Яскраве сонце, міцний вітер, безмежна ріка. У блакиті небес темними низками тягнуться ключі журавлів, їх курликання сиплеться з висот і мішається з гуком пароплаву, що зараз рушає. Іван прощається з хлопцями, вступає на корабель, мов би на якусь нову землю, і прощай, Києве! Хлопці з берега махають йому руками. Багато люду, різного люду стоять на палубі. І Іван між ними, у своєму темносиньому парусиновому, в’язничного походження, одязі. Був же зовсім наг яко благ і мусіли йому помогти…
Київ поволі відсовується. Прибережні гори розходяться. Сади, Володимир, Печерськ, Мишоловка, острів Галерний. Корабель іде, а сонце підноситься, на південь стелиться рівний путь…
На кораблі, внизу й нагорі, повно людей. Загорілі обличчя, пом’яті одяги, легкий гамір. Одні тримаються гурту, гуторять, сміються, інші знов поодинці, як ось і Іван, мовчазно сидять чи стоять, опершись на поруччя, і дивляться у воду. Іван також стоїть, опершись на поруччя. Йому дуже приємно так стояти. Все ще не віриться. Ще вчора в цей час був “там”. Дивився в той бік… Заховались навіть бані церков, що так довго проводили його своїми верхами, те місце вже закрилось від зору зовнішнього. Але зір його нутра все ще там, він все ще бачить той інший світ, який недавно залишив. Вони там далі ходять, ворушаться, говорять про свободу, надіються, або відчаюються. І Іванова душа з ними, хоча його тіло тут серед цього чудового простору, під зливою цього сонця сліпучого і цього міцного вітру, що безперерви дме з тих рівних просторів сходу.
І Іван пригадує ще одну свою дечим подібну до цієї подорож по цій самій ріці і, можливо, цим самим кораблем, лише тоді він носив ім’я св. Володимира. Це було тоді в кінці вісімнадцятого року, він вертався з полону, була осінь, мав на собі темний одяг з жовтою обшивкою на рукаві. Пригадує, як проривався через завошивлені станції, як десь там у Гомелі боровся з тифом, так хотілось додому. І було стільки надій — гори, здавалось, буде вернути на тій своїй землі, місяцями розробляв пляни, що і як робити. І все це так несподівано пішло нанівець, таким жорстоким привітом зустріла його батьківщина. Удар за ударом і все дошкулніше, і невідомо, яка і звідки та сила караюча з’явилась, і чого вона власне хоче, бо все те, що він бачив до цього часу, ніяк його не переконує.
І що буде тепер? В очах знову відкрився образ рідного місця. Там тепер голе поле, горб облисілий. Іван так виразно бачить межі свого володіння, і коли б так знову вернутися до них, ось весна, і там он під схилом цвітуть сині квіточки, і запах їх, здається, аж сюди долітає. Але геть з тим, геть! Іван стрясає головою, що за нісенітниці, чи ж мало бито його за них. Іван міняє тему. Пригадує Андрія. Це безперечно його діло, ось тут в кишені газета, він десь там ходить. Це його робота, безперечно його. І ніжність знову влазить до грудей, але це вже ніжність інша. Такі вони, ті люди Морози. Ось такі. Браття рідні. Чують, що одна їх утроба на світ призвела. Сила велика в їх крові сидить — матір пригадують, була у них матір, жінка мудра з ясним, одвертим чолом. Чи Сопрон в Сибірі, чи Андрій у Москві, чи Петро в Києві, чи Тетяна в Празі, чи Іван тут — простір їх не ділить. Ні, вони всі разом, ті брати Морози. Велика ніжність увійшла до Івана, і навіть газету вийняв і ще раз поглянув на Андрія. Ось він у плащі й капелюсі, якийсь вокзал, якісь біля нього люди, він посміхається і руку подає якомусь довгому добродієві.
Ні, правильно робить Андрій, іде своєю дорогою, будь-що-будь, Іван вірить йому, знає чистоту його помислів, не така, каже, кров, щоб дихала зрадою, але сила не може марно стояти, треба йти, ламати перешкоди, правильно, правильно, Андрію! — говорить Іван. Це й він так мусить, геть земля, скиба, рослини, його женуть, ні, він сам мусить гнати. Пригадав того Мишка, — от ще бідна тріска….
Іванові думки були нагло перервані. Кричала якась жінка:
— Он, он, он! Мати Божа! Не бачите! — викрикувала різким, високим голосом, була розпатлана, кістлява, довгі, темні руки простягнула догори, вітер розвівав її волосся. Люди збіглися до неї. Вона дивилася на всіх чорними, сердитими очима, біля неї лежали порожні торбинки з кропив’яного мішка. Жінка далі показувала на небо, але там, крім птахів, що весело літали, нічого не було видно. Поволі жінку заспокоїли, вона сіла на своїх торбинках і шептала якісь молитви.
Біля Івана стояв високий, у брудній ватянці з пом’ятою на голові будьоновкою чолов’яга.
— Тепер таких багато, — промовив чолов’яга горловим голосом. Іван щось невиразне буркнув. — Піде під ту тюрму, сидить, сидить, а потім хто зна що їй ввижається… — Іван бачив більше жінок з порожніми торбинками, такими, які не раз бачив з передачами.
— Мучать народ і не знають за що, — продовжував довгий чолов’яга. Іван мовчав. Чолов’яга дивився перед себе в воду, на правий берег, говорив, здавалось, сам до себе. А від найближчого гурту доносилось.
— Канєшно! Я сам бачив. Обновилася. Я сам бачив…
— Що, що? — питає швидко округлий мужичок у зимовій шапці з кляпами…
— А тим вже, бачте, церкви почали обновлятися, — кинув своє високий чолов’яга…
— А ви не вірите?
Високий чолов’яга повернув свою голову.
— Та, канєшно, не вірю. Людям блаж в голову лізе, от і все…
— Вчених людей кликали, — поясняє той, що недавно питав. — У Києві тисячі бачили. І вчені були. Якимись химічеськими обрядами пояснювали. Може це й не чудо, а просто якась природа, але факт фактом. Баня церковна засяяла, це факт…
— Ет, не вірю я у всі ті чуда, стільки їх тепер розвелося, просто людям мозки з місця рушило і все, — говорив високий чолов’яга.
Говорили далі. Іван не втручався в розмову. На нього дивились здивовано. Видно, що з ним щось дивне було, або то людина в больниці була, якусь операцію перенесла, або то хто зна що. Блідість на ньому велика. А один чоловік з китайською борідкою підійшов до Івана і запитав:
— На тиф, вижу, боліли…
— А вам що? — відповів Іван.
— Та мені що? Ніщо. От просто спрашую, на язик прийшло… Блідий чоловік — дай, думаю, спрошу. Боліють, дуже боліють. От гляньте. Отам село Козельці було, а тепер бачите? Всіх вигнали, востаніє, кажуть, хотіли… А куди їм тепер востаніє? Люди, люди… — і селянин з китайською борідкою замовк.
Корабель ішов далі, часами наближався до берега, часами віддалявся. Інколи запливав — Козин, Трипілля, Трахтимирів — до причалу. Іван добре знає ці місцевості, а то знов пішли зовсім свої врочища. Від Козинців Дніпро круто повертає знов на свій шлях, бо було збився і пішов назад на північ. Тут гори древні, ґранітові перейняли його біг, але він прорвався і пішов далі своєю дорогою. Отам справа Григорівна бовваніє, а там і Бучак… І Селище он наближається і острів Левицький. Вже тіні лягли від правого берега, як пропливали попід Решітками. Добре, що надходить темрява. Іван не хотів, щоб його бачили. І коли причалили трохи далі за Каневом, було вже зовсім темно. Іван вийшов з корабля і не пішов, а побіг, ступав сажневими кроками і прийшов під двері тихою вулицею. Першою побачила його Марія Олександрівна.
— Іван! — викрикнула. — Сину? Невже ж це ти? — і кинулась і так її руки тремтіли, ніби крила птаха, якого нагло піймали.
Далі всі прибігли, всі були. І Мар’яна погано причісана у кофточці розхрістаній з розгону вдарилась груди в груди, і припала німо, і закам’яніла. І старий із своєю буйною гривою… І, нарешті, те босе кучеряве волоссячко. Іван, як побачив його, як схопив, ніби жарину — горнув все до себе, а воно пекло його, геть пропікало.
— Тату! Татусю!
А тут і Левицькі вирвались. Старий півсліпий, у білих штанях.
— Іван? — питає і руки сухі, старечі, простягає. Наткнувся на Івана, що тримав Вірочку і так їх разом обняв. Всіх разом упхали до кімнати Мар’яниної, вузької, тісної, і тут вже надійшла з кухні Наталя Петрівна і також обіймає.
— Таки пустили. А чому ж ти нам нічого не подав, — казала Марія Олександрівна. — Мар’яно, біжи! А таки пустили! А чи направду пустили? Господи! Я просто не вірю… А ти певно голодний — судака маємо, це вже Микола занявся рибальством, на базарах знову нічого нема, як було двадцятого року. А яке щастя. Недаром Андрійко писав… Він ось, дорогенький, телеграму дав з Москви, подає, що Івана випустять, а ми всі тут у плач, і не віримо, і надіємось, і таке вже хто зна й що тут у нас діялось.
Через півгодини вся родина біля столу. На столі і судак смажений, і хліб чорний, і чай липовий. Іван сидить, на руках Вірочка, всі говорять, всі до Івана, а він все з Вірочкою.
— А де ти, тату, так довго був?
— Далеко, доню, далеко.
— А я тебе все кликала та кликала.
— Та і я тебе все кликав та кликав, — каже Іван.
— І мами також не було. А потім мама приїхала… А мама казала, а мама казала! Тато приїхав! Тато приїхав! — стрибала Вірочка на Іванових колінах. Подали Андрієву телеграму. “Радісний привіт. Думаю, що Іван буде дома”. Значилось в телеграмі. Іван нічого не сказав, але очі його самі говорили, який він гордий за брата свого.
Весь вечір, до пізньої ночі сиділи. Розмовам немає кінця. Не питають лише, як було. Не можна цього питати. Нікому не можна. Коли відходив Іван з того місця — папір підписав, що не скаже ні слова нікому, і ніхто не питає, бо всі знають звичаї краю свого.
— А тут все ось, як бачите. Левицький хворіє і сліпне. Щось з очима сталося. А найгірше з хутором. Нема то нема, але з тим Кандором таке трапилося. Не хотів старий місця лишати, то приїхали минулої зими і в мороз лютий вивезли до Гісина і там з дочкою у сніг викинули. Аж тепер на весні трупи їх знайшли, — казала Мар’яна.
І взагалі втішного не багато. По селах колгоспи ліплять, вирізали всю скотину, мало деяку коняку зустрінеш, а корови й не шукай. У Ліпляві третину села на “спецпоселення” до Сибіру послали, багато хлопців пропало, дві жінки на бантинах повісились, а Мирон Зарічний сина свого комсомольця просто сокирою зарубав, бо той зрікся батька в “Пролетарській правді”. А Мишко ще держиться, але такий страшний, що тяжко глянути. Ганну до півсмерти побив, що та тікати мусіла і тепер десь бозна де з дитиною пропадає. Між комсомольцями пішли арешти, кажуть, це вони хутір Морозів спалили, душ із двадцять забрали вже.
А найгірше те, що голод тисне. М’яса давно нема, а хліб, кажуть, поховали в землю, хто ще мав, комісія за комісією, а в кого знайдуть — на Сибір відразу шлють, та хіба помагає? Людям уже все дарма. Отак просто, як худоба — бий не бий, не бере.
Іван все це слухає, слухає і слухає. День і ніч слухає. Хто не прийде, те саме. Скоро звістка рознеслася, що він знову дома, дуже всі дивувалися, мовляв, і газета не взяла, а таке виписувала. Кажуть сам Сталін пустив, і тепер Іван нікого не боїться, ніякого ҐПУ, а як пішов приписатись, двері йому відчиняли.
З’явився і Мишко на третій день і пляшку горілки приніс. Був весь чорний, ніби його хтось обмазав коломаззю.
— Вип’єм, Іване, по чарці, чи що? Все ж таки, як не кажи — браття.
— Браття то браття, а класу ми бач різного, — казав на це Іван і посміхнувся.
— Не кепкуй! Ой, не кепкуй, Іване. При мені ще й оце, — і він мацнув за револьвер.
— А мені тепер все ніпочом. Остогидло все це під всі чорти, хай його грім ясний лусне і світу не рад будеш! — Мишко сам пив, сам закусював, все своє приніс. І Іван з ним випив пару чарок. Ні доктор, ні мати, ні Мар’яна за стіл з таким не сядуть і Мишко сам це знає. Картоплю варену, холодну, нелуплену приніс, лупив тут же на столі, умочав у сіль і закусював.
— Їж, це наш хліб, — казав Мишко.
— А чому ж якраз ваш? — питає Іван.
— Наш пролетарський! Такий зародив. А тепер і той не хоче родити, чорт все замазав, не стало…
— А як же дядько Микита, — питає Іван.
— Микита, Микита, Мишко. Йому що — витягнув ноги — і кінець. Гний собі спокійно в сирій земельці. А ти тут ось мучся — на людях гниєш, і кінця нема. А Наталка в Сибір пішла, не дівка, а кобила — та витягне, — і Мишко махнув рукою.
Ніхто тепер з Мишком не веде дружби. Ні старе, ні мале. Ні тобі “добрий день”, ані “драстуйте”. А стара Параска Кудирлиха, ота “відьма проклята”, так та проходу не дає:
— Щоб ти, синуньку коханенький, та осліп на обидві скорше, та щоб тебе, наш ріднесенький, та смерть обійшла, та щоб червоньки до печені твоєї за жива вжерлися. Та щоб тебе так різало помалесеньку, як оту святу худібку вирізало невинну, та щоб земелька наша чесна кісточок твоїх проклятих не прийняла до себе, а щоб їх собаки по полі отак волочили, розволочували, як ти розволік отих людей по світу широкому…
Без кінця і без краю вичитувала ота Кудирлиха, а Мишко на неї не гляне навіть, боїться очей її.
— Сибіііром! Сибіііром лякаєш… Щоб тебе сибіряло і не вмовкало та повздовж, та впоперек, виродку ти Люциперовий.
Кров стигне в жилах, як казали люди.
Того самого дня, коли гостив у Івана Мишко, несподівано під будинок під’їхала велика, нова, чорна машина, і з неї висів міцний мужчина в уніформі ҐПУ з двома ромбами. Переляк був великий. Все в домі завмерло. Напевно знов щось з Іваном. Мар’яна бліда, як папір, увійшла до Івана і кивнула, щоб вийшов. Іван вийшов. В коридорі стояв гість, якого Іван пізнав одразу. Лівий його рукав був порожній: Привітався. Іван попросив гостя до своєї кімнати, був страшенно здивований візитою, це ж Петров, слідчий особливого призначення. І поки вони там говорили, ніхто в домі не міг ворушитися.
— Я до вас, — заговорив з місця. — Діло маю, роботу пропоную, Іван Григорович. — Іван ще не знає, що казати, що це за така робота, вичікує, що прийде далі. — Тут у нас радгосп прекрасний під рукою, — говорить Петров. — Саме те, чого ви так домагалися. Шукаємо керівника. Согласні з нами?
— Розуміється, согласний, — відразу говорить Іван.
— Дві з половиною тисячі гектарів — Балашовщина. Не хотіли б під’їхати — оглянути?
— Розуміється, хотів би, — каже Іван, хоча десь там всередині щось дрогнуло. А що як не вернемось? Петров, здається, вгадав його сумнів.
— Не бійтесь, не бійтесь… Усе буде в порядку. Тут у нас до вас діло і діло поважне. Заложили тут радгосп, та він все валиться, двох директорів загнали… Одного знайшли в рові забитим, а другого самі в Сибір заперли. Але діло не страшне — треба лиш рук докласти, і це все.
— Згода.
Всі в домі зідхнули з полегшею.
— Верну вам його цілим і невредимим, — заявив на прощання Петров. — І то сьогодні.
Їхали автом через Межиріч, через Березняче, зупинились у Мошнах — містечко над річкою Ольшанкою, з краєвидом на багна, на село Лозове. Там був замок Балашова, тепер півруїна між кущами, що колись були парком з вежею на Дніпро. Хочуть з цього притулок для бездомних зробити — намір гарний, лише чи вистане засобів.
І прекрасний мішаний ліс, і поле-чорнозем, і кілька з ребрастими стріхами будинків, і кілька шкап півживих, і пара недійних корів, і пара поламаних тракторів.
— Ну, що ж ви на це, Іване Григоровичу? — питає Петров.
— Що ж тут я? Звісно! Стільки поля гуляє і це все, — каже Іван.
— А ви от візьміться за нього.
— Звісно, можна б… Та не цим штибом…
— Ваше діло.
— Моє то моє, а от чи там у вас також так думають?
— А ви й не питайте, а робіть!
— Що ж не питати? Там же все знають краще.
— Краще. Ясно! — промовив Петров і несподівано додав: — Для ідіотів завжди так.
Іван вилупив очі.
— Що ж тут ховати, — каже Петров. А далі почав таке, що Іванові очі рогом полізли. Йшли полем, назустріч вітер… — Що ж тут таїти… Йдемо назустріч голодові циклічно-континентального розміру, всім це ясно, у людей би били на сполох, а у нас вчаділи і мовчать, мов сови. І інакше не може бути. Діти містечкових продавців оселедців, вироджених попів, здохлих поміщиків взялися перероджувати світ! Геніяльно! У нас звикли всяку гниль і дур величати… — кидав Петров зло і різко. — Мудрий, скажете мені, Іване Григоровичу… І правильно! Признаюсь і каюсь! Нічого не шкодую так, як того дня, коли я вперше попав до зграї тих дегенератів… Але пропало!
Іван швидко, гостро, якось болісно глянув на Петрова, ніби хотів його зупинити. Надто щось нечуване чують його вуха.
— Розумію. Дивуєтесь. Пригадуєте, мабуть, того ідіота за тим дубовим графським столом… Пам’ятаю! Весь той день, як живий пам’ятаю! І не можу ніяк збагнути, як це так, що і розумних дур пойме, коли начитаються стільки нісенітниць. Таких феноменальних, казуїстичних апостолів, як це нам підсунула наша доба, треба пошукати… Тепер, коли це читаєш, рве з тебе люттю, я задихаюсь, коли бачу скрізь ті вічно тиснені золотом томи глупоти, в той час, коли нема на чому написати звичайного листа і, повірте, я б цілував кожний палець тієї руки, що відстрілила мені цю руку. Так. Це ваша сестра зробила. Як захищались вони, ті чесні люди від зграї гіперсволоти, що до них чогось чіплялася!
Іван не знаходив ніяких слів на цю зливу сповіді. Такі слова і з таких уст. І в такий час. І в такому місці… Ні, ні. Йому воно не пройде так задурно. І він, мабуть, вже рішений. Зрештою, вже тоді у в’язниці, він поводив себе зовсім не як слідчий…
— А те, що ви там у нас пережили… Всі ті Рокити… Вибачте за них, як що можете… Зрештою, не те слово. Як тут вибачати? Було б навіть глупо щось тут вибачати… Хочу лишень ось що сказати: те, що ви пережили — ніщо в порівнянні з тим, що переживають вони. Стул? Нісенітниця! Жарт! Вони не стул… Вони не знають дня. Світла для них нема. Люди тьми, ночі, мук, божевільних криків. Підземелля. Кроти!
І от ще що. Пам’ятаєте, може, Софія Андріївна Толстая? Жінка Льва Толстого? Що звала прихильників свого чоловіка “темними”? Як вам це подобається? Толстой і темні! А всілякі ті інші… Разночинці! Базарови! Проповідь! Нігілізм! Бєлінський! “Самоє смрадноє явлєніє руской жізні”… Не повірите! Це казав Федір Михайлович Достоєвський. Так це він. “Бєлінскій і вся ета сволоч!” Це ж його слова. Вам може не віриться, бо Бєлінскій у нас бог. Більшовицький бог. І по заслузі! Але я ніколи не забуду нашого чудового Гоголя. Про того дядю Мітяя і дядю Міняя. То ж геніяльно! Про тих двох руских мужичків, що розводили два вози… Тож це епохально! У двох словах і така ясність. Толстой і дядя Мітяй. Ленін і дядя Міняй. Це може… Скажете… Блюзнірство? Але я клянусь! Я клянусь! Я не чув! Я не знаю більшої правди, як ця!
А тому, що Шустер, що Рокита… Пішаки. Глупі пішаки, що їх заставили загрібати чужий жар. І вони загрібають, і не можуть зупинитися, не їх сили справа. Машина крутиться, повзе, чавить. І нема спасіння. Кажу вам Іване Григоровичу, що між тими, які вам відбивали печінки, багато таких, що готові помінятися з вами. Скільки з них вивозять до жовтих домів… А скільки ночами в підземеллях — кулею в потилицю… І нема назад! Нема! А ви, Іване Григоровичу… Що ви не послухали і не пішли на ту заграницю — мудрець! Багато їдуть, мало вертаються… Це також смерть. За життя. Це гниття на корені. Той ваш граф штука мудра, але блазень, і йому не вигорить. Вліз у більшовицьке болото, будучи графом, і ставить на інтелект, їм всі ті інтелекти — чхать! На всіх і все! На мудрість, і глупоту! У них нема вартостей. Більшовики!
