Згодом Івана викликали, прочитали йому прекрасно написану повість. Він стоїть на чолі організації, що складається з різних людей, розкиданих в різних місцях країни, мета організації шпіонаж в користь однієї ворожої країни, саботаж з метою підірвати розвиток соціялістичного будівництва, терористичні акти над членами партії, уряду і органів безпеки. При цьому подано безліч доказів діяльности організації і між тим вбивство цілого ряду урядових осіб з Позняковим включно. Названо також поіменно всіх членів організації — прокурори, директори заготзерна, начальники органів безпеки, слідчі. Чи Іван має щось з цього заперечити? Ні. Чи може щось добавити? Ні. Чи має якісь аргументи для свого виправдання? Ні. Чи бажає адвоката? Ні.
— Треба ж мати якесь бажання, — говорить Рокита.
— А на чорта воно мені твоє бажання, — говорить Іван. Рокита глянув на Івана не зовсім приязно. — Давай всю ту беліберду і скінчено, — каже Іван.
— Ти но не дуже розпускай губу, — каже Рокита. — Ми ще можемо повернути дишель.
— Давай, давай, — каже Іван. Рокита подає “протокол”, Іван швидко підписує і кінець.
Нічого не просив, нічого не бажав, у камері був німий, говорив лише конче потрібне. Пробував вгадати, скільки дадуть і куди запруть. Менше десятки не дадуть, а тепер йому сорок дев’ять… Зрештою яка різниця. Іноді думав про своїх, знав, що приходила Мар’яна, передала харчі та одяг, зовсім не цікавився радгоспом, вигнав все те з голови, ніби й не було. Лише Вірочку згадував теплою людською згадкою та чомусь думав про Тетяну. Яка мудра, що лишила все і пішла своєю дорогою, коли б так і собі вимкнути, а то ж пропадеш. І нізащо. Як щур в клоаці, щоб його грім побив.
Йдуть тяжкі, душні місяці. Червень, липень. У серпні Івана викликали до “начкоридору”, і той зачитав йому, що на підставі ухвали якогось там “совєщанія” його засуджено за параграфом 54-9, 54–10, 54–11 У. К. УССР на десять років ув’язнення в далеких “ісправітєльно-трудових лагерях”. Прийняв цей присуд зовсім байдуже. Бажав лише скорше вирватись з цього кам’яного мішка, з цього багна поту і крови, з цього вічного стогону, з цього скреготу зубів по ночах. У вересні почали готуватись до етапу. Перед від’їздом оголосили, що кожний із в’язнів може мати десятихвилинне побачення з рідними. Іван відмовився від своїх десяти хвилин. Інші ходили, вертались зламані, забиті. Цілий місяць тривала підготовка. Був темний, дощовий вечір жовтня, коли їх виводили з камер трійками і щільно садовили на помості вантажних машин. На запасних коліях Лук’янівської станції стояв довгий товаровий потяг. Трохи далі на пригірку стояв великий гурт людей, чулись голоси:
— Андрію! Я тут!
— Синооочку! Я з тобою!
З машин виривались відповіді:
— Прощайте! Привіт рідним!
— Разогнать сволоч! — кричить конвоїр. Вартові біжать до пригірка, юрба розбігається, але далі чути крики. Машини під’їжджають і під’їжджають. Швидше, швидше. По сорок дві особи. Не виглядати з вікон! Замри! Тиша. Велика тиша. Лише стогони… І десь там в темноті гудуть машини. Від’їжджають і приїжджають. Оклики вартових, блискають світла.
— Ну, братці! Шах і мат! — чує Іван біля себе. — Хахлацький конвой. Пропали…
— А ти потіснись, не сам тут.
— Тісно? В рот-параход — замов собі пульман.
— Ей, там! — гримають до стіни. — Замовкни!
— Сьомий раз їду, — чує Іван.
— І ніяк не можеш доїхать, — відповідають тому.
— Не довезуууть, — хвалиться той. — Тюрма як тюрма і шістсот грам хліба, і прочиї удовольствія, лише оті “осмідеї”. Не можу терпіти. “Штампи, фраєра”, ну ж і, скажу, вам, народ.
— Ей, там! Виходь котрий! Провізія! По два оселедці і по шматку хліба.
— Здорово, — чує Іван.
— От-так-так! Тепер без води здохнеш.
— Нічого. В Сибірі водиии! До чорта.
— Сволочі! — падає в темноті слово. — Не могли дать котлету з салатом.
— За тридцять п’ять день сам станеш контлєтою.
— А цікаво куди повезуть?
— Наперед санаторія. Готель. Тепла й холодна вода. П’ять разів їсти. Музика. Танці увечорі.
Хтось голосно шморгнув носом.
— Не шморгай, не шморгай, це ти Лафакі? Задовгий маєш ніс.
— Ідіот, — чулась відповідь.
— Ех, як дрюкону, свиснеш Троцьким. Ти ще не знаєш, Лафакі, по чому кури у нас, ти ще “фраєр”, а от поживеш — побачиш. — Знов голосно шморгнуто носом.
— Залиши, не бачиш — учоний.
— Ладно. Іншим разом.
А потяг стояв на місці. Іван сидів у кутку, дістав свої оселедці і хлібину, все те зложив біля себе на помості, обпер голову об стіну і дрімав. Не помітив, як рушили, а коли прокинувся, у вагоні було напівтемно, і колеса вистукували такти.
II
Другого листопада, о восьмій годині вечора в конторі Головного Управління Таборів Особливого Призначення для Усть-Печорського басейну в Котласі на Північній Двині, сидів головний начальник цієї інституції Карл Ворман-Юрин — чорний, міцний, у шкіряній куртці з револьвером. Перед ним на новому, непофарбованому письмовому столі папка паперів. На дерев’яних стінах карти, діяграми, на весь зріст в шинелі портрет Сталіна і портрет Ягоди у френчі, з вусиками і піввійськовому кашкеті. В кутку при дверях велика, американська, набита дровами піч, що від неї пашить теплом, і все те освітлене лямпою на сто ват, що звисає на шнурку під стелею без ніякого оздоблення.
На дворі лютий, гострий вітер, саме сьогодні повіяло ним від Уралу — загуло, закрутилося, посипало густим, дрібним, колючим снігом.
Кілька хвилин по восьмій до контори входить високий чоловік, що, осліплений гострим світлом лямпи, зупиняється біля порога. На ньому одяг, з якого вилазить шматками вата, ноги замотані ликом, соломою, на голові купа дивовижно зложеного ганчір’я. Обличчя темне, заросле, вуса вкриті льодом. Здавалось, що він п’яний… Не стояв, а хитався на довгих, тонких ногах.
— Ви Мороз будете? — запитав Ворман приходька.
— Мороз, — відповів той спокійно.
— Іван Григорович?
— Так.
— Востаннє працювали в радгоспі ім. Дзержинського — Мошни, Шевченківська округа?
— Так.
— Підходьте ближче, познайомимося. Я Ворман, може чули. Сідайте, — і вказав на дерев’яне крісло з поруччям. Іван сів. — Курите? — Іван простягнув зовсім чорну руку і взяв цигарку. При тому стягнув з голови ганчір’я. Купа розкуйовдженого волосся виглянула на світ.
Ворман кілька разів глянув на Мороза.
— Ну, от. Я запросив вас сюди з наказу начальника ҐПУ Ягоди. Маємо про вас точні і вичерпуючі відомості. Хочемо доручити вам керівництво великим ділом. Завтра летите літаком до Ухти і там почнете роботу. Не зобов’язані вертатися до вашого бараку, ночуєте у мене, а там переходите в свобідний стан.
Ворман глянув на Мороза, слідкував, видно, яке враження зробить на того його заява, але Іван був весь у своїй бороді і його майже не видно. Рухи його далі спокійні і байдужі.
— Ну, що ви на це? — питає Ворман.
— Діло нове, — каже Мороз глухим голосом.
— Думаю, що ви з ним справитесь?
— Побачимо.
— Як ваше здоров’я?
— Нічого. Два-три дні нормального стану і пройде. Кінцівки, на щастя, цілі.
— За ваші кінцівки наперед подумано. У нас тут діло, потребуємо людей… І велике діло. Ухт-Печорський комбінат — нафта, вугіль, ліс, будова залізниць, доріг, міст, освоєння білих плям. Завдання гідне ваших здібностей, Мороз, і я певен, ви не будете до нас в претенсії за деякі турботи, вам спричинені. До вашого розпорядження прийде п’ятнадцять тисяч робочої сили, а згодом, за пляном тисяч сімсот-вісімсот. Понад триста тисяч квадратових кілометрів простору…
— Спробуємо, — каже Мороз.
— Ну, от… А тепер ідіть зо мною…
І вони виходять, на дворі чекає машина, сідають і їдуть проти різючого вітру, згодом зупиняються перед невеликим дерев’яним будинком з мезаніном. Входять до середини, Ворман дає розпорядження, а Іван відразу йде до вмивальні. Ванна, бритва, чиста білизна, чистий одяг. Все готове, все чекає. Іван не Дивується, все так є, так бути має, скидає своє лахміття, згрібає з себе пудами багно і воші, вода у ванні стає чорною, випускає її, впускає чисту і так три рази. А далі бриє страшну, дику бороду, розчісує патли. По годині на нього глянула з дзеркала костиста, бліда личина, подібна почасти на людину, почасти на рибу. Великі вгрузлі очі, могутні брови — і це все.
Побачив свою вечерю. На білому, круглому столі краяна печеня, паштетова ковбаса, білий хліб, чорна ікра, масло, чай і вино.
— На жаль, не можу з цього скористати, — каже Іван. — Щось потонше. У мене, бачте, присох до спини шлунок.
— Ах, так. Вибачайте, Іван Григорович… Я зараз. Пройде.
— А того — мене трохи розібрало у ванній… На цей раз вже… — не договорив речення і вже гримнув на поміст. Здається чути, як заторохтіли його кістки.
Очуняв Мороз у білому ліжку, вузька, тепла кімната, столик і стілець. Над ним стояв з посміхом Ворман.
— Вибачайте. Це зо мною вперше така комедія… Воно пройде.
— Ясно — пройде, — каже Ворман. — Тепер не вставайте, вам принесуть чай, а завтра о шостій ми з вами зустрічаємось. Бажаю спокійної ночі! — і Ворман вийшов.
Дивне почуття огорнуло в цей мент Івана. Не вірилось. Не розумів, здавалось, де знаходиться. Подивився вправо, вліво, помацав простирало, білу подушку. Прикритий товстою, шерстяною, сірою прикривкою. Глянув на свої прозоро-воскові руки, кинув погляд на стіни — дерев’яні, небілені, негладжені, але свіжі, що пахнуть сосною. Малий під склом портретик Сталіна і невелике, подвійне, зовсім замерзле вікно.
І пригадав свій барак, з якого витягнуто його годину тому. Довга, вузька, заморожена, мокра щілина з двома поверхами нарів, з вузьким проходом посередині і багато сотень тіл по обох боках проходу. Бачить їх, ті тіла, в їх нереальному світі. “І прийде господар, і візьме тих слуг невірних, і вкине в преісподню, де буде плач і скрегіт зубів”, — читалось колись. Ціла земля виринає в пам’яті — континенти, океани, рівнобіжники, широти. Де те місце на плянеті, в якому він зараз знаходиться? Де та непомітна точка на глобусі?
До кімнати хтось постукав, і ввійшла дівчина, молода, свіжа, білява у ватянці, у руках у неї таця, на якій парує кварта молока, мисочка вівсяної каші, кілька окрайців білого хліба, шматок масла і двоє яблук.
— Добрий вечір! — сказала дівчина, і голос дзвенів соковито й молодо. — Хочете вечеряти?
— Дякую. — сказав Іван.
— Не вставайте, не вставайте. Дам вам до постелі.
— Дякую, — каже Іван.
— Вам так не вигідно, вам треба роздягнутись, може вам помогти, може покликати лікаря?
— Ні. Дякую. Все добре. Ставте отут — і Іван трошки звівся на ліктях. Дівчина підмостила вище подушку і поставила перед ним тацю. Іван почав їсти, а дівчина дивилась на нього великими очима. В тих очах Іван бачив багато гарного і доброго. Дівчина помагала йому, подала йому велику, дерев’яну ложку, мазала хліб маслом, краяла яблуко. Іван мовчки і спокійно їв, і коли все скінчилось, відкинувся назад на подушку, а дівчина забрала тацю, поправила в печі, приставила до ліжка стілець, запитала, чи нічого йому не бракує, забрала тацю і пішла. При дверях Іван затримав її. — Завтра розбудіть мене о п’ятій, — сказав він. Дівчина кивнула з посмішкою головою і пішла.
На другий день ще затемна Іван виходив із свого готелю одягнутий у білий з високим коміром кожух, сиву з наушниками шапку, у валянках на ногах. Машина під свист вітру повезла його порожніми, темними вуличками до того ж будинку, де вчора вперше зустрівся з Ворманом, там уже світиться, і Ворман чекає.
— Ну, як справи, Іван Григорович? — питає Ворман і подає руку.
— Пройде, — каже Іван.
— Сідайте — почнем, — і подав Іванові пачку цигарок “Зефір”. Іван закурює. — Діло таке, товаришу Мороз, — почав Ворман, — виконуючи гасло ЦК “поставимо північ на службу п’ятирічкам”, чергова сесія ЦІК СССР з минулого року, прийняла плян дослідження та експлуатації нафтових і вугляних засобів Печорського басейну. На основі цього… (Ворман підійшов до карти і загально окреслив район між Двиною і Об’ю на північ від шістдесятого рівнобіжника)… отут в цьому місці… (Ворман вказав на карті) здовж річки Чіб’ю, поблизу Ухти — допливу Іжми, що впадає до Печори, має постати нове будівництво, завданням якого буде освоєння території і використання підземних багатств в інтересах радянського господарства. Іжма, Вимь, Вичегда, Кельтьма, — це місця, де є родовища нафти. Західні відноги північного Уралу і доплив Печори Уса — вугіль. Поклади нафти нам ще невідомі достаточно, натомість поклади вугілля відомі, вони величезні, на кілька століть, мільярди тонн, місцями виходять на поверхню, одне лихо — вони далеко і місцевість не освоєна.
— Минулого року, — продовжує Ворман, — ми зорганізували дослідчу експедицію в складі ста двадцяти людей, яку ми назвали Ухтинською, завданням якої було дослідити басейн Ухта-Чіб’ю, і вона дала початок Ухт-Печорлагові — першій дитині першої п’ятирічки. Тепер ви там знайдете п’ятнадцять тисяч робочої сили і вашим завданням буде: 1) Побудова залізниці Котлас—Воркута (Ворман вказав на карті) тисяча сто кілометрів довжини, побудова автодороги Усть-Вимь-Чіб’ю триста кілометрів довжини, побудова трьох нових міст Чіб’ю, Кожва, Воркута і 2) дослідження і експлуатація природних багатств на північ від шістдесятого рівнобіжника до устя Печори і Канінського півострова.
— Завдання, як бачите, гідне уваги, і воно може робити честь кожному підприємцеві. Приступаючи до цього завдання, ми наштовхнулись на ряд поважних труднощів — дошкульну недостачу людської сили — раз, повну неосвоєність терену — два і брак фінансових ресурсів — три. Тому не здивуйтеся, коли на місці будови знайдете виключно такі людські резерви, що увійшли в конфлікт з радянською владою. Наша влада не має наміру людей карати. Навіть тим, що порушили закони, вона дає можливість реабілітації, доручаючи їм таке винятково почесне, історичне завдання, як освоєння цієї, особливо важливої для нашого господарства, території. Це порожнє місце мусить стати повним місцем. Таке бажання партії, уряду і товариша Сталіна.
