Ці дні Андрій вийнятково переживає. Ні, не його власна справа бентежить його. Він тепер мешкає недалеко Шатилівського яру і ходить інколи туди на прохідку — сто чи двісті метрів за славетнім, на весь світ розголошеним, Палацом Промисловости. Останніми часами осілись в тому яру позбавлені права — чоловіки, жінки, діти, старці. Розкуркулені. Вигнані з їх хат. Без вини обездолені. І їх тисячі. Покопали ями в глині під пагорбком, полізли під землю. Там вони не мають огрівання. Там нема розподільника харчів. На очах великого міста, невинні, живі люди замерзають в льоду і пухнуть з голоду. Кращі з кращих цього простору, цієї землі. “Ленінським Виселком” людська мова назвала це болюче місце.
Весь минулий двадцять дев’ятий рік шаліла по країні чума жорстокої ненависти. Де ділось милосердя? Чому перестало битись ще живе людське серце? Андрій Мороз все це дуже добре знає, розуміє, відчуває і одного лише ніяк не може зрозуміти, чому він не може нічого тут помогти. Більше: він мусить сам множити зло. Хулити правду! Творити беззаконіє. А тому Андрій не може знайти для себе спокійного місця на землі. Бо він не може піти до тих йому рідних і близьких людей, не може простягнути руку помочі, якщо й сам не хоче втратити право людини. Особливо, коли цими днями зустрів одну жінку з дитиною на руці, що видалась йому дуже знайомою. Заговорив з нею і пізнав у ній Мишкову Ганну. Не питав, як і коли аж сюди дісталась. І вона нічого не питала. Забита, замучена, голодна, замерзла в лахміттю. Не наважився взяти її одразу до себе. Дав їй трохи грошей, вона взяла і пішла невідомо куди у сірий, морозний туман.
Але те обличчя, та застигла німа скарга не давали йому ані вдень, ані вночі спокійної години. Хотів бачити сам весь той “виселок”, а разом знав, що це йому під страхом смерти заборонено. Це ж ті прокляті. Вся партія, вся держава, всі закони, вся армія проти них. Власні діти їх зрікаються. Вся преса повна таких зречень. І як же може противитись цьому Андрій? Та все таки одного вечора пішов туди. Бачив замерзлих дітей. Бачив нерухомих, під купою лахміття, живих мерців в могилах. Вернувся додому, мов би у пропасниці. Не знаходив собі місця. Думав лише уривками думок, ніщо не в’язалось у логіку. Йому було дуже прикро, що в цей час він не може молитися. Не було до кого звернутися, ані на землі, ані на небі. Повна прострація. Ольга питала збентежено, чи він, бува, не простудився. Вона не знала, де він був і що бачив.
А іншого морозного вечора Андрій зібрався, щоб знайти Ганну. І знайшов. І дуже вчасно. Знайшов її у одній з нір “виселка”. Ледве його пізнала. Дитина ледве жила. Забрав і її, і дитину, сам ніс те мале сотворіння на руках. Ольга була заскочена, хотіла протестувати, але як тільки пізнала Ганну.
— Ганно? Чи це ти? — Ганна мовчала. Ольга гріє плиту, варить їду, воду, годує, напуває, розтирає, стелить постіль. А коли Ганна опритомніла, то почала крізь сльози оповідати:
— Знаєте… Не могла більше. Таке з “ним”, чуєте, коїться, що страх один. Я довго терпіла, але терпець мій урвався. Здавалось, життя заберу, та дитини шкода. Село, мов оси роздратовані. Всі люди проти “нього”… І проти нього, і проти мене. Кленуть. Не дивляться на мій бік. Господи святий! Взяла я, чуєте, на руки оту дитину і пішла в світ… — І Ганна плакала якимись німими сльозами, і не вірила… Не вірила, що вона у теплій хаті… Що її малий Андрій живе. Що біля неї свої люди.
Тієї ночі Андрій і Ольга довго радились, як ту Ганну “оформити”. Нарешті всю цю справу взяла на себе знов таки Ольга.
А Андрій працює далі, його “драма” майже готова, з ЦК партії повідомили, що день вистави вже призначений, що його пропаґандивна поїздка також вирішена. Надходить рішаючий, тридцятий, переломовий рік. Усі це знають. У наркоматах, урядах, установах великий рух. Преса без перерви барабанить: “Приспішити темпи колективізації!” “Нищівний бій по куркулю та його пособнику!” “П’ятирічка за чотири роки!”
А Москва все наглить: “Україна ганебно відстає!”. “Пожвавити темпи колективізації!”. Від цього в Харкові ще більше руху, ще лютіше дзвенять дзвінки генерального секретаря, ще бурхливіше засідають установи. Морозними ночами валки адміністраторів, партійців, науковців, письменників, артистів, з портфелями і без портфелів, бреде на засідання чи з засідання. Ніхто не спить, ніхто не дармує. Преса, радіо, театр, кіно! Все то крик, крик і крик! І барабан! І тривога!
Андрій, як день, як ніч — зайнятий. Він здає нарешті свою скороспечену драму, яку назвав “Темнота”. Він сам нею не вдоволений, режисер не вдоволений, в культпропі не вдоволені. А день вистави призначений. А квитки продані і на багато вистав наперед. Перший спектакль лише для верхівки партії й уряду. Андрій має причини непокоїтись.
А з центру знов приїжджав доповідач “по особливо важливих справах”, але вже не Круглов, а якийсь Вороній і темою була не колективізація, а національні справи. Він чомусь тлумачив тези Леніна в національній політиці і робив натяки, що в Україні їх не зовсім добре зрозуміли. Разом з тим пресою пройшла вість, ніби Максим Горький відмовився дати дозвіл на переклад своїх творів на україньку мову. Одночасно, з рук до рук, переходив куплетик Дем’яна Бєдного, що казав:
Язик України навєрно,
Єсть очєнь пьостроє кліше.
І у меня уєсєсєрно,
Уєсєсєрно на душє.
Усе разом говорило виразно, що знаній українізації також кінець, що і тут повіяло іншим вітром. У спілках письменників насторожено, мовчазно. Бич хотів, видно, говорити з Морозом, але той його уникав. А одного разу, Мороз, вертаючись з проби своєї “Темноти” у товаристві Ірини Виноградової, яку таки прийняли до театру і навіть доручили їй головну ролю в Морозовій драмі, заходить до відомого, малого ресторанчику “Ананас”. У цій новій стадії розвитку всіх справ, як Андрієві, так і Ірині не лишалось нічого іншого, як помиритись. І вони помирились. І почалось між ними тихе, приховане продовжування минулого.
У ресторані тепло, тісно, димно, бринить піяніно, виводять романси. Ледве знаходять місце, замовляють вино. Мова про театр, про режисера, про нові вимоги реалізму. Андрій пояснює Ірині її ролю, вона їй подобається, лише вважає не мотивованим, що та учителька Настя так якось швидко переходить від одного переконання до іншого. Андрій їй пояснює. Він каже:
— У наш час все діється немотивовано. Так є! Така дійсність! Такі вимоги! — І говорять вони по-українськи.
А побіч них, при сусідньому столику також товариство. І, видно, підпиле. І один дебелий, у чорній, круглій кубанці на голові, довго прислухається до їх мови і враз починає до свого сусіда:
— Нє панімаю! І зачєм їм та їх мова?
— Как зачєм? — відповідає досить голосно сусід. — А что б можно було українізіровать.
— Да! Ха-ха-ха! Залізяку на пузяку — геп! Помніш Пєтлюру?
— Ха-ха-ха! Да что с твоєй залізякой! У нас, брат, пріїмєннікі да прікмєтнікі завєлісь! За ніх, брат, можєш і с мєста полєтєть! I ето в руском ґородє! Ха-ха-ха! — каже сусід.
Андрій і Ірина це чують, Ірина схвильована, у неї на обличчі виступили червоні плями, вона хотіла щось відповісти, але Андрій її стримав. Встали і вийшли. За їх плечима реготали.
Був мороз, небо всипане зорями, під ногами скрипіло. Андрій і Ірина мовчали.
X
На Морозовій прем’єрі театр переповнений. Вичувається вийняткова урочистість. Це ж бо не звичайна вистава, а відкриття великої кампанії за повну колективізацію.
Заля швидко наповняється. У партері повно партійців. У ложах уряд, партійна верхівка, генералітет. Ось у головній ложі з’явився генеральний секретар партії. Йому всі заплескали. Ось за ним увійшов всеукраїнський староста. Наркоми, їх жінки, командири, їх приятельки, науковці, мистці, письменники. Андрія й Ольгу запрошено до урядових лож. На Ользі сукня темносинього креп-де-шину, трохи зім’ята, трохи недопасована, але нова і пишна. На Андрієві новий, темносинього шевйоту, костюм. Поруч з Ольгою — Григорій Іванович Петровський, Андрій у товаристві чепурної приятельки наркома внутрішніх справ Віри Голубової.
Перед відкриттям сцени гремить “Інтернаціонал”. Усі встають. Андрій помітно хвилюється. Після генеральний секретар коротко відкриває кампанію, урочистими словами проголошує славу партії, урядові і великому Сталіну. Бурхливі оплески, овації, ура. Потім завіса швидко відкривається…
Сад. Будинки. Тин.
— Я вам, здається казав діду, що з вами буде кінець, — проноситься серед великої тиші перша хвилююча репліка.
— Алеж ви, Мироне, і тверді! Камінь, скажу вам. Всі за, а ви проти…
— А хто то тебе, мудра, хлібом викормив? — озивається сильний, хриплий, старечий голос і з-за куща розцвілої вишні, мов древній жрець, білий у білому, з палюгою, мов жезлом, у кістлявій руці, виходить дід. — Кажеш, дочко, буде по-твоєму?
— Авжеж по-нашому! — задзвенів інший голос, і на сцену вийшла міцна, повногруда, у підіткнутій спідниці, червонощока дівка.
— Ніколи! Чуєте? Ніколи! Прокленууу! — і дід товче костуром об землю.
Заля завмерла. Дідове “проклену” двигтить у повітрі. Збоку на сцені брама різьблена з образом святого Пантелеймона. Вилинялий, ледве помітний. Дід підходить, широко христиться, падає навколішки, здіймає догори кістляві руки і гукає:
— Чи не бачиш? Чого ж мовчиш?
Дівка з міцними литками іронічно кидає:
— Дерево, діду!
Дід зривається на ноги і люто потрясаючи кулаками, кричить:
— Тисячі літ богом був, а тепер дерево!
Монументально звучать слова, відчувається сила борні, увага напружується. Іноді серед тиші зриваються спонтанно оплески. З’являється нова дуже виразна жіноча постать. Це скромна учителька — ніжна, добра, чула… Втілення ідеї високого звучання. Вступає в розмову з дідом, з тим каменем і кількома м’якими словами порушує його твердість.
— Темно нам з вами, діду, — каже вчителька. — Не навчили нас. — Дід ридає.
Перша дія зробила помітне враження, виконавці нагороджені бурхливими оплесками, впало кілька окликів “автора!”, але автор не з’явився.
Дія друга — вперта, жорстока боротьба за колективізацію триває. Дід, куркулі, учителька, комсомольці. Дід і куркулі темні, грубі, жорстокі, учителька й комсомольці освічені, добрі, розумні. Перші вірять в забобони, творять злочини, вбивають чесних активістів, другі виховують, будують, допомагають. Учителька організує школу, ясла, медичну допомогу. Їй перечить дід. Для нього все те “навожденіє”, “Анцихрист”. Учителька йому зручно вияснює, паралізує його вчинки. Перемога за вчителькою. Дія кінчається під бурхливі оплески.
Дія третя: величезна перемога вчительки. Все село з ентузіязмом колективізується, лише один сивий, зовсім врослий в землю, дід Мирон не здається. Він вгинається під тягарем буття, він падає, він вже нікого не має біля себе, він вже говорить лише з книгами, живе нікому не потрібними біблійними казками, кличе на допомогу свого Бога, а коли той не приходить, викрешує кресалом огонь і палить свою хату, сам в ній згоряючи. І коли на фоні видно сильну пожежу, на кону проходить бурхлива демонстрація. З прапорами, гаслами, піснями. На чолі походу вчителька, сяйво пожежі освітлює її надхненний образ з огню чути глухий, мертвий голос:
— Нееебо! Бачу нееебо!
Успіх повний. Оплески бурхливі, оваційні. Автор з’явився на сцені. Його закидали квітами. Знов і знов викликають автора. Актори вдоволені, режисер захоплений, він не чекав такого. Авторові тисне сердечно руку всеукраїнський староста, дякує “за таку прекрасну і цінну роботу”. Генеральний секретар міцно вітає.
— Так. Я так і знав. Дуже дякую!
Наркоми, кореспонденти, фотографи. Ольгу також вітали.
Перший, великий успіх Ірини Виноградової. Її викликали кілька разів, оплескували серед гри, піднесли квіти. Андрій мовчки потиснув їй руку, вона лише сказала:
— Дякую!
З’явився її батько — старий, але міцний, білий, у якомусь дивному, на військовий штиб шитому, темному френчі.
— Ви майстер, — сказав він між іншим, щоб менше чули, Андрієві. — Шкода лише, що приходиться стільки брехати. — Андрій збентежився, швидко одвернувся. Здається, їх не чули. Була і Галина Петрівна, але та не підійшла і не вітала. Сиділа мовчазно й нерухомо.
А згодом у залі Наркомосу бенкет. Запрошені лише чільні представники світа політичного, військового й культурного. Кілька академіків, видатніших письменників, малярів, музик. Першим виступив генеральний секретар. Він з приємністю ствердив надзвичайний талант автора драми, що лише завдяки вийнятковій опіці партії, уряду і геніяльного вождя може себе свобідно, на всю ширінь, проявити. Без цих передумов талант цього письменника, як і тисячі йому подібних, були б загинули. Він надіється, що наш письменник, обдарує нас ще не одним вартісним твором високого ідейного звучання. Славою Сталіну закінчив він свою мову, бурхливі оплески заглушили його останні слова. Наступним виступив з промовою нарком освіти — високий дебелий, низький голос, повільні рухи, він з радістю підкреслив той поступ, що його зробила українська література за останні роки. Усе це могло статися лише завдяки мудрій політиці нашої партії та її вождя Йосипа Вісаріоновича. Знов бурхливі оплески. Від письменників привітав Андрія голова новоствореної спілки радянських письменників товариш Козачук. Певним, чітким, дуже поважним тоном, він вичитав усі заслуги партії, уряду, великого вождя і на кінці згадав автора, що “задемонстрував нам сьогодні своє виробництво такого великого ідейного звучання”. Він намагався наслідувати у слові і вислові генерального секретаря і піднятим голосом проголосив “вічну славу найгеніяльнішій людині, яку тільки знає історія людства, великому вождеві, другові і вчителеві” і викликав цим найбурхливіші оплески присутніх.
Несподіванкою був виступ В. В. Виноградова від науковців. Усі звернули на нього особливу увагу. Він говорив дуже просто і зовсім незалежно. Наперед вибачився, що він до цього часу не опанував, як слід, нашої прекрасної, багатої, повнозвучної української мови. Пригадав при цьому один вірш Маяковського, де поет казав, що ми знаємо Україну лише по її борщу та галушках, а поза тим ми нею не цікавимось. Кажемо, що вона наша, а поступаємо з нею, як не нашою. “Ми рускі, казав він, робимо тим і велику помилку, і разом собі кривду, коли не хочемо до кінця і щиро визнати великого цього факту буття культури, що виросла на ґрунті цієї праруської і праслов’янської мови. Заперечуючи цей факт, ми заперечуємо тим самим і себе самих, бо коли твердимо, що наша історія постала з цього джерела, то як тоді узгіднити наше твердження з одночасним запереченням того джерела. Я ніяк не погоджуюсь з тими деякими чисто базарними виступами нашої преси проти української мови що ми почали їх останніми днями зустрічати. Це, на мою думку, повернення до сумної пам’яті часів минулого режиму, що призвели нашу велику країну до неймовірних потрясень на ґрунті національних справ. Ми б напевно не мали тієї страшної, братовбивчої, громадянської війни на цьому терені, коли б тут протягом століть не діяли різні “Кієвляніни”, що справу великої історичної і життьової ваги зводили до базарної лайки перекупок. Я також не поділяю погляду шановного Максима Олексієвича Горького, що українська мова якесь наріччя. Наш великий письменник видно забув, що цим питанням займалися люди покликані, і воно давно рішене. Росія і Україна можуть і, по-моєму мусять, жити поруч себе, бо так хоче їх географія, історія, геополітика, мова і культура, але це повинні бути направду дві сестри, що себе і шанують, і люблять, а не добра рідна дочка і бідна викинута на мороз пасербиця. Хай живе наш великий вождь товариш Сталін!” — закінчив він свою мову.
Збентеження неймовірне. Ніхто такого не сподівався. Кілька оплесків. Все враз замовкло. Генеральний секретар розпочав негайно дуже живу розмову, на іншу тему, представники преси щось нотували, представники ҐПУ багатомовно мовчали. Андрій швидко встав відповідати. Він дуже виразно і підкреслено, сказав, що його заслуги тут ніякі, що все, що він зробив, сталося і могло статися лише і виключно завдяки вийнятковій опіці нашої мудрої партії, її славним творцям, її великого, геніяльного вождя, друга і учителя Йосипа Вісаріоновича Сталіна. Він проголошує славу партії, урядові, великому вождеві. Він їм дякує, він їм усім своїх життям зобов’язаний! Найбурхливіші оплески і крики ура виповнили простору залю, всі встали. Це тривало кілька хвилин.
Далі вечеря. Столи завалені їжею і напоями. За вікнами мороз, але тут тепло. Після першої, другої чарки стало гамірніше. Андрія посадили з Іриною. Вони дуже уважно розмовляли і було видно, що чимсь схвильовані. Ірина позирала іноді на батька, що сидів спокійно, ніби нічого не сталося, і розмовляв з своєю дамою, жінкою одного з своїх колег. Ольга, що сиділа поруч комісара внутрішніх справ, досить часто кидала погляд у бік тієї пари. До всього Ірина сьогодні надто святкова. Її бронзового кольору сукня дуже їй до лиця, її світле волосся буйне і хвилясте, очі ясні й радісні, лице відкрите й приємне. Ні, ні. Це товариство Ользі ніяк не подобалось.
До ранку вся преса Радянського Союзу від Кам’янця Подільського до Владивостоку, містила кабльограму ТАСС-а: Харків. Наш кореспондент сповіщає: Державний театр міста Харкова, під керівництвом заслуженого режисера республіки Миколи Івановича Гайдара, дав прем’єру драми відомого письменника України Андрія Григоровича Мороза. Драма пройшла з надзвичайним успіхом, започатковуючи цим велику весняну кампанію за повну колективізацію селянського господарства і ліквідацію кулака, як кляси. Вистава почалася промовою генерального секретаря КПбУ С. В. Косіора і овацією в честь великого вождя народів СССР Йосипа Вісаріоновича Сталіна.
А вже в понеділок почали напливати з усіх кінців Союзу привітання і запрошення. Того ж дня прийшло розпорядження про виступ Андрія на великому мітинґу Харківського Тракторного Заводу. До його мешкання вмонтовано телефон, для його користування приділено авто з шофером.
Ольга хотіла була напуститись на “великого письменника” за Ірину, але не хватало часу. То спали, то читали пресу й листування, то приймали відвідини, то самі їздили.
О сьомій годині, у понеділок Андрія повезли до ХТЗ. Велика, слабо освітлена, холодна заля. Трибуна, портрети, плякати. У пітьмі море кепок. Грає оркестра. Андрія вітає директор заводу Семен Яковлевич Міщена, — називає Андрія лавреатом. Андрій говорить з піднесенням, громить лютих ворогів колективізації, з корінем вириває погане куркульське кодло, гарячим залізом випікає отруйні гадючі гнізда всіх родів опозиції, барвистими, привабливими картинами малює життя в майбутніх колгоспах, сильним, могутнім окликом слави мудрій партії, славній владі і геніяльному вождеві, закінчує свою промову. Оплески п’яти тисяч присутніх, крики ура і спів “Інтернаціоналу” виповнюють простір.
Після мітинґу вечеря в закритій їдальні ЦК партії. Присутні лише партійці. Андрій у великій пошані. З ним розмовляють найбільші представники влади. Йому дуже хочеться заговорити з Балицьким про свого брата Івана, але якась внутрішня сила втримує його від цього. Здається, що ще не час.
По вечері Андрієві вручають маршрут його пропаґандивної поїздки, що має початися вже в найближчу середу. Весь Донбас, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Кривий Ріг, Первомайськ, Одеса, Кам’янець-Подільський. Бердичів — Житомир. Закінчення в Києві. Півтора місяці часу…
Його драма йде далі у Харкові, Києві і по всіх містах України. По двох днях після прем’єри в Харкові прийшло замовлення з Москви, в кінці квітня почнеться її вистава, і автора запрошено прибути на прем’єру.
У середу о пятій годині Андрій виїжджає до Слав’янська. Його вітають облвиконкоми, парткоми, профсоюзи, мистецькі спілки. Виступає в копальнях, руднях, залізовиробнях. Промовляє з турбінних станків, з тракторів, з гарматних передків. На заводі “Запорожсталь” промовляє до п’ятнадцяти тисяч робітників з велетенського крану на тлі портрету Сталіна розміром у три сажні, прикрашеного багряними прапорами з рухливою кулею землі, яріючими червоними зорями у сяйві сліпучих прожекторів і з фільмуванням кінохроніки. У Дніпропетровську, Одесі говорить через радіо. Його промови у грамзапису передають всі радіовисильні, вся преса заповнена його інтерв’ю, його фотознімками.
І нарешті, в кінці березня він прибуває до Києва. Перший його великий виступ на заводі “Більшовик”, другий на “Ленкузні”. Він зустрічається з письменниками другої столиці. В театрі ім. Франка він присутній на виставі своєї драми. Його кімната в готелі “Континенталь” завжди переповнена відвідувачами, кореспондентами, знайомими, поклонниками. Смертельно втомлений, він не має ані хвилини для себе, не має часу відвідати брата, не може нічого розвідати про Івана. Нарешті, одного разу перед ним з’являється молодий вояк в уніформі артилерійської школи. Андрій його пізнає. Це Василь. Говорять про Івана. Той ще в Києві. Мар’яна була також тут, але її вже випустили. Що станеться з Іваном — невідомо. Василь просить щось робити.
Так. Андрій сам знає, що щось треба робити, але він також знає, що нічого зробити не може. Він ось навіть не може дістати дозволу, щоб відвідати рідних у Каневі, йому зроблено натяк, що це було б не бажаним особливо тепер. І він не впоминається, знає, що це могло б кінчитися лише катастрофою.
Але зробити дещо в справі Івана Андрієві все таки вдається. Несподівано одного разу він дістав телефон тут же в готелі з кімнати число сорок шість, його просить на розмову до себе голова облвиконкому якийсь Петров. І в дуже важливій справі. Андрій знаходить потрібну кімнату. Перед ним масивна, плекана, без лівої руки людина в уніформі ҐПУ високої ранґи. Андрій бачить, що це не голова облвиконкому, а це слідчий особливо важливих справ ҐПУ. Це на нього не добре впливає, він бентежиться, його просять сідати, курити.
— Маю до вас діло, — сказав той якимсь втомленим, байдужим голосом.
— Я до ваших послуг, — відповів Андрій.
— У нас знаходиться ваш брат Іван Мороз, — казав він далі.
