І дійсно, у перші роки появи на літературному овиді Андрія Мороза Бич нічого іншого, крім призирства до нього, не мав. “Кулацький відголосок”. “Гречкосій”, “Хуторянин”. Навіть дошукувався у ньому епігонства побутових авторів минулих десятиліть. Але останніми роками Бич несподівано змінив свою думку про нього і почав до нього придивлятися. І Мороз знав чому. По-перше тому, що Мороз, там то там, досить обережно і досить масковано, висловлював певні думки, що їх критики з “Плугу” завжди окреслювали, як “незрозумілі”, але які не були такими для Бича, подруге, сам Бич, зробивши революцію, що мала безпосередньо ощасливити людство, за останні роки мав нагоду перевірити правильність відомої думки, що кожна “теза породжує антитезу”, і тим самим змінити напрямні свого діяння.
І разом з тим… Разом з тим — Бич, батюжений своїм темпераментом і терзаємий навалою свідомости, має багато причин, щоб не спати спокійно ночами. Він же при керівниці самого цього життя, він же знає, що там скрізь діється. А діється таке, що змушує його жахатися. Так. Він і його товариші були проти непа. Це вони хотіли “стріляти в кожне сите обличчя і манто”, як висловився один з його приятелів, одначе події, що зарисовуються на овиді, змушують задуматись. Революція, громадянська війна, воєнний комунізм, голодні роки не скінчилися. Вони щойно починаються. І хто зна, чи не зажадають вони більше жертв, ніж до цього часу. Мариво голоду грандіозних розмірів зарисовується в подражненій, бурхливій уяві великого бунтаря, він ще не може того висловити конкретно, але вичуває, що то вже не буде непівська “біда, від якої кричати хочеться”, а це буде свідоме, розраховане народовбивство, якого ще не знає світова історія. Він, мов божевільний, кидається на всі боки, пише, говорить, домагається, погрожує, але всі його заходи — удари розбурханої хвилі об твердий ґраніт прибережжя.
І це також спонукало його на розмову з Морозом.
Мороз знаходить Бича у зовсім мирній обстановці, в сутінках вечора, в ліжку з обв’язаною шиєю, з книгою в руці. Повна попелу попільниця стояла на нічному столику, і дим тютюну висів павутинням у повітрі.
— Дуже радий, товаришу, вас бачити, — зустрів Бич, трохи хрипливим голосом, Мороза. — Сідайте, — і вказав на завалений паперами стілець. — І паліть. Нічого, нічого. Паліть. Це лиш маленька грипа, я сам палю… І знаєте, що я читаю?
— Біблію, якщо не помиляюся, — відповів Мороз, сідаючи.
— А знаєте, що саме? — питає той далі.
— Напевно Іова, — каже Мороз.
— Іоїла, — відповів Бич. — І лиш послухайте: “Чуйте люди старезні, та й ви, мешканці цієї землі. Чи бувало коли таке за вас, або за днів батьків ваших? Перекажіть дітям вашим, а діти ваші нехай перекажуть своїм дітям, а цих діти — дальшому родові. Що полишила гусінь, те їла сарана, що полишила сарана, те точили черви, що ж від червів зісталося, те жуки доїли”… — і він помалу, виразно прочитав усі три глави тієї книги. Мороз зробив вигляд, що він не здивувався. — Чому ми тепер не можемо так писати, як колись могли писати? — запитав Бич. — І що за вникливий стиль.
— Я думаю, — казав на це Мороз, — що ми тепер не на стільки свідомі свого завдання, як були ті тоді.
— Як це розуміти? — питає Бич.
— Вони, — казав Мороз, — усі явища життя вміли пов’язати в одну, якусь закономірну, виявлену свідому волю певного творця, і кожний з них уважав себе частиною того творива. Ми ж тепер, здебільша, живемо, як росте трава, а як пробуємо проявляти людські наші прикмети, то так одірвано від великого космосу цілости, ніби ми те каміння бурхливого гірського потоку, що його хвиля перевертає і згладжує без найменшого його спротиву.
— Ах, чорт бери! — відповів на це Бич. — То ж до дідька, саме ми стільки наговорилися про свідомість.
— Автоматично, — відповів Мороз — У Шевченка, пам’ятаєте: “ви моголи! Моголи, моголи!”…
— Ви, мабуть, маєте рацію, я не знаю, але ви мабуть її маєте, — казав на це Бич. — І знаєте що? Мене починає неприємно ссати під ложечкою. Нерви. Нерви. Погано. Зовсім не те, що мете! І ви праві: революція наша фунта клоччя варта… Але як сказати? Без неї нічого не могло б статися. Імператорське величество само не хотіло валитися… І признайте, що за ці пару років щось таки та було зроблено в нашій скромній історії. Вже хоч би та вічна наша “мова” знайшла нарешті вдоволення. Пишуть нею і як ще пишуть. І думають. І доганяють товстозаду нашу матушку. І ось тут якраз заковика. Маю враження, що матушка знов розгнівалась. Витягаються старі Валуєвські рецептики. І дещо гірше. Боюсь, дуже боюсь… Як тільки гляну на тих наших дядьків, що сотнями тягнуться до міста з тими своїми клуночками. Ні! Бий мене грім! Не можу! Бачили ви той “Ленінський виселок”? Отам за Будинком Промисловости. В землі. У глині. В норах. Гірше кротів. Гірше всякого скоту. Тисячі. Діти! Найгірше ті діти! А це ж лише початок! Чуєте, Мороз! Лише вам кажу! Одинокому! Тут треба бути або свинею абсолютною, товстозадою, що все чавкає на своїй дорозі і не може піднести рила до неба, або… Або куля в лоб! Іншого виходу нема. Вони нас, ті каналії, зітруть! І яка ваша з приводу цього думка?
Мороз, що не піддався цій бурхливій навалі нервів, а сидів, здавалось, спокійно і курив, не знав, що на це сказати. Він так і висловився:
— Не знаю. В кожному разі не нова революція! — буркнув він невдоволено.
— Знаю. Яка там революція!
— І тепер там не імператор, а… Ґориля! — вирвалось у нього. І він, здавалось, хотів зірватися, щоб бігти. І було це так несподівано, що Мороз устав. Бич мусів хвилинку змовчати.
— Нічого, нічого! — вже спокійніше казав він і вказав на стіни. — Будьте спокійні. Вони направду німі. Сідайте. Дайте мені он ту склянку. Дякую. — Випив води.
— По-моєму, — продовжував сідаючи Мороз, — нам конче треба змінити цілу нашу систему, так сказати, нашого відродження! — Бич весь слух. — Дотеперішні засоби тієї системи, по-моєму, тепер не годяться.
— Гарно й хоробро сказано, — відповів швидко Бич.
— Нашими м’язами нічого не зробимо… Ані нервами… — Мороз говорив плутано й неохоче. Його вигляд казав здавалось: нащо тут ті дурні слова! — Зміни треба… Наставления… До чого ми дійшли? До голоти. Де наші кращі люди? Отам! За Будинком Промисловости! В землі! У Сибірі. Ви мені скажете: а де вони були, коли йшла боротьба? А я вам: їх було замало, щоб боротися. І ще вам скажу: відколи ми почали писати і читати нашою мовою, ми більше нічого не писали і більше нічого не читали, як про “глитаїв і павуків”, з одного боку, і нещасних Гриців-наймитів, з другого. І тільки скиглили… І тільки загострювали примітивну лють, заздрість і помсту. І тільки говорили про спасіння чудесним соціялізмом. І доскиглились… Маємо, що хотіли. Де наші Симиренки, Чикаленки, Карпенки, наші багаті хутори, наші гарні коні, наші ситі люди? Не можу вас, товаришу, розуміти: як можна вам тепер нарікати після всіх ваших… — він запнувся. Бич враз напружився. — Алеж я не міг спокійно дивитися на волячу пасивність тих ваших енків, — викрикнув він.
— Ну, то тепер дивіться спокійно на фуріяльну активність ваших бідних Гриців-наймитів.
— І звідки ви взяли, що вони були пасивні? Хто, як не вони винесли на своїх плечах ціле наше відродження? Що зірвалась з ланцюга зграя черні і все розторощила, це знов таки їх заслуга, бо саме вони заразили ту чернь дикими ідеями “грабуй награбоване”, що згодом виплила друга зграя ще дикіших інтелігентів із зливою “реформ”. Родини. Школи. Виховання. Природи. Бога. Всього! Нема нічого. Геть усе! І маєте! Порожнє місце! Як довго будемо жити в атмосфері цього фуріяльного еклектизму, трава на наших полях рости не буде! І ви маєте рацію: фурія ще не вичерпала своїх сил. Готується до нового вибуху! І що? Її треба перебути! Вона вичерпається. Вона все зітре на своїй дорозі, але й сама згине. З голоду. З звичайного голоду… Її вб’є голод! Той, якого вона викликала з лісу… Будуть голодні, всі голодні і довгий час голодні!
Бич закрив очі. Поклав долоню на чоло.
— Ах, мій народ! Мій нещасний народ! — казав він з глибоким жалем. На його лиці страждання. — Як страшно! Як страшно! І як темно!
Мороз вийшов з кімнати Бича, ніби з якогось інкубатора. Був, здавалось, іншою людиною. І щойно на вулиці прийшов до свідомости, що могло їх обох чекати, коли б таки ті стіни мали вуха. Але він вірив тій людині, дарма, що вони були таких протилежних поглядів на речі. Вірив і йому було приємно, що знайшов когось, з ким міг висловити думки, що розпирали його, яких він не міг ані висловити, ані написати. І саме в цей час у пресі точилась завзятюща дискусія про правовірність пануючій доктрині, дискусія, що нагадувала сварню і тоном своїм нагадувала більш доноси ніж полеміку двох різнодумаючих людей.
Мороз хотів бути далі від того танцю на вулкані, від того базару нерозумних, де заздрість, плебейська пиха і звичайна глупота творили таку чудову передгру для всіх тих диких оргій загального знищення, що наступили після того.
Вулиця великого міста якась мертва. Багато в ній причаяного неспокою, скрізь видно стурбованих людей з портфелями, там то там у сутінках завулків ті вічні постаті розкуркулених, але все це рух хворого організму, що не сьогодні-завтра може зупинитись зовсім. Проходячи біля тих постатей, Андрій завжди пригадує брата Івана, і йому здається, що хтось стьогає його різками по голому тілі. Він сильніше втягає в себе голову, нагинається і тікає, мов би від чуми, до своєї ванни і поринає у хащі своєї розбурханої уяви…
І друга велика несподіванка: під будинок на вулиці Пушкінській під’їхало авто. Звичайно урядове. На цій плянеті нема інших. Усі мешканці напружено зацікавлені, бо це не кожний день трапляється. Згодом вийшов Мороз у своїй французькій шинелі, сів в авто і від’їхав. На столі ванної лишилась тільки записка: “Олю. Я скоро вернуся”.
Трохи згодом Андрій Мороз підіймався широкими, встеленими червоним килимом сходами, на другий поверх великого сірого будинку на площі Дзєржинського. Тепло, чисто, просторо. З усіх стін дивляться вожді. У просторій, майже як заля, кімнаті, Мороза зустрічає невеличкий, широкоплечий з голеною головою чоловік, що залишив своє місце за широким столом і йшов назустріч Морозові.
— Радий вас бачити, Андрію Григоровичу, — казав енергійним тоном чоловічок, подаючи руку. — Сідайте. Паліть. Читав, читав… “Розгром”. Прекрасна річ. Але “сталь, але “Сталь”. І Правильно ставите проблему: не фрази, а діла… А моя до вас справа коротка: ви очевидно прекрасно знаєте постанови п’ятнадцятого з’їзду ВКПб, шіснадцятої конференції ВКПб, другої всеукраїнської конференції КПбУ про мобілізацію кадрів для боротьби за виконання першої п’ятирічки, колективізацію сільського господарства і ліквідацію залишків нетрудових елементів. Середняк в загальному вже пішов у колгоспи. Але партія й уряд готуються до головної, ударної кампанії по всьому фронті за повну ліквідацію приватного господарювання на селі, як також повну ліквідацію кулака, як кляси. Це, очевидно, буде виконане в наступному році, однак вже тепер конечно розгорнути якнайширшу пропаґандивну акцію в цій справі. І тому тепер організуються всі сили радянського народу для реалізації цих важливих завдань нашої партії. Партія, комсомол, преса, радіо, театр, кіно, література, наука — все на боротьбу! Такий наказ з Кремлю. Ім’я Мороза у цій кампанії на першому місці. Що він на це?
— Вважатиму за честь виправдати довір’я партії, — скромно відповів Мороз.
— Правильно! — промовив чоловічок і оббіг довкруги стола, запалюючи другу цигарку.
— У чому б полягала моя роля в цій справі? — поспішив Мороз.
— Ваша роля? — чоловічок відкинув на килим сірник. — Тисяча вісімсот театрів нашої країни чекає на добру, бойову, пропаґандивну драму на тему колективізації. Вашим завданням таку дати! Потребуємо доброго фільму. За вами сценарій! А мітинґи, а поїздки, а пропаґанда. Ви ж з Першої Кінної — золотий досвід. На вас чекають сотні тисяч слухачів. І це не двадцятий рік. Маштаби, широчінь. Місто, індустрія, робітництво. І зразу ж до діла! Що для цього потребуєте? Кажіть, кажіть, кажіть! Кватирю? Маєте! Ось тут ордер! Кінчають дім письменників, і ви на першому місці. Що далі? Аванс? Скільки? П’ять тисяч? Шість-Сім? Продукти з окремого розподільника? Є! Гаразд! Вдоволені? Ну от… І ми договорилися.
Мороз вийшов звідси, мов школяр від учителя, весь червоний, з гарячими вухами і пачкою новеньких банкнотів по всіх кишенях і з якоюсь туманною думкою про нову драму, що має вирватись з нього впродовж найближчих кількох місяців. Не помітив, як опинився знов у авті, як виліз з авта перед своїм будинком, як випадково наткнувся при вході на Ірину, страшенно зніяковів, відступив крок, мов п’яний пробурмотів вибачення, хотів вернутись назад, але двері відчинилися, і Ірина миттю, мов миляна булька, зникла, а двері брязнули, ніби бажали його вдарити.
Мороз увійшов пізніше, протиснувся обережно поміж численними шафами до своєї щілини, вже темніло, засвітив малу, на тридцять вольтів, лямпку, вирвав з кишень банкноти, жбурнув ними на стіл, зірвав із себе пальто.
Тісно тут, мов у валізі. Сила почувань. Навала. Нема де ступити. Відчув холод і знов одягнувся. Підійшов до прикритої “Правдою” скриньки, що на ній гордо стояла їхня праска, підняв її одним пальцем і зареготався.
— Ха-ха-ха! Ось воно! Ольга! І яка чистота, ясність. Усе на місці, все зацероване. Схопив її фартушок обідраний, тисячу разів праний, і цілував його, мов образ, а потім знов побожно повісив на цвяшку, де він скромно висів.
І потім щось на нього напало, схопив пачку банкнот, обережно, мов злодій, вийшов у коридор, зробив кілька кроків і постукав до дверей Ірини. Тримтів, мов проклятий. Стільки часу не підходив до цих дверей. Почув “увійдіть”, відчинив двері, побачив Ірину, що сиділа на ліжку, як була, одягнутою, з переляканими очима, положив мовчазно банкноти біля кінчиків її ніг на помості, буркнув “вибачте” і вийшов назад.
І не встиг отямитись, як двері ванної знов відчинилися, і його банкноти зливою посипались по помості. І все зникло. Двері брязнули і тиша. Андрій розторощений. Сотні Ленінів лежало під його ногами. Він кинувся їх збирати, і в цей час увійшла спокійно і звичайно Ольга.
Андрій здригнувся, ніби вона застала його на якомусь злочині. Він швидко зірвався на ноги, у руках купа банкнот. Ольга при дверях остовпіла. Андрій кинувся її цілувати…
— Що сталося? Що сталося? Андрію!
— А от що сталося! — казав він, випускаючи з руки банкноти, що ніби листя осіннє розлітались по помості. — Бачиш? — і показав на поміст. — Розсипались! Генеральний секретар. Драма.
— Нічого не розумію, — казала Ольга.
— І не можеш розуміти. П’ять тисяч!
— Ти маєш гарячку!
— Гарячку! Га-ряч-ку!
Нікто нє дасть нам ізбавлєнья,
Ні цар, ні Бог і нє ґерой!
— заспівав він вимахуючи банкнотами.
— А знаєш що, Олю? Я… Я… напишу драму. Ну, чого так дивишся? Напишу! Велику, всесвітню! Апокаліптичну! Світ горить! Земля горить! Зривається! Летить! Прірва! Бах! І нема. — А після почав шептати: — А ти знаєш, Олюсенько, куди ми всі йдемо? Не знаєш. На прощу. Як юродиві!
А вона йому на це також пошепки:
— А чи знаєш ти, що нашу Мар’яну також арештовано?
— Мар’яну — вирвалось у нього перелякано.
— Еге ж. І вже давно. І вже звільнили. Приїхала з Києва Ала Шур на гастролі, Василева приятелька. А Василь у якійсь військовій школі… Від Івана ніяких вістей, ніхто не знає, де він. — Розгортала при тому повільно хліб із серветочки, дістала шматок ковбаси, цибулину…
Андрій підіймав одну за одною банкноти і вкладав купою на столі.
— А театри повні, повні, — казала вже голосніше Ольга. — До шостої завжди каса випродана і на два тижні наперед. Наш театр поширюють… Добавляють кадри… Розбудовують балет… Акторам збільшено пайок… Ангажують з Москви Карсавіна… І, здається, буде прийнята “твоя” Ірина… Режисерові вона подобається…
Весь той вечір Андрій промовчав і цілу ніч провів без сну.
IX
А однієї суботи в кінці жовтня, під дощ і сніг, як грім на голову, Морози переїжджали на нове помешкання в новозбудованому будинку, що на розі вулиць Авіяції і Письменників. Це великий на чотири поверхи бльок, у вигляді літери П, на сімдесят вісім мешкань на двісті сімдесят п’ять мешканців, як сказано в пляні.
Що сталося? Будинок же, як відомо, не закінчений, ще скрізь рештовання, ні вікон, ні дверей, каналізацію і світло щойно встановлюють. І Мороз це знає. І не сам Мороз. Про це знає все місто, ба весь Радянський Союз, ціла Европа, бо кожна нова будова у цьому просторі розцінюється, як найбільша подія і сенсація, про це пишеться безліч статтей і поміщається безліч фотографій і не лише у місцевій, але навіть у закордонній пресі з довгими повчальними коментарями на тему неймовірних досягнень соціялістичного будівництва під мудрим керівництвом партії Леніна-Сталіна з зазначенням, що це вперше в історії людства збудовано таку будову і з таким призначенням, що свідчить про надзвичайну опіку партії над мистцями слова, а у Харкові либонь не знайшлося мешканця, що стримався б від спокуси бодай раз кинути оком на це чудо епохи, збільшуючи переконання, що і за радянської влади можна б будувати мешканеві будинки, коли б у тому “Комунстрої” також прийшли до подібного висновку.
Наряд переїжджати не прийшов, а впав на Морозів, як грім і блискавка серед погожого неба. О восьмій годині дощового, сірого ранку під будинок на Пушкінській під’їхала, запряжена однією конякою, підвода і тут зупинилася. Дебелий дядько, у старій ватянці, піднявся до помешкання Виноградова, постукав міцно до дверей, бо не знав “на який дзвонити” і, коли добився до Морозів, якось сердито запитав:
— Ви товариш Мороз будете?
— Я, — відповів Андрій.
— Ну, то скорше! Їдемо! — кивнув на сходи він головою.
— Куди їдемо? — дивується Андрій.
— Ну, як куди? Ось наряд, — і тикнув Андрієві папірець.
— Нічого не розумію, — каже Андрій, глянувши на папірець.
— Та що ви? Неграмотний? Там же ясно: наряд! Маю вас перевезти на нову кватирю. Що ж тут непонятно? Збирайте вещі!
Морози заметушилися — добре ще, що Ольга не встигла піти на роботу.
— Але чому ж нас не повідомили були хоч пару днів наперед? — скаржилась Ольга.
— Не можу знати, — буркнув на це дядько. — Сказали їхати — їду, моє діло маленьке.
Нема про що говорити. Почалось гарячкове складання, пакування, ношення. Б’є нетерплячка, ніби те там помешкання від них утече. Нарешті, нарешті! Весь будинок переживав цю виняткову подію. Прощай, ванно, прощай вузьке віконце, прощай, дорога щілинко, що протягом семи років терпеливо служила! Справді не легко її кидати. Назбирали дві скриньки книг, кілька валіз, кілька клунків, пов’язали все те мотуззям і винесли. Унизу управдомові лише заявили, куди і чому їдуть. Управдом, куций, лисий чоловічок, гордо зробив помітку у своїх паперах і сказав:
— Харашо! Прінято! Желаю успєха!
А потім підвода тягнулась вулицею під дощем прикрита старим брезентом, Ольга з Андрієм ішли збоку хідником схвильовані, ніби вони все ще не вірили, що це не сон, а дійсність, але той сон триває, дощ підсилює його реальність, підвода їде, дядько сидить на одній із скринь і помахує батогом, а трохи згодом він, досить безпардонно, висипає їх до трьох недокінчених кімнат з кухнею на другому поверсі першого входу.
