— А чому ж наші принципи такі вже погані? — швидко питає нарком.
— Бо побудовані на вірі, що й на вербі можуть рости груші.
— Економісти думають інакше, — каже нарком.
— Треба додати — наші!
— Чому лише наші… Маркс, Дойч, — перечить нарком.
— Я переконаний, що Маркс не потрапив розрізнити зерна жита від пшениці… І повірте, що коли б Маркс, Дойч були такими, як ви думате, то в Голляндії, Америці, Канаді давно вже були б п’ятирічки…
— Ще будуть, ще будуть, — відповів з посмішкою нарком. — Вони ще нас доженуть… Зрештою — судити не нам, давайте закурим і залишимось друзями.
Це було більше, ніж Іван міг від наркома сподіватися. Вони розійшлись дружньо, нарком просив Івана лише не “надто буянити”, бо це у нас, мовляв, не завжди гаразд впливає на травлення шлунку, а щодо нервів — тяжко. Наш вік побудований саме на оголених нервах, і тому якісь коментарі тут лише комічний додаток.
Іван вертається до свого радгоспу, ніби цезар з поля Тессалійського, йому не ставлять тріюмфальних арок, ані не трублять труби, але сама його поява на своєму старому місці, змушує всіх бліднути. Хлопець з партії був переконаний, що по ньому не лишиться ані згадки і відповідно до цього розпустив чутку, що тепер тут знов запанують справжні радянські порядки.
Але ось Іван знову тут. Ще міцніший, ще певніший, ще твердіший. Партійний хлопець не може вийти з дива, Іван зовсім його не помічає, а коли той хотів з ним заговорити, Іван лише, між іншим, сказав.
— Нема часу, нема часу! Прошу звернутися до Луки Івановича. — І, кінець кінцем, хлопця навіть знято з окремого харчування і приділено до загальної кухні, а Лука Іванович пояснив, що наші робітники всі так харчуються і навіть сам директор не жадає для себе виїмків.
Наближаються жнива. Наказ поліпшити всім харчі. Нова видача тютюну. Валка возів поїхала до Черкас за борошном. На кожному місці рух. Приїжджав знову Петров з Києва. Заїхав головний прокурор округи Погрібний. Директори заготзерна, центробази, начоблґепеу, нарешті сам секретар облвиконкому Зарудний.
І Федоренко дав про себе ще раз знати. Бував у радгоспі, коли Івана не було, ночував у Пріськи, а та прийди до Івана і все розкажи.
— 3 ним, — каже, — таке коїться, що не повірите. Все лаявся та лаявся та плювався. Про якогось Водяного згадував. Я за власть воював, а той за возстановленіє Украйни! І що за те маю? А Познякова, каже, зажену в гроб — зажену, зажену! Старого Калиниченка знайшов і на вас нахвалявся. А той йому: піди й поклонись Морозові в ноги. Ти чесних людей нищив, а той вас клятих хлібом кормив.
— А де він був за революції? З Водяним! А старий йому: сліпаку! Перехристися! Ось маєш революцію! Не досить тобі?
І враз нова вість: Познякова зарубано сокирою в його кабінеті. Вістка оббігла всі закутки, але ніхто ніде про це ані одного слова. Тиша. Глибока і велика тиша. Натякали — Федоренкових рук діло, записку, мовляв, знайшли. Іван чекав нової каверзи, але нічого. Діяли “поросьонки”. Начальство мовчало. Згодом і самого Федоренка знайшли — Рось викинула нижче Межиріччя. Тепер, мовляв, гостра чистка самого ҐПУ, мовляв, гниль зайшла і до нього.
А одного разу старий Калиниченко зайшов до Івана, хотів з ним сам на сам говорити.
— Скаржився дуже на вас, — казав старий. — Я, каже, душу ніс йому, а він мене, як собаку прогнав, як котя здохле, викинув. І так мені, каже, треба! Вельми кричав окаянний, ревів, як віл на ціле поле, я вже думав, — з ума зсунувся… А у середу, під ніч, накрапало, подався через луги і більше його не бачив.
— А ви, діду, мовчіть. Нікому ні звука! — каже Іван.
— Сам знаю, — буркнув старий.
А літо цього року було сухувате, дощі ніяк не хотіли падати, а де й впали то лиш для показу. До всього того цікаву статистику принесли журнали за минулий рік. На Одещині замість 225,000 гектарів пшениці, засіяно всього 45,000, замість 105,000 жита, засіяно 70,000. На Миколаївщині засіяно озимини 20 % до заплянованого. Теж на Херсонщині. Шевченківська округа виконала посівну кампанію всього на 4 %. По інших округах відсотки сягали 9-10.
Ні, ні! Це не личило родючій, чорній, українській землі. Посіріли порожні поля, бур’яном їх поняло, села довкруги присіли, стріхи розшарпало вітрами, і нема кому їх латати.
Будинок Лоханських, що на Полтавській також відчув загальний настрій. Ні, він той самий розміром і навіть, загально, виглядом, він лиш місцями пустив тинку, показав ребра, бляха місцями іржою навиліт просякла, віконниці давно полупились, деякі шиби випали і закрились палітурками журналу “Ніва”.
У саду Лоханських, як відомо, за царя були клюмби — рожі, півонії, жоржини і мальва, і кущі жасмину, і цілі гори бузку, і яблуні папірівки, і груші цукрівки, і сливи венгерки, а між тим усім доріжки були, і лавки в тіні горіха, і бесідка десь там далі в кутку. Проходив, бувало, пишний доктор — раз у халаті білому, нога у м’яких лякерованих капцях, так собі вийшов на квіти свої улюблені поглянути, то знов іншого разу, у фраку, м’яка, шовкова краватка із шпилькою — якийсь рубін, у руці книга. Або знов робітник-аматор з грабачем, з пилочкою, руки в рукавицях, буйне руде волосся під вітром.
А Марія Олександрівна, особливо в ті вечори рожеві, коли сонце запало і місяць краєм звисав над Московкою, а від Дніпра тягло свіжістю і тьохкав з гаю соловей, любила помріяти та потринькати на гітарі, у тій найдальшій бесідці, що її пізніше дівчата охристили японською, особливо, коли іноді зайде, бувало, молодий суддя Валерій Михайлович Цурковський. І голос мала далебі незгірший, арію з Травіяти, Онєгіна чи хоч би “Віють вітри” любо було послухати. І мала тонке, серпанкове, біле, довге, мов у римлянки, одіння, що спадало хвильками з її округлих плечей вниз до землі.
Пізніше і дівчата вдиралися сюди. Крику, бувало, ахів та охів. А ще пізніше Мар’яночка і Оля у коротеньких спідничках і білих черевичках гасали, мов навіжені по клюмбах, по квітах, гойдались на гойдалці.
Але все то було “до революції”. Прийшла революція, і все то змінила. Пам’ятаєте, як “вона” прийшла? Спочатку, здавалось, так собі — свято, геть тиранів, свобода, демонстрації, але згодом, але далі. Це, як буря на морі, спочатку поезія, картина, але згодом занудить, закрутить і кине людину під ноги у бруд і кал. І як то села чаділи в чаду самогону, гуляли без кінця і меж і скирди панські з огнем в небо посилали, і влади, мов рукавиці, мінялись, і все не вірилось, і не вірилось, що “ці” лишаться, що “хтось” кращий і справжній прийде; та прийшов остаточний двадцять перший рік і поставив точку. Далі нема куди. А як прийшли до Лоханських забирати буржуйські кімнати, як засіли, заметушились, закрутились. Сад спустошили, рожі викорчували, насадили картоплі. А пізніше з фіранок пошили сукні і понесли на базар. Груші з власного саду добряча і мудра Марія Олександрівна мусіла красти, щоб віднести на базар і якось вижити.
О, як дивно, як дивно! Та ж земля, ті ж люди — і враз усе зникло! І поділили тоді час дивною границею: “до революції” і “після революції”.
— А пам’ятаєш, Миколо, як то ми до революції?..
— До революції ми могли собі на таке дозволити!.. А! Це тобі не до революції!.. І так “до” і “після” лягло на цьому домові, на цих людях, на цих городах. Візьміть і порівняйте: фотографії “до” і фотографії “по”. Погляньте, погляньте! Фрак, краватка, рубінова шпилька і лице, ніби він сам міністер внутрішніх справ, а “на ній” пишна сукня до самої землі і широчезний капелюх з якимись перами, а перстнів, а діямантів… А гляньте он “по революції” на ту “фотокартку” у тій вицвілій кашкетці, зім’ятій блюзі, ніяких краваток і лице, ніби йому весь світ байдужий.
Марія Олександрівна часто в думці сама до себе гуторила: “І так ми мучились усі ті прокляті роки, гнили поволі з дня на день на пні, стільки тих днів і ночей і ні єдиного без журби. Діти, правда, йшли своєю дорогою, але вкрали у них їх молодість, не побавились і не зажили. Голод, черги, жура, сірість, будень — базар, старі кальоші, кварта олії, померзлі руки.
А що з тими Морозами зробили. Квітом цвіли, огнем ярим горіли, не жили, а музику грали, така вам сила велика. І от зірвали, стоптали, заплювали… І не стали самі багатші, і не стали щасливішими!
Такі ось думки тривожать добрячу Марію Олександрівну, хоча останнього року якось воно, ніби стало надійніше. То правда, що села пішли в землю, що до дверей стукає голод, але в повітрі помічається, ніби якась весна. Знов вертаються помаленьку “до людини”. Уже ось тих “пролетарів” забирає вітер і кудись відносить, приходять знов “господарі”. Це ще, правда, ніщо, проліски, натяки. Це ще несміле дитяче здіймання на ноги. Ще буде біда. Ще кара не минула. Вона ще щойно наступає, але хто теє останнє переживе — буде жити!
Іван Мороз попрацював у своєму радгоспі рік. Не був вдоволений. Для кого і нащо працює? Навіщо бореться? Чому має діло з тими партіями? Чому те господарство носить ім’я людини, що винайшла спосіб стріляння в потилицю? Чого він зустрічається з тими людьми ҐПУ? Насмішка! Кпини! Але він має діло все таки із землею. Він сіє хліб. Він робить діло. Він має надію.
Ось на першого травня в його радгоспі велике свято. Відкривають урочисто першу власну електрівню, пускають перше власне світло, загудуть перші власні мотори. Приїдуть люди з усіх усюдів, понесуть прапори, заспівають, заграють.
Для Івана ні дня, ні ночі. Праця, праця і праця. За останню зиму сильно подався, але стверд ще дужче. Справді, виглядав, мов з металу. І став страшний. Навіть жорстокий. Прийшов до переконання, що це діло вимагає дуже твердої руки, що “залізну мітлу пролетаріяту”, можна сокрушити лише залізною рукою ділової людини.
І Мар’яна вічно з ним — вирівнялась, аж чудо — міцна, ставна, повногруда. Вони скрізь разом і живуть у радгоспі, у тій круглій кімнаті з виходом на балькон.
Їх Вірочка дома з дідом і бабою, та з Наталією Петрівною, та з Афіногеном Васильовичем, — він зовсім стратив зір, бідака, осунувся, заріс, у білій селянській сорочці, що ще з царських часів десь там у скрині завалялася. І все вчить малу, як то Кий, Щек і Хорив закладали Київ і як то Володимир Святий увесь народ у віру християнську обертав.
— А чому він їх обертав? — питала щиро Вірочка.
— А тому, що вони були погани, — казав добрячий учитель.
— А що то таке погани?
— Погани, то такі люди, що не вірять у правдивого Бога. — Вірочка ще б щось спитала, але їй не вистачає слів. І фантазії. У неї живі оченята, злегка задертий носик, дві ямочки на щічках, одна права трішки глибша, ліва трішки мільша…
А Мар’яна останніми тижнями задумала щось також… Багато листів писала, пізніми ночами довго просиджувала, кудись ходила, їздила, іноді радгоспною тачанкою, іноді Івановим конем. Часто у Каневі бувала… Прибіжить, наробить метушні, галасу, залишить цілі пакунки харчів і знов зникає.
А в суботу, за два дні перед першим травнем, Марія Олександрівна мусить пекти і варити немов на Великдень.
— Навіщо тобі, дочко, того стільки? — питає Мар’яни.
— Мамо! Робіть, що кажу. Треба!
Але скоро її таємниця відкрилась. Нагло, ні сіло ні впало, з’явився Петро з Києва із своєю Катериною Львівною. Разюча несподіванка, бо кого-кого, але Петра таки не чекали. Ніхто їх не пізнав звичайно, стільки років не бачились, та й змінились вони, мов би з іншої плянети прибули.
І увійшли вони чомусь заднім входом, в обох по вузликові під пахвою, Вірочка, що їх перша побачила, так і викрикнула:
— Зебраки! Мамо, зебраки прийсли! — Марія Олександрівна поспішила їм назустріч з шматком хліба, побачила їх і отетеріла.
— Чи не Петро, часом, Григорович?
А той відповів по-російськи:
— Він і є! — А тоді почали чоломкатись.
Вийшов і млявий, розхрістаний Микола Степанович, підняв злегка голос:
— А! Какой сюрпріз! Вєчность! Ціла вічність!
І Наталія Петрівна навинулася, ахнула, руки заломила і кинулась назад:
— Фоню! А знаєш хто приїхав?
— А хто? — почувся слабий голос.
На другий день перед восьмою ще більший “сюрпріз”. Хтось шарпнув за дзвінок, призначений для пацієнтів, доктор пішов відчиняти, трохи сердитий, не бачить, мовляв, що не час, шляпає своїми шляпцями до дверей, відчиняє їх і бачить: перед ним довгий чолов’яга у ватянці зачовганій, у штанях ватяних, у валянках, у шапці-вушанці із мішком за плечима.
— Вам чого? Не відітє? — і тикає на табличку прийнять.
— Не впізнали, Миколо Степановичу, — чує доктор голос знайомий, низький, грудний.
— Ай-яй-яй! Софрон Григорович, Софрон Григорович! Марусю! А ходи-но сюди! — і кинулись чоломкатися. На цей оклик відчинились усі двері і навіть Афіноген Васильович появився в коридорі. А доктор, як обняв Софрона, так і розридався. Усі стояли і дивились, мов укопані. А як дійшла черга до Афіногена Васильовича, то Софрон мало не заревів.
— Невже це ви, Афіногене Васильовичу?
А старий відповів:
— Так, це я, Софроне Григоровичу. Це я ось став таким непотрібним.
А к вечору ще одна і остання, і найбільша несподіванка. Під будинок Лоханських під’їхало авто. Якийсь “Форд” з часів останньої війни. На всій вулиці переляк. У Лоханських хтось виглянув. По всіх кімнатах полетіло слово: “Андрій”! Зчинився ніби сполох. Невже Андрій? Усі стільки про нього чули, бачили знімки у газетах, і ось він сам тут. І дійсно: з округлого, пилюгою прикритого жолоба на колесах вилізає пан у сірому закордонного крою новому плащі і в капелюсі. За паном вийшла дама у костюмі англійського крою з великим вузлом на руках. І пан, і дама — обоє зовсім тут штучні. Вони не туди попали. Але пан одразу почав з присутніми обійматися, дама, пішла далі, звільнилась від вузла і почала також вітатися.
Це Андрій і Ольга із своїм Октябрином. Усі схвильовані, усі піднесені. Андрій дивний, не свій, нові черевики під ним риплять. Ольга живіша і все говорить. І повний коридор валіз. Доктор ахає без перерви, Марія Олександрівна бігає, мов дівчина.
— То все наша Мар’яна. А мовчала. Андрію! А як там у вас? Також суша?
— Я ще, мамо, не був на селі.
— А! Звісно, каже доктор. Міські люди. То ми тут селюки. — Говорили всі і говорили швидко. І по-російськи з сильним українським акцентом. І було лише двоє без акценту: Софрон по-російському і Афіноген Васильович по-українському.
На когось чекали. На Івана. Розуміється. І на Мар’яну. Рано-раненько від’їхала верхи і ще не вернулася, Івана взагалі давно тут не бачили. Мар’яна обіцяла його привезти, але ось підвечірок, а їх нема. Ходили, прибирали, чепурились. Андрій мився, Ольга поралась із дитиною. Марія не може натішитись внуком — така краса, лише навіщо той Октябрин? І як це сталося. Але Ольга мовчить. Історія довга і складна і краще б її промовчати.
І нарешті, об одинадцятій прибули Іван з Мар’яною. Раніше ніяк не могли. А рано о п’ятій мусять назад, навіть візника не відпустили. А коли Іван увійшов — лице бронза, очі горять… І Сопрон, і Петро, і Андрій… Усі встали. Віталися мовчазно, у декого уста здригались. В одній кімнаті було тісно. Морози! І це не хутір. І кого ще тут бракувало? Не питали, але знали кого. Батька і Тетяни. І всі якось, ніби струна натягнута, дрижали. Почав розмову Іван, говорив про радгосп. Іван — завжди Іван.
— Нічого, братчики… Виїдемо! Мій радгосп починає рухатись. А була купка нещастя. А що ж там наш Петро? — Очі всіх повернулись на Петра. Той хотів, ніби, згорнутися.
— Та що я… От… Працюю. Портрети. Тепер роблю Тухачевського… Я захоплений… Така славна робота… І повірте: з мене вийшов добрий портретист, хоча був я пейзажистом. Виробився, маю велику практику… Деякі портрети роблю з пам’яті.
— Мусить бути просто, строго, суворо, — зазначив Андрій.
— Так. Ясно. У мене тільки якось мало відваги, а то б я міг піти далеко.
— Маємо великі перспективи… Хм… Хм… А як там ти? Чую, ідеш вгору. Ясно! — каже Андрій.
— Спасибі Андрію, що виручив, — каже Іван, і Андрій знає, про що йде мова.
— Не мені, не мені, — каже Андрій з легким жартом. — Зрештою, наша влада знає, що їй робити, — каже він.
— О! Розуміється, — каже доктор.
— Ясно, ясно! Як не кажіть — велике, світове діло… А у нас тут просто розкіш! І все Мар’яна. Мар’яно! Ти у нас герой Совєтського Союзу. Орден! — проголосив Андрій.
— Два! — добавив доктор. — Вона тут генерал-губернатор. Чуда робить.
— Я не міг їхати, — почав Сопрон. — Не давали командировки. Але зайшов до доктора і кажу: або я хворий, або в домі божевільних — рішайте, Ксенофонте Марковичу. Там в нашій хахландії всі мої брати з’їжджаються — рятуйте. А він мені показує газету: бачите! Суворо заборонено! А я йому: докторе! Раз мати родила, раз помирати! Ну, каже, чорт з вами — їдьте, але на власне ризико.
— Ризико — благородне діло, — добавив доктор.
— Хто не ризикує, той в тюрмі не сидить, — каже Іван.
