Дурепо! В любовниці прешся!
— Тепер не царський час! — резонно казала дочка.
— Саме тому! — переконано ствердила мати.
І Андрієві дещо дісталося:
— Я думала — ви мужчина. — Дівчаток зводити — гарно, гарно, нічого сказати, це вже в тих будьоновцях навчились, теж мені герої…
— Алеж, Галино Петрівно… — почав було Андрій. Де там. Хіба тут дійдеш до слова?
— Ах, ах! Знаю, знаю. Сама прийшла, спідничку було б задерти та всипати, не бачите — мозків бракує.
— Галино Петрівно, мені про це не легко говорити, — намагається Андрій.
— Не легко, не легко! — тріснула дверима і зникла…
А сусіди шепчуться, а професор шпурляє книгами, а Ірина рюмсає, а Андрій топчеться по своїй ванній, треба рішати і то швидше. Написав Ользі, що їде до Москви і не скоро вернеться, а Ірині сказав, що вони ось-ось і до Загсу, а тоді їм ніщо не страшне.
— Ну, чого ж ти, мамо, сердишся? Я ж так його люблю. То ж ми одружимося… — Мати дивиться, очі круглі, уста затиснуті. Похитала призирливо головою і пішла.
Настала тиша, прийшов мир, на небо лягла голубінь, за вікном розлився каштан. Завтра Андрій рішає все полагодити.
І враз, несподівано… А це найгірше. Рано-раненько, до дверей Андрієвої ванни застукали, Андрій зривається, як був босий, підбігає на пальцях, підтримує підштанці, відхиляє двері. І вмить ними рвануло, і на Андрієвій шиї щось повисло, тиснуло, цілувало. Ольга. Червона, пишна, розквітла. Андрій розторощений, штани спадають, ноги босі. А Ольга з валізами. І гомонить:
— Ну, от бач! І знайшла. І ніяка Москва. І не втечеш. А це ось маєш від Івана — рештки паски — не приїхав поганий, а Мар’яна тебе вітає, і батьки також, а тут у тебе, скажу, елегантний свинюшник, — і кинула швидко зором по кафлевих стінах, по рурах, по скриньках від мила, запханих книгами…
А тепер Ольга хоче помитися, де тут вода? Вода на кухні, алеж там… О, ти Господи! Андрій поспіхом натягає штани, назуває капці, показує кухню, воду. Добре, що в мешканні ще тиша, і це до деякої міри злагіднює становище.
Але ось Ольга вернулася з кухні і питає:
— Хто це та препишна мадама, що подивилась на мене таким декабрьом? Сказала їй добрий день, і ані звуку. — Андрій мовчить, кам’яно мовчить, а Ольга відчиняє першу валізу, війнуло сильно хутором, “рештки паски”, ковбаса колесом, шматки сала, купа крашанок, звільняє стіл від книг, від рукописів, криє чистою скатертиною, крає, розкладає, а сама пишна, біла, повні груди, коси ллються на плечі, ясні каштанові очі. — Ну, Андрійчику? Що? — казала. — У тебе якісь дивні очі — нічого, пройде. А тепер — Христос Воскрес!
У черговому його романі ця сцена вийшла так: “Коли він глянув в обличчя людини, що так буревійно і несподівано ввірвалась в його простір, він весь забринів від сили її життьовости. З неї били вогнем, сонцем, вітром, землею, не слова, а камені зривались з її уст, котились вниз і збивали все, що лежало на їх дорозі. І тоді він подумав: це і є якраз ті, що в цих шорстких формах виливаються — тверді діти твердих батьків, що перед ними стільки м’якого простору — простягни лиш руку і бери”.
Ольга не вернулась більше до свого Канева, збагнула одразу дійсність справи і сказала, що вона не з тих, які поступаються. Ірина зникла. Андрій розтерзаний. Галина Петрівна тріюмфує. Професор тікає на засідання. Андрій хоробливо шукає іншого мешкання, але Харків невмолимий. Думали про Київ, Одесу, Донбас. Не вийшло… Нема місця на широкій землі. Андрій хотів “об’яснитись” з Галиною Петрівною, але та сказала, — і так все ясно, нарешті, все лишив, його знов потягнуло до столу, Ольга розширила тапчан, витерла куряву, дістала привезену праску, смажила котлети, варила борщ, — шила, прала, шукала “місця” і таки знайшла у театрі “Березіль”, де стала касиркою на рекомендацію Бича, що відразу зацікавився нею, як тільки назвала себе жінкою Мороза.
Ця увага Бича до Морозів була сливе подією, Андрій лише іронічно посміхався, коли Ольга оповідала про це захоплено. Треба було бачити, з яким завзяттям він взявся за це діло… Тож як він нас, як хуторян, ненавидів.
— Закон діялектики, — каже Андрій. — Теза породжує антитезу. Від любити до ненавидіти і від ненавидіти до любити — один крок.
— Так далеко я їх, тих революціонерів, не знаю, — каже Ольга.
Два круті, тверді роки минули. Мерзли, пріли, голодували, але “Ллють сталь” з’явилася. Між рукописом і друком виникла ціла контраверсія.
— Ми, товаришу, задля вашого роману не хочемо відвідати Соловки, — сказали йому в його київській “Книгоспілці”.
Інших можливостей не було, Андрій почав хитатися, але одного разу, направду випадково, він знов зустрів Злотника.
— Як діла? — з властивою ноткою запитав Злотник.
— Як сажа біла, — відповів Андрій.
— Як же куплетики?
— Ні, перейшли на сталь.
— Го-го! Залізобетон? Модник. Роман?
— Роман.
— Чому ж не видаєш?
— Видавай.
— Видам.
— Знов з душком?
— Либонь з душком.
— Ну, посмотрім, — закінчив Злотник…
А дещо згодом його “посмотрім” стало ділом. “Сталь” побачила світ під дружнє виття цілого ряду вірнопідданих їх партійних величностей. “Він кличе на Ґаллію, на океан, на Детройт, Імперіялізм!”
— Саме цього нам і треба, — казав, потираючи руки, Злотник. — На них плюнь — хахли, провінція. Андрюша — хлопець з мозком, а займається здохлим ділом. Катай на руском. Там тебе понесуть на руках…
А ще згодом Злотник зустрів знов Андрія.
— “Сталь” виходить в Москві, — заявив він із стоїчним спокоєм. Андрій приголомшений. Злотник тріюмфує. І, нарешті, “он нас бьот по ліцу правдой”. І все засяяло, закрутилось, заграло.
І враз до дверей Андрієвої ванни потягнулись редактори, репортери, директори. У газетах про нього заговорили. Злива запрошень.
— Жени всю ту сволоту до чорта! — з виразом злючого сарказму, казав Злотник.
Ні, Андрій нікого не жене, всіх приймає, розмовляє, засідає, радить. У нього навіть появився вираз певної, самозадоволеної гідности, такий властивий усім великим людям. Усе змінилося, за винятком французького плаща і ванни.
Це дає привід Ользі зайти до міської ради і на весь голос поставити питання руба:
— Сам Сталін відзначив Мороза, а ви? — Жах, розгубленість, погром, але де вихід.
— Громадянко! Алеж повірте! Мешкань нема. Зрозумійте: не-ма! Он будуть, і ви на черзі перші.
І нарешті, те найголовокружніше: Андрія просить зайти сам лідер пролетарської літератури Микола Іванович Бич. Подія потрясаюча. Репрезентант великого жовтня, вічний, можна сказати, революціонер, що на всіх фронтах лив кров, що громив міщанство, хуторянство, куркульство, що завзято будував нове, щасливе, радісне, юне, духманне життя, враз захотів говорити з таким виразним представником хуторянства і всіх інших куркульських чеснот, яким є Андрій Мороз.
З мішаним почуттям входив Андрій вечірньою добою до невеличкої, заваленої книгами, холостяцької кімнати свого шановного антипода. Мав для цього багато причин. Міг мати багато застережень до всього того, що собою та людина до цього часу репрезентувала, а одночасно він не може заперечити факту, що та сама людина, можливо, одинока у всьому цьому просторі, живе свідомо. Вічно живий, вічно переповнений кипучими думками, вічно екзальтовано-напружений, він своїм винятково сильним, справді “духманним”, словом потрясав, громив, проповідував.
У порівнянні до нього, Мороз почував себе дуже буденним. Так, він, як не кажи, село. Пласкість. Земля. Небо. Соловейки. Бджоли. І мужик, що оре тим вічним своїм плугом землю і ллє той, нікому непотрібний піт, на сміх, кпини і призирство всім розумним людям. І ніяк не розуміючи, чому конче потрібно “все до ґрунту зруйнувати”, щоб будувати “нове життя”, сортуючи людей не за їх природними властивостями, а за штучними, випадковими категоріями, так ніби між робітниками не можуть бути аристократи, а між аристократами чабани, а всі ті ославлені “хто був нічим, той буде всім” здавались йому фразою, від якої несло демагогією і звучало бляхою… І хіба після того можна було поважати речника таких банальних чеснот.
