— Відпочиваю, — в тон промовив Андрій.
— Ах, відпочиваю! Яка зворушлива втома! — викрикнув Злотник. — Ні, ні, ні! Тащу тебе… Так просто крізь Москву! Навильот! Обідаєш тут? І я тут. От ми і разом. Прибуде напевно Піунова, — це тут така “провожатая”, знаєш, дама — “Пророк і радості”, “Конь-Бєлоконь”, “Кніґа і человєк”. Тільки ти з нею… нащот всякіх політік помовчуй, дама, знаєш, з чесними намірами, а попроситься до ліжка, пригадай ту пісеньку з Першої Кінної про красавицю. А Валяєв — автор з духом времені, його п’єси смажаться на найкращому маслі і здорово пахнуть нашими присмаками. А потім, розуміється, тебе потягнуть до Союзу Пісатєлєй, будуть розглядати зверху до низу крізь монокль, і навіть наш почтенний Олексій Львович напевно захоче зиркнути на тебе одним оком крізь золоті свої окулярчики, що в них бачить все рожево. А далі тебе розхапають… І далі… І далі… Навіть… Хто зна, хто зна… Можливо попадеш до самого найбільшого…
Андрій облив його многозначним поглядом, Злотник схаменувся.
— “Слаб і сміріться ґатов” — відповів негайно Злотник. Андрій ще не вирішив, чи прийняти його пропозицію, але як тут розстатися? Він уже прилип. Ось вони йдуть разом униз до їдальні. Там дійсно чекає товариство, і та сама прекрасна дама Піунова, і той Валяєв, і кілька інших подібних, що їх Андрій вперше бачить і чує. Їли, пили, розмова велась жваво, перед вів Злотник, розповідав багато анекдотів, а між ними солоні, і було всім добре. А по обіді Злотник схопив Андрія — Це ж мій перший друг з Першої Кінної, тільки не в кінському розумінню! — Інші не мають відваги перечити, а тому Андрій і Злотник віддалаються і зникають в шумі вулиці Горького.
Наперед, розуміється, Красна площа.
— Знаєш, чому вона так зветься? — питав Злотник і, не чекаючи відповіді, відповів: — Тут забагато лито красної барви і хоча тут по суті не красно, а чорно, але речі самі знають собі ціну. Знаєш, наприклад, чому тут перейменували твою драму? Ах, ти ж, Андрюша, чудак! Хахол, родич Гоголя, а не розумієш гумору. “Ніщая, ґалодная Росія нєсьот всему міру аслєпітєльную правду”, а ти… Ха-ха-ха! Яка, звідки “Темнота”? Що за темнота? Між іншим, треба тобі знати, на цих ось славних, задимлених, зубастих мурах Петро Перший і Великий розвішував своїх хоробрих стрільчиків, що ото задумали голос свій підняти, а по цій ось площі голови їх буйні валялись, як кавуни на полтавських баштанах — шість тисяч таких кавунчиків!.. А сам цар — юний государь розважався, пам’ятаєш, натяганням на диби непокірних, а на святки, як рече літопис, з своїми соратниками вривався до домів поважних бояр, в руках домри, дудки, літаври мали, рухи сороміцькі виробляли, князя, наприклад, Бєлазєльського до наг-нага роздягли, голою його княжою гузницею курячі яйця в лохані товкли, а князь Боберикін надто тучний був, то його між рядами стільців прогнали і ні один стілець не смів з місця рушитись, а которий рушився — за кожний порух князя на землю клали і верхи, ако на лошаді, на ньому їхали. А світлому його князю Волконському так просто свічку в задній прохід вставили і, запаливши її, ірмоси співали, а цар був за регента і співав басом. Дворянина почесного на ім’я Іван М’ясний, міхом ковальським дотолі в задній надували, аж поки вони тріснуть ізволили… Ха-ха-ха!
А там он, дивись, чудо, можна сказати, зодчества — святий храм Василя, розуміється, Блаженного. Придивись, як спинаються д’горі ті вежки рухами спірально-зміїнними і, здається, скапують восковими сльозами, мов ярі свічі. Чи пам’ятаєш, хто сей храм на Божу хвалу видумав? Брати самоучки Яковлеви — Барма і Постнік звалися, на приказ царя-государя Іоанна Грозного. А цар-государ як побачив, що гарно зробили, казав їм очі виколоти, мовляв, щоб іншим царям нічого такого вони не зробили. Ослєпітєльний цар!
— Злотник! — зупинив його Андрій. — Ти що?
— Заспокойся, Андрюша, — казав велеречиво Злотник. — Ми, пам’ятай, москвічі! Ти ще не знаєш. Ніцше, цей буржуазний прихвостень, казав же, що замовчані правди стають отруйними, а тому… Так! Сам Олексій Львович на днях, у присутності Максима Олексійовича, зволив про ці, можна сказати, пікантності вітчизняної історії з великою сладострасністю повісти і зазначив при тому, що саме така історія і личить великому народові з великою майбутністю, а голос його звучав великосно…
— Але при чому тут, будь ласка Ніцше, мій милий! — викрикнув Андрій.
— А! Ти, мабуть, ревнуєш Маркса? Леніна? Алеж динаміка є динаміка, хто б нею не орудував, чи не так?
— Радянська система, — пристрасно, з ноткою нахабства, зазначив Андрій, — керується лише гуманними…
— Хто каже, не гуманними, дітьо ти хахлацьке, — перебив його Злотник. — Зсадити, за всіма правилами мистецтва, з плечей кілька тисяч нерозумних голів в ім’я гуманізму… Дивак! Петро саме і став у очах світу Великим і світочем усіх гуманних істин на сторінках, сам здоров знаєш, усіх підручників дитячих шкіл. А Іоан? Не первовзір? Максим Олексійович, як що пам’ятаєш, саме таких царів нам і радив, інакші, мовляв, не вийдуть, а Миколушка останній тому й кляпнув, що почав в конституції бавитись. Наша благообразна влада…
— Злотник! — перебив Андрій і зупинився. Очі їх зустрілися, ніби мечі.
— Ну, чорт з тобою, — здався Злотник, — мовчу! — Але одразу висмикнувсь — конституції, зрештою писати конче треба, лише виконувати їх під карою смерти заборонено. От у чому секрет… Мовчу! Вже мовчу!
Йшли поволі широкою площею, храм Блаженного виростав з простору, був відчинений, кликав і манив зайти, і вони зайшли. Похмурість і задуха вдарила з усіх боків, темні окаті обличчя повростали в мури, ніби перелякані щойно зниклими привидами, чорний, кучерявий, застиглий іконостас з кожним кроком відступав у глибінь мороку, вузькі, зміїсті, витоптані до живого, втиснуті до стін сходи і переходи пахнули гробами, наповненими астральними істотами, вони вбирали в себе звуки, навіть кроки.
Потім Злотник схопив якесь таксі сірого кольору, і вони кудись мчаться. Андрій не питає, куди. Зупинилися перед масивною будовою з трьома входами, з написом під самим дахом великими, запорошеними слов’янськими літерами: “Московская Городская Художественная галерея имени Павла Михайловича и Сергея Михайловича Третьяковых”. Повз молоду в уніформі людину, що стояла біля залізної брами, вони ввійшли в середину. Плякат “Всі на вибори!” зустрів їх у першому пристінку, велетенське барвисте видовисько більших і менших полотен хильнулось на них з першої залі. Далі одно за одним, ніби сторінки книги, перегорталися й перегорталися полотна. Злотник тільки шептав:
— Ти лиш глянь! Бачиш летять… Масою. У прірву. А той на сірій кобилі з тією усмішкою під гострим носом. Показує… І просто в безодню. Альпи! Суріков, братику, знав наших. А ті ось, глянь, на Іртишу. З головою Христа на корогві, з ножами, самопалами, у воді, у шкірах. А тут ось, дивись, переляк! Схопив голову сина, крізь пальці ллється кров… А ті там регочуть. Земля двигтить від їх чортячого реготу. Степові вітри. А ті он, мов з чугуну, на бендюжницьких конях, що поволі вгрузають у плянету на роздоріжжі трьох доріг.
Андрій вже не чує свого провідника, історія душить його з усіх боків, вслухається у дудніння її кованих ніг по засохлій землі степу. Тяжіє голова, наливаються оливом ноги, тіло робиться чужим і накинутим, на щастя визволяє годинник, що вказує веління часу. Там десь чекають на Андрія Піунова і всі інші. Злотник прощається з наміром зустрітися, Андрій квапиться до готелю.
По вечері Андрій у театрі. На сцені його “Темнота”, названа тут “Силою Пантелеймона”. Присутні члени партії і уряду. Постанова прекрасна, Андрій помітно зворушений. Овації не втихають. Офіційне привітання від уряду. Кореспонденти. Фотографи. О третій годині ночі, ледве живий від утоми, вертається до готелю. Другого дня весь Совєтський Союз говорить про Андрія Мороза.
О десятій годині того ж дня Піунова будить Андрія й подає розклад його відвідин. Усе офіційно. Напруження велике. Піунова ходить біля нього на пальчиках.
Перша візита належить великому Горькому. Мешкає він у палаці князів. Біля одинадцятої Андрій в його почекальні. Просиджені фотелі, калоші, парасолі. Кличуть зайти. У натопленому, заваленому книгами кабінеті, висока, трохи похилена, сиваста постать у халаті. Поморщене хоровите лице, міцні вуса, міцний чуб. Говорить сипло, глухо, уривно.
— Здрастуйте! З України? Чув, чув про вашу п’єсу, дуже приємно, сам не міг прийти — ніяк. — Андрій говорить, мов школяр, що йому приємно бачити великого письменника землі російської. — А ви закордоном бували? — питає Горький несподівано. Андрій заперечує. — Шкода. Побувайте. Як не кажи, а без закордону ми хлоп’ята. Треба вчитись кожному. — Андрій почав про великі досягнення революції. — Ми тут з вами… — перебив його Горький, — не потребуємо агітації. Знаємо. Все знаємо. Вчитись, от чого треба… І багато вчитись… І тільки…
На цьому візита й кінчається. На черзі — Олексій Толстой, що саме перебуває у Москві і мешкає у свого приятеля Радіна. Застали його не зовсім тверезим, а тому дуже балакучим.
— Знаю, знаю, — говорив він соковитим, трохи поблажливим, трохи заїкуватим голосом. — Бачив вашого Пантелеймона — річ хороша, лише неправда. От як би так, щоб і добре, і правдиво. Не виходить. А от християнам, пам’ятайте, виходило. Вони, видно, вірили в свої правди, більше ніж ми. Ну, як там у Харкові? Хто у вас там в лавреатах?
Андрій назвав кількох.
— А як там Бич? “Геть від Москви!” Не вигорить. Пам’ятайте, як наш Петруша Великий всіляких там Самойловичів таскав за чуб на плаху! А Мазепа з Карлом мазали п’ятки до султана… А таких ось півників… Хай пострибає… Сам разок і ніженьку зломить. А от Тічіна — нічого, поет хороший, ліричний, за партию “до д’ної ями…” Нічого, нічого. Повнозвучно. Ніжність, розуміється, не порок, Русь велика, хоча Сатурн, кажуть, більший. І язик ваш, братики, дарма, що там почали крякати старі кликуші. Дем’янчик, звичайно, дурень, а старику Олексійовичу не дивуйтесь. Затужив за “родіной”. Іноді так буває. Я пробував читати по-вашому. Написано: “творі”, а читай “сочінєнія” — ха-ха-ха! “Охочекомонний!” Прекрасно! Чудово! Я забрав те слово в наш язик, все одно колись всі “забалакаєм” разом, Пушкин, як завжди, прав. А у вас там і тепер “Украйна глухо волнується?..”
— Дуже важливий крок робимо, — виминув Андрій.
— Так. Крок важкий, що й казать. І в нас песимісти находяться. Навіть сам Олексійович останніми днями замарудив. Боїться, як би так та не тріснуло, а я й кажу: руска шкура все видержить. Раз Грозного і Великого видержала, видержить і нас з Тічіною, — ха-ха-ха! Що ви, що ви? Вже тікаєте? А водочки! Ей, там, Алексей!
— Слухаю, ваше сіятельство! — почувсь голос з другої кімнати.
— Водки!
Увійшов швидко сивий, похилий, виразно графський, прислужник і приніс на таблеті пляшку горілки й закуску.
— Ні, ні! У мене без того не вийде. Україна! Горілка! Ковбаса. “Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”! Прекрасно! Пам’ятайте, як писав Толстой, також Олексій: “Ти знаєш край где всьо абільєм дишєт!” От були часи! Чи буде дихать “обільєм” наш епохальний крутіж? Побачимо!
І вони випили. По одній і по другій. І по третій. І коли б Андрій не вирвався силою, було б і по четвертій. Але він вирвався, бо мав ще на сумлінні і летуна. Чкалова, і скульптора Меркулова. А увечорі знов у залі клюбу письменників прийняття.
Увечорі справді велике дійство. Заля, балькони, мармурові вожді, ряди столів. Андрія весь час знайомлять. За столом він на першому місці. Промови. Овації. Ура. Нарешті і Андрій промовляє. Не знаходить слів, щоб висловити подяку за таке прийняття. Усе, що він бачив у “цій гордій столиці нашого необ’ятного союзу вільних народів”, наповняє його невимовною гордістю і щастям. Він недавно мав нагоду побувати у центрах індустріяльного життя нашого прекрасного союзу. Там залізо і сталь, тут мудрість і провід! (гучні оплески). Наш Донбас, наш Кривий Ріг, наше Запоріжжя день-у-день кує єдність і могутність радянського народу, і він переконаний, що коли прийде потреба, то цей народ зуміє обстояти своє місце і право на цій землі не лише силою свого переконання у свою правоту, але й силою заліза і сталі! (Гучні оплески). Від Кам’янця Подільського і до Камчатки, під проводом могутньої партії, мудрого уряду і геніяльного вождя Ст… (бурхливі оплески, що переходять в овації. Усі встають і кричать ура)… ступає від перемоги до перемоги, і нема на землі сили, що могла б сокрушити цей похід. Можуть собі злючі вороги, аґенти міжнародної інтервенції, робити, що їм хочеться, але всі їх гадючі гнізда будуть випечені гарячим залізом донбасців і виметені залізною мітлою пролетаріяту Ленінграду. І не поможуть їм тут ніякі їх боги, ані ніяка інша свята вода. Український же народ, що його в даний момент має честь репрезентувати Андрій Мороз, ще ніколи в своїй історії не сягав такого рівня свого всебічного розвитку, як саме тепер, і він добре пам’ятає, що це могло статися лише завдяки дружній підтримці великого, братнього народу, його влади і нашого великого, рідного, дорогого друга і учителя товариша… (грім оплесків заглушують мову Андрія, могутнє ура заповняє простір). Промовець перечікує, завершує промову сильним, потрясаючим “хай живе” всім вождям, зриваючи гураґан захоплення, що від нього дрижать стіни і бряжчать вікна.
Усі захоплені. Успіх повний. Безліч ґратуляцій. Безліч нових знайомств. Обійми, поцілунки, братання. І це триває до третьої ночі, після чого Андрій, під бурхливі овації, у товаристві Піунової і Злотника, залишає залю.
На середу сімнадцятого квітня Андрія чекає головна, винятково важлива і, можна сказати, історично обумовлена, несподіванка, а також нагорода. Вже о десятій годині ранку подзвонив телефон, і Піунова якимсь особливо зміненим, урочистим голосом повідомила, щоб Андрій був готовий до дуже важливого прийняття і біля третьої години за ним заїдуть. Андрій догадується, що це має бути за прийняття, і він дійсно, зовсім несподівано для себе, цілком поважно почав підтягатися, оглядатися, заглянув навіть раз до дзеркала, погладив долонею по чуприні і думав, що і як буде говорити при зустрічі.
За чверть до третьої перед готелем з’явилась особлива, не та, що нею їздив Андрій, машина, а в ній Піунова у товаристві двох незнайомих, середнього віку, міцно збудованих чоловіків. Піунова швидко, легко, забігла за Андрієм, навіть не привіталася, лише кивнула головою, і вони зійшли широкими сходами до машини. Один з незнайомих, що з ними Піунова не вважала за потрібне знайомити Андрія, ввічливо, ділово і сухо відчиняє дверці машини, Андрій і Піунова сідають ззаду, незнайомі спереду, машина ввічливо і сухо біжить глибокими, кам’яними, переважно сірими, вулицями і дуже скоро зупиняється перед монументальною вежею велетенських зубатих мурів.
Думати по-справжньому Андрій не встигав, те, що летить назустріч, полонило його, башта, що виринула на його дорозі наповнила його зовсім невідомим почуттям, що для нього нема назви, не то страх, не то пошана, не то здивовання. Він відчував, що це і є той центр, той вершок піраміди, те “щось”, для чого так само нема назви. Диктатура пролетаріяту всього світу збіглася до отієї отам червоної зірки, що блищить високо над цією вежею, сила ста п’ятидесяти мільйонів людей скупчилась за тими он стінами, і все то зібрав сюди один одинокий індивідуум, дивовижний монстр, незбагнутий фатум, що для нього і проти нього просто нема ніяких інших сил і диктатур, і навіть здається, що він одинокий на всій плянеті Землі володіє дивовижньою силою, що походить безпосередньо від цих мурів, цих башт, цього каменю. Це символ. Це зовнішній облик. Це подоба. Це чорне сонце. Це світло, що має червону барву. Червоний ліхтар. На плянеті. У всесвіті.
Андрій не міг цього в кілька хвилин подумати, але він це відразу в одну мить відчув. І ще одно: він виразно знов усвідомив, що все таки звідси прийшла до нього та сила, що його врятувала особисто. Це та сила, що його погубила, це та сила, що його вирвала з загибелі, це та ж сама, що його губить. Він в її владі. Він раб. Він іде на поклін. Той самий Іван Калита, що…
Ось вирвались з вежі троє озброєних в уніформах. Чемно, сухо, формально, урядово.
— Ізвольтє! Да! Ізвінітє! В ісправності! Дальше!
Машина, що була зупинилась, сіпнулась і посунулась далі. Її покрив морок. Знов зупинилась. Знов люди. Чемні, сухі, урядові. Світло, жагуче сяйво. Шелест паперів. І машина знов рушила. Дуже поволі, дуже напружено. Вона у щось тверде, у якийсь ґраніт вгрузала, і, коли прорвалась на другий бік вежі, Андрій побачив високі, чорні, чугунні ґрати впоперек проходу. Машина зупиняється, Андрієві велять висісти, Піунова лишається, незнайомі лишаються, з’являються двоє нових незнайомих, фіртка відчиняється, і ось Андрій у товаристві двох сухих, чемних незнайомих ступає кам’яним хідником вздовж старовинної будови з почуттям, що він попав у саме ядро суті. Це тут воно! Замуроване у цих мурах, закладене у цих підземеллях. Ще кілька кроків, ще кілька зворотів, ще кілька довгих, ніби підземних коридорів, і виринула простора, чотирикутна гола, суха, урядова кімната з великим столом посередині, кількома дерев’яними, твердими, з високими спинками, стільцями довкруги стола. Двоє звичайних дверей в одній стіні, сухих, чемних, урядових. Хвилини, проведені у цій кімнаті, коли Андрій лишився сам, коли його залишили провідники, навалились на нього цілими віками. Нічого не бачив і разом все бачив, нічого не було і разом все було, був малий випадок, а разом великий випадок. І не цілком випадок, а якась закономірність. Життя всієї своєї родини, життя близьких, життя країни, з якої походить, життя взагалі скупчилось у цій одній точці, ніби електрони в ядрі атома, і в них відчувалася страшна діюча сила. І з усього того найяскравіше пригадався його брат Іван. Іван… Де він тепер? Що він робить? Як живе? Андрій весь напружився, піднявся і навіть не приготовився до того, коли одні з двох дверей відчинилися і з них вийшла невисокого зросту, з обвислими плечима, з віспуватим обличчям у звичайному, сірому, урядовому одязі людина в супроводі ще одного, високого, міцного з широким обличчям, кремезного козарлюги. Та людина і була “тим ним”, що ото всі йому кричать безконечно те вічне ура. Сонце Кремлю! Вийшло! Зійшло! Ось яке воно! Бачив його на тисячах портретів, але то лише портрет, а це ось воно справжнє. Він може доторкнутись, і він доторкнувся, бо “воно” простягнуло руку, і він її потиснув.
— Здрастуйте, здрастуйте, Мороз! Очень рад, очень рад! Чітал, чітал, — почув він “його” голос із сильним акцентом. — Ви мастер. Да! І, кажется, в армії билі? В яких частинах?
— Культпроп Першої Кінної! Йосип Вісаріонович! — спішить назустріч Андрій.
— Першої Кінної? Здорово! Прекрасно! Ну, от, ну от! Значить вам це не чуже. І значить героїв гражданської війни вам не забути. Україна їх дала досить, — каже чоловічок зовсім живим голосом, дещо підземним, нічним, глухуватим, але справжнім. Це вже не грамофон. І вуса це вже справжні, і чоло… І густа, злегка сиваста, тверда чуприна. Це вже не пригладжений твір маляра і не матовий відбиток фотокамери, це ось кількавимірне, живе, рухливе створіння. — Над чим працюєте? — почув запит. Андрій знов поспішив. — А! А! Прекрасно! Але от, наприклад, як вам подобається така тема… — і назвав Щорса.
— Щорс? Тема прекрасна! Чудова! Яскрава і жива. Це тип героя-большевика, — поспішив і тут Андрій. Чоловічок з вусами криво, сухо, офіційно посміхнувся.
— Ви от і займіться цим…
— О! Обов’язково! Займусь, Йосип Вісаріонович! От би фільм.
— Це правильно. Це правильно. Я ще поговорю з київцями. Фільм. Це справжнє. Маси і фільм це фактично те саме. А взагалі вдоволені? — питає нагло чоловічок.
— Приємно вдоволений, Йосип Вісаріонович! Органічна робота! Вдячна! Перспективна! — спішить вже Андрій.
Людині з вусами і це, помітно, подобається.
— Ніяких прохань? Особистих? — знов питання. Андрій враз, як сидів на стільці, злегка піднявся.
— Маю, Йосип Вісаріонович, — промовив глухо, з якимись перебоями, Андрій.
Людина з вусами піднесла злегка голову.
— Кажіть, кажіть…
Маленька, дуже маленька, а разом дуже гостра перерва…
— Бажання особистого порядку… Родинного…
— Да? Якого характеру?
Андрій зробив останнє зусилля, краска вийшла на його обличчі, очі гостро дивилися на людину з вусами.
— У мене… брат… арештований… — І Андрій занімів. Мить. Секунда.
— Брат? А за що? — чує Андрій.
— Соціяльне походження, Йосип Вісаріонович, — з перебоями промовив Андрій.
— Що він. Поміщик? Купець? Кулак?
— Кулак! — відповів Андрій.
— Чинив який спротив?
— Наскільки мені відомо — ні, Йосип Вісаріонович!
— За батьків діти не відповідають, — почув Андрій, і це шарпнуло ним в середині, але разом з тим він зрозумів, що він виграв якийсь дуже великий бій. Усе решта, що він тут пережив, ті ще кілька слів, потиснення руки, похвала з “його” уст, відхід іншим виходом, від’їзд — все те не мало вже для Андрія суттєвого значення. Він був весь під тисненням почуття, що він переміг. Що він виграв. І це не було наслідком його якогось виняткового плянування, це було висловом фатуму, що йому однаково було забажати або загибелі Андрія, або возведення його до найвищих висот перемоги.
XII
Для Івана було це звільнення мов би ударом. Не чекав його. Злився, вріс у те своє дивне буття. І був зовсім інший, не той. Щось у ньому зовсім вмерло, заглухло. І коли його покликали і сказали йти на волю, він, мов божевільний, шукав очима когось, на кого б кинутись, що так з нього кпить.
Але це не були кпини. Ось перед десятою ранку двадцять першого квітня, він у товаристві бравого вояка Василя і міцного, розпатланого студента Михайла чекає на “Косіора”, що має відвезти його до Канева.
