— Ви, товаришу Мороз, направду зависоко берете. Так можна і зірватися.
— Бо діло вимагає негайности.
— Що значить негайности! — гостріше промовив Звєрєв. — Що ми з вами приватні власники, що можемо самі рішати. Мусите знати, що це від нас не залежить.
— А від кого залежить? — запитав швидко Іван.
— Від Харкова, — відповів Звєрєв.
— Чорт бери, — промовив Іван і встав. — Вибачте, прошу хвилинку зачекати, — і пішов до телефонної будки. Звєрєв стривожений, неспокійний, напружений. Той куркуль його дійсно заскочив.
Іван довго не вертався. Потім вернувся.
— Ні, каже він, ви мусите покласти резолюцію тепер і без комісії, інакше завтра вранці я говорю не з Харковом, а з Москвою, ось тут маю сполучення. Маю на це уповноваження головного прокурора Михайлова. Я вимагатиму перевірки господарювання радгоспу і всієї системи взагалі. — Звєрєв підняв голову.
— Ого!
— Так, — каже Іван.
— Ви, товаришу, беретесь за гаряче.
— То вже побачимо. У відомстві ҐПУ двадцять дев’ять таких господарств і більшість з них в такому ж стані, як і це. Зрештою, що тут дебати…
— Гарячий! Ой, гарячий! Вам би не Мошнами, а Донбасом рядити! Вип’ємо, чи що? Кельнер — пляшку! Що їсте? Тут, між іншим, справжня наша ковбаса є! Ваш сіятельний протектор граф мав рацію, коли радив: Мороза б вам! Той би вам показав. Алеж зрозумійте, товаришу Мороз, що я сам тут в ресторані рішати ніяк не можу… І не смію! Є певний порядок. Не можу вносити хаос. Ми не безплянове капіталістичне господарство — захотів — зробив, і ніхто тобі не мішає. Ми все таки соціялізм! І не слід вам надто дуже задиратися. Навіщо? Там, — і він вказав в небо, — знають краще. Політбюро, начальство, уряди!
Прийшла і пляшка, і ковбаса. Говорили. Біля одинадцятої Іван лишив “Контіненталь”.
Другого ранку о восьмій годині Іван вже був в господарському відділі ҐПУ на вулиця 25 Жовтня. Чекав на того ж Звєрєва. Минає година, друга, а Звєрєва нема. Пізніше йому сказали, що Звєрєва нема, що він мусів нагло виїхати на якусь інспекцію. Іван лютує, чому ж він не сказав йому того вчора, звертається до заступника Звєрєва, товариша Зінченка, але той нічого рішати не може. Іван радиться телефоном з Петровим. Той радить йому все таки звернутись до Москви. І навіть дає згоду сполучити його з відповідними урядами, лише треба почекати. Як довго чекати? Години дві-три. Іван погоджується.
Тим часом він пробує нав’язати контакти з заводами Києва відносно частин трактора. Дарма. Його трактори походять з Харкова, і там треба шукати частин до них. Зрештою, на це треба окремого розпорядження госпвідділу ҐПУ.
По обіді о другій годині раптом з’явився Звєрєв. На Іванів запит, що робити, лише відповів, що він сам ще не знає, що в нього не один цей радгосп, а його справу він передасть на розгляд господарській комісії. Іван мусить чекати. Між іншим Звєрєв не радить Іванові аж надто переоцінювати свої можливості, а краще терпеливо чекати рішення.
Але Іван не хоче чекати. Він, зрештою, знає, що це значить — чекати. Це значить довге, марудне товчення води в ступі і врешті, хто зна, з якими наслідками. Він нічого не перечить, але вже за годину його повідомив Петров, що сполучення з Москвою готове.
Звєрєв бачить, що з цим новим гостем не легко розв’язатись, кличе його до свого кабінету і пропонує полагодження справи пів-на-пів. Чи Іван був би таким вдоволений? Ні, Іван не вдоволений, але тим часом погоджується, бо Москва сказала також чекати, а весна не чекає. Іван лише вимагає, щоб обіцяні достави були зроблені негайно. Звєрєв обіцяє виконати все протягом найближчого тижня.
З цим Іван від’їхав.
Рання весна була холодна. Зелено зробилось по ярах, по балках, по степах. У Мошнах розгорілось діло. Пішла скрізь чутка, що там за трудодень дають півкіла зерна. З усіх околиць потягнулись робочі руки. У полі, у канцелярії, у стайнях, у майстернях робота. Ділять, орють, сіють, садять, полють, плянують.
Іван дістав свого коня, і тепер він весь час у сідлі. Радгосп прийняв зовсім інший вигляд. З культпропу зроблено контору, плякати забуто, політруків відправлено назад до партії. Все більше з’являлось різного тягла, все більше й більше корів і свиней. Купували, де могли і як могли. Бракувало кредитів. Іван позичав на власну руку, входив в ділові стосунки з іншими радгоспами, з шкільними господарствами, з окремими людьми, якщо такі десь появлялися. Як тільки скінчилася перша сівба, всі сили кинуто на ремонт. Вичищались грузи, крились дахи, прочищались доріжки, підстригались дерева, садились квіти. Цілі валки матеріялів потягнулись до радгоспу — збіжжя, солома, дерево, молодий висад, знаряддя. Іван ненаситний для нього нема забагато, все скуповує, все тягне.
І кухню достотно змінили, звели піддашшя вмурували котли, поставили столи. Тільки вариво не зміг змінити — все кандьор та кандьор пшоняний та баланда гречана. Найбільша Іванова журба, якій годі зарадити.
Соковитий, яскравий, соняшний ранок, гомонять навіжено жайворонки, б’є зозуля, Іван мчить через парк, через город, через поля на своєму каштановому, що дістав у військових. На кожній ділянці люди. Рухаються кволо, повільно, іноді сидять чи лежать. Побачать директора — швидше зводяться, швидше рухають руками.
— Добридень дівки! І що ж це ви не співаєте?
— Нас колись, товаришу директор, вчили такої байки: “і кому же в ум пойдьот на желудок пєть голодний”.
— Ти, бачу, вчена!
— Вчена та недовчена — відповідає красуня.
Іван мчить далі. Ось трактористи заорюють лисини в житі, що вимерзли. Жито нерівне, підніжжя заросле дерном.
— Здоров, Сидоре! Ну, як іде?
— Йде то йде, а от що махорки катма… Вмираю, товаришу директор!
— Не вмреш, не вмреш, а махорка буде. — Іван далі стрибає через поле люцерни до картоплиська. Тут найбільше люду — босі, в полотняному, мовчазні. — І це ви сьогодні стільки втяли? Федоро! Ой, не пущу Ониська на вишки. Затям!
— Мені тепер не до Ониська.
— Ну, розпустила нюні. А ще й Семенова дочка! — Іван скаче далі. Буряки, капуста, соняшники, кукурудза, мак. І скрізь рух.
По полях засюрчав сюрчок. Обід. З усіх усюдів змійками в’ються разочки людей в напрямку двору.
— Ей, Оксано! Чого дзьоба повісила? — гомонить невгомонний Гнат, Куркулем званий. Залишаяні щоки, порепані губи, обвітрений чуб. Тягне його “отут в бебехах та ще під печінкою”, але й до Оксани десь там тягне.
За Оксану говорить Малашка — єдина ще тут “бой-дівка”.
— Вона, бач, хвалиться: поснідала либонь росою Божою, вітриком закусила, сонечком запила.
— А, баланди поїсть і все загоїться. Сьогодні жижавка!
— Ти б, Гнате, язичка тримав — вилетить.
— То він, бач, листя вишневого накурився, мозок вчадів.
— Ну, ви там недоторки, а думав котрусь для ночі виберу…
Соловей, соловей пташечка,
Канареєчка жалобно пойоть!
Заспівав Гнат хрипло з останніх сил. На широкому, зеленому дворі стоять довгими хвостами, одно біля одного, дівчата й хлопці, у кожного якась посудина. На кількох стовпах піддашшя, крите старою, поржавілою бляхою, велечезний відкритий котел парує на підмурівці, міцна, з позакачуваними рукавами і підтиканою спідницею, завкухні Параска, дерев’яним черпаком наливає кожному миску зеленої юшки з молодої кропивки. Тут же побіч менший котел з кашею і великий стіл з горою накраяного, чорного хліба. Черпак баланди, ложка гречаної каши, окраєць хліба.
— Ви б, Параско, змилувались та вкинули до тієї баланди хоч якого кота.
— Або хоч яку ворону.
— А ви такі бистрі, то зловіть. І вкину, — говорить Параска.
— Лийте, лийте. Для мене відерце баланди і пузо повне. А може б так вареничків… Та із сметанкою…
“Та були в кума бджоли!”
— заспівав котрийсь.
— Лийте, лийте! Не задержуй поїзда!
— Ееех! — зідхає в голос дядько Свирид.
— Тільки, Свириде, без політики. Тільки без політики!
Беруть і відходять, беруть і відходять, розсідаються біля стола, на траві, на колоді, брязкають мисочки, черепи, риночки, бляшанки. Поївши, кожне миє в кориті свій посуд. Тракторист Сидір, що його вельми вченим визнають, бо книги всілякі вичитує та на скрипці польку підпідьомкає, тай галстуха попід шию крутить… Зараз він в комбінезоні засмальцьованім та й руки в оливі… Так той самий Сидір підсунувся до Гната, що лине пузом до неба, з руками під потилицею, а очі, мов у кота, зажмурені, і канючить:
— Вишню ще маєш?
— Ууум! — бурчить крізь сон Гнат.
— Вииишні дай! Тягне!
— Не витягне… Ти ж тракторист. Махри домагайся.
— Не дають.
— То бий по трактору… ууум! Ууум!
Соловей, соловей пташечка,
Канареєчка… жааалобно… пооойййоооть!
— гуде Гнат і одразу засипає.
Довкруги розкидані по траві голі, брудні, засмаглі жіночі ноги, худі зашльогані обличчя. Там то там димок виринає, і курці зсовуються в такі місця, мов таргани до кришки хліба. Вилинялий, подібний на мощі печерського угодника, дядько з сивастою, коротко стриженою, вивітреною бородою, наполегливо дивиться в рот сусідові, що в ньому стирчить шматок згорненого, жовтого паперу. Засохлі його уста самі по собі плямкають.
— Дай, слух, разок…
— На! Тягни! — Угодник печерський з побожністю переймає за чубок бичка і жадібно його смокче. Інший знову гризе чубук люльки — листям, ватою, корою набиває, дим, мов з димаря, валить, гострим чадом несе… І розмовляє з сусідом Греком Дмитром з Решіток…
— Та в нього ж… У Мороза… Бувало: сало вам, отаке в долоню, старе, залежане, пампушки з часником… Гладишка кислого молока… А прийдеш увечорі, так хрест святий, що не брешу: миска отака вареників, що їйбогу, їси, їси, черево тріщить, а ти їси… На сніп жали… Сім йому — восьмий собі… Нажнеш копу. Дев’ять з половиною собі, а сніп дванадцять хунтів… От і щитай. А тут півхунта… — додає по хвилині перерви. Дмитро Грек мовчить. Все мовчить. Босі ноги стирчать догори. Чути хропіння. Від стріхи до стріхи шпарко прошмигують горобці, за городами у синяві над луками кружляють лелеки.
І враз від конюшні сюрчок.
— Дайош! Дайош! — гукає бригадир. Босі ноги поволі ворушаться, голови поволі підводяться. Дівчата розпростують спідниці… І знову по розлогих полях у ясному леготі сонця вештаються темні точки. Лелеки далі кружляють в глибокій синяві.
Іван росте вгору — така вість пішла про нього довкруги. На всі засідання до області кличуть, думки про все питають, до Києва раз-по-раз викликають, і до преси пішло, і в Москві вже знають. А тут довкруги дивне твориться, села на корню висихають, знов хвилею пройшла чистка, на цей раз не петлюрівців, не білих, не троцкістів, а бригадирів, райкомів, комсомольців. Впали й такі спілі груші, як перший з перших стражів революції великого жовтня Мишко Калиниченко. Вість про це кривавою плямою відбилася довкруги, кажуть, за ним давно назирці ходили, бачили совість його, як ніч темну, а то враз до попа пішов, навколішки впав, руки здіймав, рясу брудну і драну цілував, — спасіть, отче, бо гине жива душа!
— Така, бачте, плянета на нього найшла. І забрали непокаяну душу, а коли спитали чи правда, що в попа був — вдарився в груди: — Був не був, а беріть! Готов, братці! Віддаю себе на поруганіє.
Не дуже за ним, за Мишком, плакали, а Параска Кудирлиха так та прилюдно христилася та до самого неба співала:
— Ой, дійшли мої та молитвоньки та до самого Господонька… Та до матінки Цариці нашої небесної — ой, дійшли! А Господонько наш святий та не прийде києм карати, сам ти, глюципере проклятий, руку на себе положиш, прийдуть по тебе такі ж головорізи, як і ти сам, і не стане по вас сліду людського, а діткам та внукам переказуватимуть, які то ви на цій землі грішній та діла творили — Ироди ви западющі!
Був тільки вельми пильний страж чистоти лінії Позняков Лаврентій — начґепеу Канева.
— Ото сволоч! — казали про нього. Той, кажуть, рішився весь “намул буржуазії геть до дна вичистити, всі рештки контрреволюції залізною мітлою пролетаріяту вимести. Всі вони тут — кулачня проклята! Я, каже, й до самого Мороза доберуся”. Морозові про нього нишком шепнули, — бережись, мовляв, має гострі зуби, двадцять п’ять райпродкомів зняв, комсомолію прочесав, Мишка загнав, це він і Мар’яну тоді забрав і до газет велів писати. Сучому синові Морозові не бути на біл-світі!
А тут, дивись, зірвалось і ще як зірвалось. Підло зірвалось. Мороз вернувся та ще й як вернувся. Найвище начальство до нього прибуло. Позняков пустив назирцем своїх гінчаків, а ті сповістили, що найвище начальство з Морозом за панібрата. А тут ще той самий Мороз його приятеля, бувшого податкового інспектора Максимовича, можна сказати, просто на вулицю викинув. А той же Максимович, як не кажи, а перший з перших у революціях був, страйки робив, на всіх фронтах кров проливав, за совєтськой власті, правда, не був як слід відзначений, але чесно про все Познякову доносив, та й синок його тими ж справами промишляв і ту славетну статейку до Комсомольської Правди на Мороза сотворив… І той Мороз, одного гарного вечора, приходить до заслуженого громадянина і просто заявляє, що той має, протягом найкоротшого часу, з хати вибратись. І при тому курить спокійно цигарку “Труд” і зовсім не слухає виправдань заслуженого… Заслужений, розуміється, по начальству, як же так, мовляв?
— У мене фронтові ордена, заслуги, сам, — хотів сказати Троцький, але схаменувся, — Ворошилов, руку мені подавав. Позняков, розуміється в Київ, донос, рапорт, але поки прийшла відповідь, заслужений, разом із жінкою, сином і всіма “кроватями” сидів прекрасно на вулиці. Бились громи, метались блискавки. Не помогло. Нічого не помогло.
Позняков почуває себе ображеним кровно. Як? Його? Познякова? Найвірнішого? І руского? Настоящего? Але й він враз, невідомо з яких причин, замовк. Позняков мовчав, клято мовчав, зціпивши зуби мовчав. І яка шкода, що той Мороз та вийшов з-під його безпосередньої влади.
А Іван все це гаразд знає, світ не без добрих людей, слухав, терпів, міркував. Знав, що це паскудне нагноєння, його ворог номер один і краще б від нього позбутися, але мало мав на це часу, а ще менше яких будь причин і можливостей.
Та одного разу до Іванової контори гість цікавий заблукав, що Мелетієм Федоренком назвався, мовляв, хоче з самим директором, в “дискретних ділах”, говорити. Директора нема, він у полі, Федоренко мусів чекати. Це був гарний день. Федоренко сидів на веранді, дивиться на доріжку, рожами і жасміном висаджену, і, мабуть, пригадує собі часи, коли він із своїми молодцями громив цей маєток, цей замок, нищив проклятих буржуїв, визволяв працюючий народ. Враз на доріжці вершник з’явився, їхав чвалом, під’їхав до веранди, сплигнув з коня, повіддя на гак закинув, весь загорілий, сорочка розхрістана, рейтузи підшиті шкірою, кінь мокрий, тяжко дихає, пирхає носом…
Федоренко здаля відчув, хто це може бути і встав. Іван увійшов на веранду, взявся за клямку, Федоренко його зупинив.
— Як ви, кажете, зветесь? — перепитує Іван. — А! Федоренко! З Таганчі! Знаю, знаю, як не знати. Чим можу служити?
— Шукаю занятія-служби, — казав Федоренко і стояв на витяжку, як і слід героєві Перекопу. На грудях у нього орден.
— А що ж ви можете? — швидко питає Іван і квапиться йти.
— Я всьо могу, заявляє Федоренко.
