Іван мовчить, твердо мовчить. Земля, небо, вітер… І сонце ллє свій жар, і жайворонки. Замовчи, ти! — хоче він крикнути тому Петрову. — Яке мені до вас, божевільних, діло! І я вам не вірю! Петров сам, здається, вичув настрій свого товариша, але він насолоджується метаморфозою, далекими днями, настроями, переконаннями. І видається йому, що Іван є далі Іван, як тоді, як тепер, а він, Петров, мов риба на гарячій блясі… І так вона вся та твоя революція!
На щастя поле кінчається, сонце над заходом, машина чекає. У райуправі все місцеве начальство — метушня, наструнченість, запобігливі усмішки, збаранілі очі. Петров представляє Мороза. А, вони знають, як не знати! Мороз! Тепер він не Мороз, а новий директор радгоспу. У їдальні чекає вечеря, стопка. Промови. Новий директор не бере слова, досить того, що ті наговорили. Петров квапиться і під смеркання вони з Морозом залишили Мошни.
Усі ці дні видаються Іванові справді дивними. Не реальна реальність. Дома, між своїми… І та сповідь… І Вірочка, що щебече… І те все минуле. І майбутнє… Дивно, дивно, дуже дивно! Якась катастрофа, ним підкидає, кидає сюди, кидає туди, крає, шарпає. Землетрус!
Але Іван намагається опритомніти, зрозуміти і усвідомити дійсність. Врости в неї і повірити. Він вже другого ранку, як тільки зійшло сонце, збирається до Мошен. Це не близька путь, і він мусить іти пішки. І пішов.
Дув сухий східняк, земля швидко висихала, у лісі барвіло рястом, пташки щебетали, пахло соками. Одразу вдався до радгоспу. У долині, на просторому місці, в неладі стояло кілька півруїн, колишніх стаєнь, коровників, сажів, комор. На просторому подвір’ї починало висихати багно, змішане з соломою й кізяками. У безладді розкидане різне господарське знаряддя — водовозка без одного колеса, бочка з опалими обручами. Під обідраним дахом кілька поржавілих машин.
На халупці, видно, колишній батрацькій хаті, над дверима напис: “Совхоз ҐПУ ім. Дзержінского”. Старанно обмиті дощами стіни, забиті дошками вікна, полатаний, з ґонтів, дах. Назустріч Іванові вийшло двоє людей — бородатий, в кожушку і зимовій шапці дядько, і молодий, без шапки, у старій, ватяній куртці, хлопець. Враження, ніби вони спали і щойно пробудилися.
Іван назвав себе. Дядько в кожушку заявив, що він бригадир — Матвій Іванович Копистенко. Хлопець назвав себе завом культпропу на ім’я Кулябко. Зайшли до халупчини. Темнота, пахне цвіллю, посередині великий стіл, на столі рахівниця, кілька книг, каламар, перо. Коло столу довгі, збиті з дощок, лави. На стінах портрети — Маркса, Леніна, Сталіна. “Пролетарі всіх країн — єднайтеся!” по російськи і по українськи, і “Хлєб ґосударству, ібо ґосударство ти сам!”.
— Де ваше рахівництво? — одразу запитав Іван.
— Тут, — відповів Матвій і вдарив широкою долонею по розкиданих книгах.
— Мушу переглянути, — каже Іван і забирає книги.
— Хочу лише зазначити, — заговорив Матвій, — що наше рахівництво довольно страдає. Не прислали бухгальтера, колишній директор сам вів його і стались неточності. Його за те і зняли.
— Скільки маєте людської сили? — знов запитав Іван.
— Та як сказать: людської сили мало, — каже Матвій.
— Не питаю — мало чи багато, питаю скільки? — гостріше питає Іван.
— Завкухні, завконюшні, завкоровника, завмагазинів та ми ось два…
— Разом, разом! — перебиває його Іван.
— Разом, чоловік п’ятнадцять-двадцять, не можу точно сказати — сила у нас приходить, відходить… Їсти нема чого, почали варити…
— Потім з варевом, — перебив знов Іван. — Наперед з робочою силою. Скільки точно? — звернувся Іван до завкультвідділу.
Коли Матвій говорив мішаною українсько-російською мовою, то цей заговорив чисто по-російськи.
— Робочої… Власне робочого елементу… Управчастини… Наскільки мені відомо…
— Чому, наскільки вам відомо? — перебив Іван.
— Тому, що я по культвідділу… Я від партії. Я завідую… Навіть культвідділ не тут міститься, ми там у парку, а я прийшов сюди відносно продовольствія… Моє завдання не господарське, а політичне… Освідомлення робочої сили…
— Проведіть мене по господарстві, — суворо промовив Іван.
— Вам куди наперед? — з ноткою збентеження запитав Матвій.
— Скрізь! Коні, корови, свині, вівці, кози, кури, гуси — все, що маєте!
— Маємо лише коні… і корови. Шість штук коней і троє корів. Прочого не мається, — промимрив Матвій.
Пішли через двір у напрямку довгої, мурованої руїни без даху, що її лиш частину було покрито солом’яною стріхою, де саме і містяться згадані шість коней і троє корів. Коней “на ліцо” не “оказалось” — на роботі в роз’їздах, стояла лишень одна сухоребра кляча.
— Захромала на ногу, — пояснив Матвій!
Корови були “на ліцо”, стояли по коліна в гною і всі три, видно, тільні.
— І це все? — запитав Іван.
— Так, що і все, — розвів руками Матвій. — Там ще он реманент, магазин… Зерна на посів ще не прислали, кажуть, пришлють цього тижня, — додав він з поспіхом.
До реманенту не заходили, видно здалека. Іван кинув поглядом лише загально на двір. На кожній руїні були написи. “Соціялістичне господарство — передове господарство!” — говорив плякат на коровнику. На буді з реманентом стояло: “Машина — друг людини. Не занедбуй її!”… На колодязі, що серед двору, стирчала криво на патику табличка: “Не пий сирої води, від неї заразливі хвороби!” Плякати на всіх стінах, всіх стовпах, навіть деревах. Полотняні, паперові, просто крейдою. Іван підійшов до колодязя. У ньому видно було якесь колесо, відро, солому…
— А де ж ваша кухня? — питає Іван.
Йому показали. На другому кінці коровника у стіні видно вікно, двері, знадвору довгий стіл. Дві дівки у подраних, підтиканих спідницях чистили на столі картоплю.
Зайшли до середини.
— Ось тут наш новий хазяїн, товариш директор, хоче бачити нашу кухню, — промовив Матвій.
— О! О! Дуже добре! І дуже добре! — забалакала міцна, товста баба у ватяній фуфайці. — І хай побачать. І хай покушають! Кажуть мені людей кормити, а продукти, звиніть, що й свині не їли б. Он картоплі щось підсипали, так половина гнила, а решта проросла… Та й то ще не біда — проросла так проросла, а що її мало. Ну чим накормиш? Ну, скажіть самі? Ні крупи, ні борошна, а про скоромне вже й не згадуй, а ти вари! З коліна? Себе буду краяти і варити?
— Та перестань, Параско! І хто ж тебе питає? — перебив бабу Матвій.
Параска затихла, але погляд, яким вона обдарувала Матвія, казав більше, ніж вона сама.
Іван захотів бачити і палац. Це не близько. Матвій навіть запропонував, було, запрягти коняку, але Іван відмовився. Пішли пішки долиною, де колись, видно, були городи, далі пригорбком, мабуть, колишнім садом, бо тут ще і тепер стояли зрідка овочеві дерева, а потім занедбаними кущами, що, очевидно, колись звались парком. Праворуч видно село, за селом луги, що починали вже зеленіти.
Палац стоїть на найвищому місці, здалека виглядає мальовничо, зблизька жаско — повна руїна з проваленим дахом, ні вікон, ні дверей, оббиті стіни, обколупані колони і вже здалека виднів напис аршинними літерами: “Ми наш, ми новий мір пастроїм, кто бил нічєм, тот станєт всєм!”. Іван заглянув до середини. Груз і кал. І тільки велика передня веранда з колонами виглядала парадно, — зверху до низу звисали довгі прапори, над фронтоном великий герб СССР і написи з обох боків: “Пролетарі всіх країн — єднайтеся!” і “Хай живе наша рідна партія — авангард людства! Хай живе наш мудрий друг і учитель товариш Сталін!”.
Завкультвідділу заявив одразу, що тут відбуваються всенародні гулянки, мітинґи, чекав, видно, похвали, але новий директор нічого на це не відповів. Він був помітно невдоволений, курив мовчки, розглядав, міркував, м’язи його щелепів ворушилися.
Пішли далі “парком”. Кілька кущів бузу, мабуть колишньої алеї, кілька сходин з двома мармуровими стовпами, збоку вгрузлий в землю оббитий кентавр з дуже витоптаною біля нього землею, кілька кривих стежок і знов невелика, колись, мабуть, гарна під ампір, будова з великими вікнами, широкою верандою і з написом при вході “Совхоз ҐПУ ім. Дзержінского. Культпропчасть”.
Зайшли до будови. Ряд просторих, занедбаних кімнат. У головній, найпросторішій, з хмарою написів, плякатів, схем і портретів на стінах, стояли довгі столи з друкарською машинкою, барвами, клеєм, купами плякатового паперу і сиділи та трудилися двоє молодих людей. Один з них виписував заклик виконати на всі сто процентів весняну посівну кампанію, інший старанно малював величезну, на два метри, голову Сталіна, що приємно посміхалася.
В інших кімнатах мешкали самі робітники цього відділу, в одній лежали гори театрального реквізиту, в іншій стояли попід стінами полички з томиками зачитаних книжок, окремо на етажерці красувалися новенькі, тиснені золотом, масивні томи творів Леніна, на стінах рядочком, у певній черговості, висіли портрети всіх членів комінтерну і трохи осторонь висів портрет Шевченка з написом — “І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути!”.
Пара дальших кімнат були заняті дитячими, видно ще не вживаними, ліжками, а одна середня, овальна, з виходом на веранду в сад, пусткувала. З її стелі під час дощу, видно, тече, тому вона помережана дивовижними розводами.
Іван все це ретельно оглянув, попросив усіх присутніх, включно з художниками, зійтися у найбільшій кімнаті і сказав кілька слів:
— От що, товариші, — казав він. — У нашому розпорядженні дві з половиною тисячі гектарів доброї землі. Мене прислали сюди господарити на тій землі. Не знаю, як тут воно було до цього часу, але бачу, що тут нічого не робилось. Від сьогоднішнього дня, товариші, будемо працювати. Я ще не знаю, які робочі сили є в нашому розпорядженні, але що до вас тут присутніх, то ви, товаришу Копистенко, лишаєтесь далі бригадиром, ви, Кулябко, звільняєтесь з посади культпропу і призначаєтесь рахівником, а ви, молоді художники, покищо мені тут зовсім зайві. Якщо бажаєте — дістанете іншу роботу в радгоспі, якщо ні, то я вас звільняю з цим днем.
— Товаришу директоре, — проговорив Кулябко, і голос його дрижав. — Алеж нас сюди прислала партія. І рахівництва я не знаю.
На це Іван:
— В такому разі вертайтеся назад до партії і скажіть: радгоспові потрібний добрий рахівник, хай пришлють такого негайно.
— А якже посівна кампанія, яку ми розпочали? — перелякано питав Кулябко. — Сіяти треба! І так спізнилися.
— Як можете — прошу! — каже Іван. — А ви, Матвію, от що: ще сьогодні відправляйтесь в район і скажіть, що завтра тут мусить бути посівне зерно. Як не буде — говоритимуть зо мною. Також зараз оголосіть набір робочої сили — потрібно душ тридцять, але таких, що можуть орати і сіяти.
— Товаришу директоре! А як же з харчами для людей? — запитав Матвій.
— Зараз дійдемо і до харчів. Негайно розпочніть ремонт тракторів…
— Бракує частин, товаришу директоре.
— Негайно зробіть список чого бракує. Всі коні також на оранку. Маєте плян сівби? Негайно скласти! Хто з вас пише на машинці?
Один з присутніх зголосився. Іван почав диктувати. Пляни, кошториси, проекти. До пізнього вечора цокотіла машинка. А потім, зовсім пізно, Іван пішов до райуправи і довго, безрезультатно говорив телефоном з Києвом. І взагалі в районі не могли багато помогти. Харчів нема, реманенту нема, худоби нема, грошей нема…
Ні, так легко і просто це тут не піде, Іван це бачить. І не сповнились сподіванки Мар’яни, що цього року святкуватимуть Великдень всі разом дома, без турбот і клопотів. Уже першої ночі Іван розбудив опівночі Матвія і звелів приготовити йому підводу на станцію, а сам приліг у халупчині просто на голій лаві, підложивши під голову стосу плякатів, о п’ятій годині ранку він вже трясся візочком двадцять кілометрів до Богуслава, а о п’ятій вечора, вийшов з головного вокзалу Києва, добився телефонічного сполучення з начальником господарського відділу ҐПУ, якимсь Звєрєвим, і мав з ним “крупний разговор”. Іван заявив одверто: в таких умовах і з такими засобами господарити годі. Все, що там зараз діється — не господарка, а безладдя. І тут треба або, або: або засоби і можливості господарити, або розвіяти все то з вітром.
Почувши цей тон, Звєрєв призначив Іванові побачення о восьмій годині в “Контіненталі”. Іван прибув на секунду точно.
— Ви, здається, товаришу Морозе, не вдоволені нашим господарством? — почав одразу півжартом Звєрєв.
— Абсолютно! Скільки живу — не бачив більшого свинства. — Заглядаю в книги: засіяно десять десятин жита, дивлюсь на полі — п’ять. Те саме з пшеницею. Занесено до книг п’ять десятин конюшини — на ділі нічого. Ярові по книгах виконано на п’ятдесят відсотків — на ділі нема ще насіння. Орють кіньми — дві пари коней. На дві тисячі орних — зорано п’ятнадцять десятин, а це кінець квітня. Озиме наполовину вимерзло, поле під картоплю неоране взагалі, п’ятнадцять людей робочої сили і з того три чверті начальства. Їсти нема чого. Всі будови в руїнах, всі машини поламані. Може це по-вашому господарство, по-моєму — публічний дім, — сказав Іван поважно, твердо й незалежно.
Звєрєв зрозумів з першого слова, що перед ним людина іншого складу, ніж він тут призвичаївся бачити. З жартівливого тону перейшов на поважний.
— Щож, по-вашому, потрібно, щоб діло рушилось?
Іван досадно зідхнув.
— Поперше якісь господарські принципи, подруге — кредити, потрете — знаряддя, почетверте харчі. Я зрозумів, що весь той радгосп зданий на ласку райуправи. Все повинна дати райуправа. Звідки візьме все райуправа? Села перестали існувати. Вони тепер на карті СССР мертві точки. Не дістанете звичайного коня. Свині на розплід. Минулого року з промовами і прапорами пустили в рух два трактори. Півроку пізніше трактори поламалися, частин не знайшли, трактористи зникли, і добрі машини спокійно ржавіють під відкритим небом. Ну, знаєте… Соціалізм, то соціялізм, але треба і честь знати.
— Маєте конкретний плян роботи?
— Не один, а десять! — і Іван відразу подав свої проекти. Звєрєв, як побачив — ахнув.
— Ні, ні, ні! Не тут, не тут. Завтра. В управлінні.
— Завтра хочу бути в радгоспі, земля сохне, ще тиждень, і сівба проґавлена.
Звєрєв нашвидку проглянув цифри.
— Неможливо! Сто п’ятдесят тисяч?
— І це лиш частина потрібного, — вставив Іван.
— Відбудова палацу? Та ж палац відбудовано, я сам там був, — каже Звєрєв.
— Це значить ви були на веранді…
— На кий чорт нам ті палаци!
— Мова йшла про дитячий притулок.
— А! Притулок! Теж знайшлися сердолюбці!
— Не моє це діло. Я лиш вимагаю ствердження мого пляну і повної видачі всього потрібного. Окремо прошу для себе телефон і коня…
— Де візьмемо коней? — вже сердито питає Звєрєв.
— Де хочете. В заводі. В армії. Інакше не можна. Інакше повальний голод.
— Я предложу комісії… Я подумаю.
— Ні, товаришу Звєрєв. Не можу чекати на комісію, це мусить статися зараз, негайно.
— Я сам не маю права рішати.
— Хто ж має право?
— Комісія!
— Хто ж та комісія?
