І що ж лишилося для комісії, як не признати за Іваном рації. До всього пущено в рух “поросьоночки”. Це вже остаточно справу вияснило, неясностей більше ніяких. Іванові пляни “цілком і повністю” одобрені. Лишається тільки слово за Москвою.
А незабаром до радгоспу наспіло і повне устаткування. Кілька сокир, та пилок, та молотів, та бляхи, та кілька скринь цвяхів, та певна кількість сільськогосподарського знаряддя. І навіть п’ятдесят пар взуття… І навіть двісті метрів ситцю… В кухонних котлах з’явилися золоті кружальця жирів і врядигоди запах якогось м’яса. Про це подбали радгоспні свиноматки та радгоспний город… Робоча Іванова сила піднесла голову, а з нею також Іван. Він тепер пан над панами, і приступу до нього вже нема.
І одного таки дня видавали взуття-черевики і той ситець з дрібним синім горошком. Праздників-праздник і торжество із торжеств. Примірювали без кінця, все то ноги великі, то ноги малі, а руки тремтять, а очі горять, а що як не хватить… А одна ось красуня біжить і криком ґвалтує: рятуйте, кричить. Дали їй черевики, стільки втіхи було і на ногу до пасу, та забула на радощах обидва поміряти. А там візьми та приглянься, а вони обидва на одну ногу. Ой, же, людоньки, хто в Бога вірує — рятуйте! Пішли шукать та питать — нічого не випитали, кажуть їй залишити, пішлють на фабрику, заміняють… Але так та фабрика вельми далеко і дорога така непевна… Судили та радили — може який майстер на місці знайдеться, що горю пособить. На цьому справу й залишили.
І ситець також давали, кожному по три метри точно різали… І хлопцям, і дівкам. Дівки не можуть заховати сліз радости, а хлопці…
— Що ж ти, Гнате, з ситцем? — пита один одного.
— Та що? Передника пошию.
— А як же буде з задом?
— Для вигоди. Щоб легше було цілувати…
Та радість не довго триває, все, видно, має свої межі. Дуже скоро “робоча Іванова сила”, одно по одному, почали приносити своє взуття та показувати Іванові.
— Та, їй-богу — раз тільки взув, пройшовсь по сухому, а ось підошва відлітає…
— Та прибий собі — що ти пан великий, — кажуть пошкодженому.
— Прибий, прибий. А чим приб’єш? А в іншого та сама пригода з закаблуком, а ще в іншої шкура одразу порепалась, либонь, перепалена чи яка лиха година…
І так воно якось скоїлось, що Перша Київська ім. Кагановича фабрика взуття, що на Куренівці, ганебно провалилась при першому іспиті, а Іванова “робоча сила” далі лишається при своєму, тобто при босих своїх ногах.
А з ситцем також морока. Матерія начебто й нічого, так пошить ніде. Кравчинь, хоч забий, на лікарство, не знайдеш, та й ниток нема. Декому ще пощастило, але більшість ходить та журиться, та ситець при собі, щоб не вкрали бува, носить. В кооперативах ні ниток, ні ґудзиків, кажуть “подбросют скоро”. Ясно, “подбросют”, та скільки років чекати?
Але все таки згодом усі дівчата у вихідний день убрались у білий ситець з синеньким горошком. Така вам, кажу, краса, що очі вбирає. Сидір, отой на всі руки майстер, балалайку роздобув і як тільки затринькав “польку-ойру” — все в танець валом перед верандою пішло. А Іван хоч як ненавидить плякати, все таки не перечив, коли культпроп з партії вивісив полотнище на три метри завдовжки з написом: “Комунізм — семафор в майбутнє”. Пізніше хлопці викрали цей плякат, перефарбували в цибулі і пошили штани. Найгірше було з тими літерами, ніяк не хотіли забарвлюватись, така впертість… Але згодом і те пішло.
А Іван набув нові клопоти, — суди з фабриками. Коли б то саме взуття і ситець… А тож все самий невжиток. Навіть жниварку прийшлось ковалям доробляти. Коси просто з бляхи. Дивна містерія творилась з цвяхами. Замовив їх чимало — продукт потрібний… Навкруги цвяха свічкою не знайти. Аж ось приходить майстер Микита Кит до канцелярії і фокуси показує…
— Дивіться, — каже, — яку силоньку багатирську маю… — і гне ті славні цвяхи, як захочеться — раз в кільце, раз знов в якийсь знак запиту. А скло все криве — й півзелене прийшло. Для бараків — “робочої сили” ясно вистачить, та все таки, як же так. Дивишся через нього на корову, а та починає витягатися… Не годиться.
І так геть усе чисто. Навіщо вже олівці, що в Слав’янську замовлені, та й ті погнуті і криві прийшли. А що вже папір, то просто сором один. Невідомо, чим на ньому писати — тріскою чи квачем, чорнило в плями розливається, а перо щохвилини витирати доводиться. А тут тієї писанини — ордери, заяви, виписки, прописки, перепустки, командировки, пляни, відчити, рапорти, кошториси… Паперу, паперу й паперу, а папір ісваша. Звели підрахунки — сімдесят відсотків браку… Іван все те звісно до суду, але що тут суд? Кого судитимеш? Самого себе? Цеж все наше, товариші, радянське… І що з того, що якісь там портрети з стін полетять. На їх місце повісять інші. На цвяхи таке не впливає.
В радгоспі ім. Дзержинського рух великий. Прибули перші інженери. Міряють, витичують, креслять на землі і на папері. В конторі вже брак місця. Прийшлося і Івана потиснути, його величний кабінет обернувся в майстерню. Сам Іван перенісся в ту задню, круглу з верандою кімнату. Він там і приймає, і їсть, і спить. У нього цілі ночі світиться, двері в “парк” відкриті і нетлі роями кружляють над його головою. Крім всього, він собі револьвера завів, а причиною до того був такий випадок. Одного пізнього вечора ввірвався до нього Федоренко — обідраний, брудний, п’яний як ніч, обличчя перекорчене.
— Що, — реве, — тут за буржуазія така розвелася! Ми кров свою проливали! Далой! Я місяцями не можу баріна бачити — я з Троцьким отак в глаза говорив, а тут мені Мороз найшовся! Не желаю в коров’ячому пометі жити! Дайош… — Іван спокійно встав, підійшов до Федоренка, подивився на того бистро… Федоренко урвав на слові, очі його криваві, подивився на Івана люто і враз кинувся на нього. Іван схопив Федоренка за барки і з усього розмаху тарахнув його кулаком у щелепу. Федоренко похитнувся і бубухнув на підлогу. Іван схопив його за комір, виволік на веранду і викинув в темряву парку. Потім зачинив за собою двері.
Другої чи третьої ночі скляні двері і одно вікно Іванової круглої кімнати посипались, а до Івана на стіл гепнула чимала каменюка. Іван вибіг на двір, але було скрізь темно і тихо. Після того Федоренко зник. Доярка Пріська лише сказала, що дуже кляв і не так Івана, як Познякова. Він, казав, сукин син, дав мені государственну службу нести, а тут мене в гній… Я, каже, рапорти здаю государству… І все, каже, пив та пив і хто зна звідки брав ту горілку. Мав, каже, зовсім розбиту щелепу і геть був кров’ю вмитий.
Чорт з Федоренком… До колгоспу почала нова робоча сила напливати. Щодня, щоночі — сунуть і сунуть, і місця вже нема, душ триста присунуло…
— Дрань — не приведи Боже, — казав Матвій Іванович. — Ні тобі одягу, ні взуття, і все голодне.
А куховарка Параска пригналася до самого Івана і наробила вереску.
— Де я їм усім наберу? Нагнали тих ротів — прірва не люди! — Іван як може заспокоює. Шле та шле ордери до заготів, до кооперативів. Казав порції зменшити, буряки кормові рвати, картоплю неспілу, зелені яблука. Все це в котли пішло. Десь там з кооперативи якийсь міський “залізний запас” поцупили і те загорнули. Не хватало котлів, ішли на села і виривали з колишніх церковних проскурень. З Черкас привезли якесь борошно, якесь зерно і все “на блат” за “поросьонка” “на лічну отвественность”… Села Кумейки, Миронівка, Сахнівка заповнилась робочою силою. По клунях, по хлівах, все рвуть, деруть, несуть…
А Параска ледве держиться на ногах — люта-прелюта. Як день так ніч “видаються обіди”. Друга година ночі, видали останній “обід”, а тут, дивись, із Корсуня нова ватага, чоловік тридцять, привалило. І все їсти. Параска біжить до хлопця Івана, що впав під кухнею і вже спить, шарпає його за комір.
— Вставай, вставай! А ти котла помив?
— Завтра помию, — скиглить хлопець.
— Не завтра, а зараз! Лий двоє відер води й вари…
— Що варити? — кричить перелякано той.
— Лий і вари. Кидай, що маєш — сіно, лопухи… — І сама пішла, набрала оберемок бурякової гички, посікла сокирою і всипала до котла.
А о третій ночі заспаний Іван вже кричить:
— Обііід! Обііід! — У кволому сяйві якогось доморобного смолоскипа, стояв рядок кістяків, очі провалені, роти стиснуті… Не було в що лити. Хлопець налив у відро по десять порцій, знайшлись якісь ложки, в темноті розсілись купи.
— Хочби соли, клятий, додав досить, — чує кухарчук…
— Жлоб! І треба було на таке будити!
— Жери! Тебе вже, видно, розпирає — буржуй найшовся! — Сьорбали, плямкали, брязкали, відро порожніє і летить під котел. Купа розлазиться, небо затягнуте, накрапає зрідка дощ великими краплинами, із заходу темряву креслить блискавка, і час від часу погрозливо гурчить грім. При кожному відблиску блискавки там то там видно купки лахміття і босі ноги.
Разом із цим на радгосп насувала інша хмара. З’явилась вона у вигляді хлопця років вісімнадцяти у порваній блюзі барви тютюну — великі херувимські очі, вилиняле нечесане волосся, впалі щоки, розхрістаний комір. Ішов дощ, робота назовні здебільша стояла, у кабінеті Івана спішно робилися підсумки минулих місяців, і враз входить той самий юнак, і бажає бачити самого директора. Що сталося? Виявляється, що партвиконком Шевченківської округи — Черкаси, посилає, мовляв, товариша такого то “наладнати на будівництві радгоспу ім. Дзержинського роботу політично-виховного порядку”.
Іван пробіг поглядом писульку і передав хлопця бухгальтерові. Той на власну руку примістив його в кутку біля дверей канцелярії. Того ж дня і в тому ж кутку на стіні появилися Маркс, Ленін і Сталін (хоча портрет останнього і так красувався на передній стіні), шматок червоного паперу із серпом і молотом і напис зверху: “Червоний куток”. Пізніше, там то там, з’явилися написи — Хай живе партія; хай живе великий, мудрий; комунізм — зразок майбутнього, і інше, і інше… Крім того, хлопчисько почав вечорами, після роботи скликати людей на збори, робити мітинґи, зазначаючи в оголошеннях, що “неявка на збори партячейки”, або “відсутність на прилюдних мітинґах”, може “потягнути за собою неприємні наслідки…” Люди в крик, мовляв, весь день, не ївши, не сівши на роботі, а тут тобі і ввечорі не дадуть відпочити. Протести, нарікання.
Першою виступила з таким протестом Марія Самійленко… Почала на цілу губу терендіти — у неї, мовляв, мала дитина весь день без догляду, голодна й холодна, а увечорі, замість пильнувати дитину, кидай все і йди на ті прокляті, хай вони западуться “собранія”. Хлопець накинувся на Марію, дехто за неї заступився, зчинилась метушня, а другого дня з’явилося з округи ҐПУ, забрало Марію і сім чоловік інших.
А самого Івана викликано в облґепеу і показано йому папірчик такого змісту: “Секретно! Москва! Ґосударствєнноє Політіческоє Управленіє. Копія ҐПУ Черкаси, для передачі Укр ҐПУ Харків”. “Було виявлене повне занедбання політичного виховання робітників згаданого радгоспу, вражає відсутність будь-яких ознак радянської влади, не виявлено червоного кутка, повна іґнорація директором усіх розпоряджень партії, через що між робітництвом ширяться антирадянські настрої, помічається низький рівень клясової свідомості і недбале відношення до справ радгоспу.
Було також помічено, що управління радгоспу замовчує повні прибутки радгоспу, як, наприклад, приплід свиней, телят, що незаконно відпускається на кухню радгоспу поза встановленою нормою харчування, і так далі, і так далі, включно до того, що сам директор Іван Мороз, за соцпоходженням дуже визначний кулак, повикидав з приміщення колишнього культпропу радгоспу всі плякати і всі портрети вождів партії і влади…”
Начальник ҐПУ товариш Перезвонов, що мав діло з Морозовими “поросьоночками”, нічого б собі з того не робив, але, як видно з листа, все це пішло до Москви і до Харкова тому товариш Мороз мусить щось робити, бо інакше може бути погано.
І, як кажуть, нещастя не ходить одинцем, а в парі з іншим нещастям, до радгоспу наспів приказ з Москви припинити будову, як позаплянову, бо кошти і матеріяли, зужиті на подібне будівництво, можуть некорисно позначитись на виконанні пляну п’ятирічки.
Іван мусить рішати і то негайно, кожна проволока смерті рівна. Не сказав нікому ні слова, лише наказав Матвієві, щоб, поки він вернеться, все йшло встановленим порядком, сів на потяг і поїхав, спочатку до Києва, а опісля до Харкова. У Києві бачився з Петровим, а в Харкові добивався конче побачення з самим Балицьким, добився такого і помогла йому тут, як це не дивно, Ольга, що кудись там телефонувала, і їй відповіли, що Іван Мороз може бачити наркома в означенім місці і часі.
Це сталося у великому, ясному, з різними фотелями й килимами, кабінеті наркома при вулиці Чернишевській. До речі, тут же був присутній якийсь барчистий з гострими сірими очима і малими під носом вусиками, чолов’яга, з яким Івана знайомлено, одначе прізвища його не названо хоча його обличчя показалось Іванові чомусь знайомим, над чим одначе не було часу довше зупинятися. Іван відразу рішуче приступає до діла:
— За півроку я розгорнув діло, якого їм й за десять років не зробити. Я застав там безладдя, повне безладдя, самі плякати й гасла. З п’ятнадцяти людських сил три чверті начальство, шестеро кінських кістяків і два поламані, рік не чинні, трактори. За п’ять місяців я зробив з того діло. У мене зараз працює триста сил людських, тридцять коней, два трактори. Але все це ніщо в порівнянні до можливостей… А будувати треба, довкруги голод, тисячі безробітних. Мені кажуть: у Корсуні аґреґат. Який? На сто сил? Мені потрібно сотні тисяч. Мені потрібно тракторів, тягачів, сівалок, плугів. Усе мені відмовили. Я добився власними силами, щоб діло пішло в хід, і тепер, коли воно набрало темпів, наказ зупинити. Та чи знають там, що ми вже витратили сто тисяч карбованців? Хто покриє ті витрати? І що за сенс припиняти будівництво, яке себе не лише виправдує, але й дає дуже солідні зиски державі. Я беру на себе повну відповідальність. Готов ручатись головою. Лише прошу мені не перешкоджати. Але чи так? Ось, наприклад: присилають вам хлопця років двадцяти, що не потрапить звязати двох коров’ячих хвостів, і той починає мене вчити, як я, старий вовк, маю господарити. Плякати, мітинґи, провокація робітників, доноси… Що це все, питаю, має значити? У чиїх інтересах усе це діється? Держави? Партії? Народу? Ні, це просто наша кричуща глупота, сліпота, головотяпство. Я прошу прислати будь-яку комісію, але роботи не лишу, можете мене відразу брати і робити, що хочете…
Іван був дійсно піднесений і на все готовий. Добродій з боку уважно до нього прислухався.
— Правильно! Все правильно, громадянин Мороз! Але це від нас не залежить, — каже нарком.
— Думаю, що мій млин на цілість пляну не може вплинути, — відповідає Мороз.
— Вони кажуть, що турбіна, замовлена якимись там Лещенківцями, попала якимсь чудом до вас, — зазначує нарком. — Саме з-за неї й піднявся весь той шум… Ті пішли до Москви…
— Ми перші замовили ту турбіну, — заявляє Мороз.
— Можете доказати?
— Ясно. Всі акти на виду. Вже в травні ми писали до госпуправління, що нам потрібна турбіна, а Лещенківці зробили це щойно в середині червня, а що у них там усе, мовляв, по пляну, а у нас не по пляну, то це ще вимагає доказів і не словесних, а фактичних. Я їм можу доказати, що саме у них усе без пляну — знаємо те їх, вибачте, плянування…
Іван на хвилину запнувся, але одразу говорив далі:
— Зрештою, я сам дістану матеріяли!
— Звідки їх дістанете? — зацікавився нарком.
— Виробимо! Самі! Маємо сирівці — руки, ноги, голови! — каже Іван.
Чолов’яга збоку сам до себе посміхнувся. Іван цього не помітив і вів своє:
— А коли на те — їду в Москву. До Ягоди. Це людина діла, і він це мусить зрозуміти. У мене на електрику чекає п’ять нових варстатів, колгоспи буквально вимирають, наступає повільний голод, а вони гамують кожну ініціятиву…
— Ну, добре, ну гаразд, — казав з посмішкою нарком, позираючи на добродія збоку. — Зачекайте до завтра. Будемо діяти. За успіх не ручаюся, але зробимо все, що в наших силах. Ви у брата? Дістанете повідомлення.
Розмова кінчається, Мороз встає, прощається і відходить.
Іван зупинився у Андрія, Андрій тепер у Грузії, Ольга сама, вона в такому стані, що ось-ось обдарує рід Морозів новим нащадком, нікуди не виходить. У Харкові досить напружено, зникло багато знайомих, деякі виїхали, Бич закордоном, у будинку письменників нервова атмосфера.
— Ти дуже змінився, Іване, — сказала Ольга при першій зустрічі.
— Ще б не змінитись, — відповів. Він весь суцільна заклопотаність, мало говорить, ходить, думає, іноді у нього виривається якесь слово, лайка, оклик.
— Ти дуже стривожений, — зауважила Ольга при вечері.
Він постукав кулаком об стіл і ніби сам до себе приглушено промовив:
— Хочуть свідомо здохнути з голоду, Ольго. Наступає голод. Повальний голод. Небувалий і нечуваний. Все вимре!
Ольга дивилась широко розплющеними очима.
— Ти так думаєш? — питала.
— Що ж тут думати. Це факт.
— Ну, а як же з тією санаторією? — пробує вона перевести мову на іншу тему. Він криво посміхнувся.
— Хм… Санаторія… Але я обіцяв… І зроблю. Ви тут нічого ще не бачите…
— Ах… Нічого… — відповіла Ольга і прикусила губу. Лівий кутик її уст задрижав. Він подивився на неї довгим поглядом. — Кожний, Іване, дістане свою частину… — додала згодом.
Говорили й говорили… Спокійно і обережно. Згадали дещо з минулого. Про своїх, про Київ, про Сопрона, навіть Таню згадали, і при цьому їх мова стає інтимнішою, а місцями стишується до шепоту. Іван розпитував про Андрія, про його справи, його настрій, його становище. Ольга оповідала, хоча далеко не все. Журились за надто бравурну одвертість Сопрона. Він там, мовляв, у Сибіру можливо й може дещо поліберальничати, але тут це не завжди поплатне. Гнівається, що Іван допомагає “тим чортякам”.
— Та… — промовив на це Іван між іншим, — люди його складу дуже швидко забувають своє. Вони тільки вміли влізти в лапи “тим чортякам”… Витаскувати їх звідти мусять інші. Їх мову перебив телефон. Дзвонив нарком. Просив Івана прибути негайно до нього. Десята година. Нарком зустрів Івана в тому ж кабінеті підкреслено привітно.
— Ну, Іван Григорович! На цей раз нам вигоріло, їдьте і продовжуйте ваше діло. І дістанете ті ваші два трактори. Лише тримайте вухо, вас там хотіли б позбутися, з партією не слід сваритися.
— Хм! — пхикнув Іван призирливо. — Два роки хай дадуть мені спокою, а там роблять, що хочуть. А за рішення спасибі… І коли вже ми при тому, мені кортить сказати от що: не секрет, що господарські принципи нашої людини взагалі дуже невистачальні, але принципи нашої партії катастрофальні. Так, товаришу нарком, не відважилися б господарити навіть малпи, коли б уже на те пішло. Ми зловживаємо часом і місцем і ніколи не виліземо з голоду, хіба що голод і є нашою метою…
