— По дорозі дванадцять впало, — каже бригадир.
— Розложити на решту!
— Єсть — розложити! — 3 темноти женеться задиханий Кавальов. Мороз стоїть, мов тесаний з каменю.
— Хто тобі звелів передавати мої невірні накази? Кожний невірний наказ перепитати! Знаєш, що у нас неробочих днів не існує!
— Єсть, товариш начхоз!
— Бери лопату і копай! Молчать! — викрикнув Мороз, хоча той і не думав щось перечити.
Вітер ревів, стихія бушувала, в її гущі вовтузились темні постаті. Мороз стоїть на посту. Він знає, що робить. Від цієї щілини він надіється повного успіху своїх нафтошукань, на неї він нервово чекає, на неї чекає Москва.
Буря гуляла до обіду, по обіді вона вщухла, чорна, як сажа, хмара просунулась далі і бризнуло сонце. Мороз наказав працювати, сів на свого величезного сивого коня і поскакав в напрямку табору. За ним, стрибаючи через калюжі, погнався його вовкодав.
І ще перед заходом сонця до головного управління пригнався бригадир і рапортував Морозові:
— Буровая номер дванадцять дала фонтан. — Чорт бери! Мороз негайно телефонує на пункт:
— Всі можуть іти до бараків, двісті грамів збільшення раціону хліба і завтра дві години відпочинку. А радист вицокував: “Молнія! Москва. Товаріщам Сталіну, Ягодє, Ворману! Буровая Усть-Воє дала нєфть. Образци посилаю. Налічіє нєфті на Пєчорє доказано. Мороз”. Назустріч били: “Молнія! Ухта. Товаріщу Морозу. Спасіба! Сталін”.
Того вечора Мороз мав добрий настрій, об’їжджав табори, заглянув на коров’ячу ферму, запляновану на Іжмі. Там саме устатковували перший транспорт корів, дванадцять штук. Ось-ось зазеленіє трава і поллється молоко. Фермою завідує якась княгиня Вяземська, про яку Мороз вже чув, переведена із Соловок, спеціялістка плекання худоби. Строга, горда, негарна, непокірна.
Мороз нагнався на неї із своїм вовкодавом, зіскочив з коня просто до калюжі. Його поява наводить скрізь страх і метушню, але Вяземська сиділа спокійно під піддашшям корівні, плела рогожку для підстілки майбутнім телятам.
— Здорова, Вяземська! — привітався Мороз.
— Здоров, собако! — спокійно відповіла та, навіть на нього не глянувши. Щось змушувало Мороза проковтнути цю пілюлю мовчки, закинув повід на кілок і зайшов до корівні. Мовчки оглянув і корівню, і мешкання людей, зазирнув до кожного кутка. Корови мали будівлю з дерева, люди ж мешкали в землі. У землянці Вяземської Мороз побачив цілий іконостас з лямпадкою, але на долівці стояла калюжа. Не глянув більше на неї, сів на коня і пішов ускач. Того ж вечора дав наказ будувати на фермі бараки.
III
Закінчується дім культури з колонами, залею, парком, спортовим грищем. На червень плянують відкриття. Думали було на першого травня, але не прийшли вчасно цвяхи, електропроводи і скло. Мороз вдоволений будівлею, але не вдоволений, що трохи поспішився і розпочав будову тут в Ухті, а не при впаді Чіб’ю до Іжми, де будується нове місто і куди він задумує на другий рік перенести свою столицю. У Чіб’ю і вище, і сухіше, і краща водна комунікація з Печорою, Усою, з портом Нар’ям-Маром. Робота в Чіб’ю йде повною парою, будується новий палац ще кращий і більший, ніж тут, будується електростанція, причал, парк культури. За пляном там мала б постати майбутня метрополія цього краю.
Тим часом на червень в Ухті готується врочистість, перша в цьому краю, — відкриття Дому Культури. Запрошено гостей з Москви і Ленінграду. Колишній тренер московського “Динамо” готує величний виступ спортовців. У будинку Мороза чистять, миють, фарбують. А головне ж печуть і варять.
Напередодні свята ухтський район дістав вільний день, щоб люди відпочили й причепурились. День святочний розпочався раннім-ранком. На тимчасовому летовищі Ухти приземилось кілька літаків, загули машини, забігали вартовики. Першим прибув залізний нарком внутрішніх справ. Площа перед Домом Культури завалена народом. Мають прапори, красуються портрети. Говорили промови, гучно плескали, кричали ура. Говорив сам нарком. На цьому місці має постати твердиня свободи всього людства. Звідсіль засяє зоря світла над темнотою землі. Говорив і Мороз — вітав, дякував, присягав. А потім відбулися танці, народня гулянка. До пізньої ночі грала оркестра і танцювали юрбою, хто хотів. У Морозовому палаці всі вікна освітлені, столи завалені дичиною, рибою, ікрою, винами, горілками. Пили, їли, говорили про щастя майбутнього людства, бриніла струнна оркестра, і крутились пари.
На другий день оглядали табори, підприємства, ферми. Потім відбулося полювання в тайзі, стріляли, робили пікнік, співали. Щойно чомусь на третій день урочистости до Ухти прибув начальник ГУЛАГ-а Ворман у товаристві своєї прекрасної дочки Людмили. Для Мороза це велика несподіванка, бо він ніяк не сподівався саме таких “дорогих гостей”, як Людмила.
Від’їжджаючи, всесильний нарком міцно тиснув Морозові руку, дякував від імени Сталіна, тішився, що він не помилився в Морозові, і тут же вручив йому особливий дарунок від партії і влади — авто на гусеничному ходу для його особистого користування. Дарунок, видно, був передбачений, бо прибув на місце призначення саме в потрібний час, і Мороз міг одразу переконатися, що партія і влада справді цінить його труд. Він оглянув чудову машину, справжній танк і відразу вирішив, що керуватиме нею виключно сам. Тепер він зможе не повзати, а бігати, ганяти, мчати, не оглядатися на простори, на дороги, на час, на погоду. Цей дарунок можливо вперше справді зворушив Мороза, і він мовчки, міцно потиснув руку залізного наркома.
Але й на цьому не скінчилося. Гості від’їхали, але не від’їхала товаришка Людмила. Вона вже давно не бувала в цих краях і тепер їй тут сподобалось надзвичайно. Знайшла, що від того часу, коли тут почав діяти Мороз, все змінилося. І сподобався їй також Морозів Сірий, якого назвала Пеґасом, і гасала на ньому цілими днями верхи. Сподобався їй і Морозів вовкодав, якого теж назвала по-своєму — Лордом, і Мороз відразу ж подарував його їй, у повне, вічне “потомственне володіння”. І все їй тут сподобалось, весна нагнала птаства всілякого, тайга зацвіла, забарвіла, загомоніла. Сонце спочатку лише гріло, а далі почало пекти. В Ухті, в Чіб’ю, в Іжмі прозорі води, багато риби і прекрасні пляжі.
І Мороз запропонував Людмилі соняшну, свіжу, пахучу кімнату на другому поверсі свого палацу з виглядом на тайгу одним боком та на Ухту другим. До її послуг приділив двох дівчат з ув’язнених, всю свою бібліотеку, кухню, радіо і весь свій широкий і просторий палац з ванною, залею, бальконами і всіма краєвидами.
І Людмила жила, і бавилась, і минали дні, і минали тижні. Мороз сподівався, що вона все таки від’їде, але минав час, і його сподіванки не сповнялись. Інколи зустрічався з нею, інколи розмовляв. Трапилось, що їхали разом верхи в одно місце на Іжмі, було соняшно і барвисто, довкруги степ і рівнина, далеко попід тайгою ряд барачків, і Мороз розговорився:
— Тут, — казав, — на цьому місці стане наша метрополія. Отой шматок тайги обернемо в парк, і я вибудую під ним новий палац. Оця рівнина вкриється квітучими городами і садами, а отак вздовж річки простягнеться асфальтова автострада, що пов’яже це місце із столицями нашої республіки. За років десять-п’ятнадцять ви не пізнаєте цього місця, і через цю тайгу і тундру будуть мчати машини, як на вулиці Горького в Москві. Це буде головний вузол нашого Ухт-Печорського басейну.
Людмила слухала уважно, уста її міцно затиснуті, очі блищать. Часом вона острожить коня, і той починає танцювати. А Мороз говорив:
— Не можна повірити, але я певен, що ця земля одного разу вкриється густою сіткою залізниць, доріг і каналів. От ця скромна Іжма. Але одного разу вона поєднає Каспійське море з Північним океаном, по ній попливуть кораблі довкола світу, довкола Канінського півострова, довкола Скандинавії. Саме оцей басейн — між Волгою і Уралом, між Північною Двиною і Печорою — Сизрань, Ставрополь, Бугуруслан, Бугульма і вище Чусовські городки, Северокамськ, Краснокамськ і ще вище наші Ухти, Чіб’ю, Кожви — все це одного разу творитиме центр радянської країни, головну її вісь, що довкола неї обертатимуться величезні простори від Алеутів на Тихому океані до Брестя на Атлянтику… Тож під цією корою землі лежать найбільші багатства нашої країни. Отут під нашими ногами лежать моря великого девонського океану, що має центр біля Орська на Уралі і біля Самари на Волзі, і ми тут робимо перші скромні шкрабульки великого майбутнього могутнього промислу.
— І ви, — перервала Мороза Людмила, — одного разу станете багато більшим ніж Петро Великий…
— Ні. Я не стану не більшим, не меншим. Ми безіменні, нас тут таких, самі бачите, скільки. Наша доба очолена одним іменем, і все покориться йому.
— Їдемо! — враз промовила Людмила, приострожила свого коня, і він помчався. За нею погнав свого коня Мороз.
Іншим разом Мороз запросив Людмилу летіти з ним до пристані Нар’ян-Мару літаком і звелів пілотові завернути аж до Обі понад Уралом і сягнути вниз до океану. Перед очима розгорнулась величава панорама на сотні кілометрів, спочатку Европи, далі Сибіру, виринали то губились в туманах пласкі зелені і білі узгір’я і, здавалось, що історії ніколи не вдасться підпорядкувати їх своїй силі. Все далі і далі на схід, мов стріла, мчиться в просторі сріблиста крилата машина, стираючи незримі меридіяни, все вище і вище в небо синє тікає сонце, а зліва далеко в прозорому мереживі бринять крижані масиви. Там ще мертво, як у перший день творення світу, і тільки дуже зрідка непомітними точками розкидані невеличкі зимовки, ніби уважні вартові, що чатують простір.
Пролітаючи над Об’ю, літак навмисне знизився, і величезна маса текучої води, що нагадує рухливе море, опинилася під самим його дном. Іноді здається, що вона тече назад і тільки почуття орієнтації перечить враженню. Далеко на північ простягнулась безмежна, пласка, посічена срібними прожилками, біла рівнина. Літак зноситься над нею, мов хижак, що піймав здобич і тікає з нею в простори. Все вище і вище, все вліво і вліво, і ось він вже перетинає кілька разів Усу, здовж незримого полярного кругу на північний захід, пролітаючи над Поповим, над Козью-Вом’ю, над Воркутою, над Усть-Усою, прямуючи впрост над рівною тундрою до устя Печори.
Людмила напружено-зачарована, її виразне, сильне, гарне обличчя, облямоване хутриною комбінезону, чудово-застигле. Вона мовчить і лише говорять її великі очі. Вони загорілись і горять… Іноді Мороз показує їй той чи інший пункт, те чи інше місце, ту чи іншу ріку, той чи інший масив. Вона вся увага й захоплення. І ще більшою було для неї несподіванкою, коли приземлившись в Нар’ян-Марі, випадково помітила збоку на літаку напис “Людмила”. Підбігла до Мороза, що стояв до неї спиною, і міцно поцілувала у холодну, шорстку щоку.
— За “Людмилу”, — пояснила одразу, а пілотові потиснула широку, тверду в оливі, долоню і спитала: — Як вас звати?
— Степаненко, — відповів той з посмішкою.
— 3 України?
— Може й так.
— Отже ви тепер не Степаненко, а Людмилин і не з України, а з чудо-землі — зрозуміло?
— Так, — відповів той з тією ж посмішкою і пішов до свого діла. Під’їхала на високих колесах прольотка, і Мороз з Людмилою від’їхали до причалу.
Другого дня, пізно ввечорі, Мороз сидів у своїй бібліотеці, випив другий, принесений Наталкою, чай, перегортав деякі вийняті із старих скринь культпропу книжки і роздумував. Іноді йому хочеться так собі “поворушити мозками”. У руках у нього книга в добрих, червоних палітурках з назвою “Теорія історичного матеріялізму”, що привабила його не так цією прекрасною назвою, як тим автором, що її створив. І. С. Круглов, значилось на титульній сторінці книги. Мороз чванився, що ні при якій погоді не мав діла з подібною літературою, але на цей раз, з огляду на її автора, він порушив свої засади. Він саме цими днями особистим наказом призначив шановного автора до себе на стайню.
Відповідно до прийнятого в таких випадках ритуалу, книга в червоних палітурках повинна була негайно поділити долю самого її автора, але з огляду на час, місце і обставини, вона може ще бути тим чим є і стояти на полицях Морозової бібліотеки.
І мав веселий вечір. “Причина і мета суспільних наук — кавзальність і телеологія”. “Детермінізм і індетермінізм”. “Необхідність і свобода волі”. “Матеріялістичний вияв волі”. “Теорія скокоподібних змін і теорія революційних змін”.
Хтось постукав, і на Морозове “ввійдіть”, вривається Людмила. Не Людмила, а Мері Пікфорд з Голлівуду. У сірій, атласовій піжамі, голова пов’язана по-турецьки білим шарфом із срібними прожилками.
— Що робить мій імператор? — запитала з усмішкою.
Мороз у своїх заляпаних рейтузах відповів:
— Займається богохульством. — Людмила глянула на його книгу. — А! А! Круглов. Маєте щастя.
— У чому моє щастя?
— Що він у вас на конюшні, а не в Кремлі. — Сіла, ногу на ногу заложила, блиснула білими пантофельками з червоною китичкою. Мороз подав їй цигарку і сам закурив. — Цікаво, цікаво… Пригадую. Кавзальність явищ. А ви не дуже з нього покпивайте. По-моєму і миша має право на співчуття…
— Так, — буркнув Мороз. — Апелюєте до співчуття. Може й так. Це для нього найбільша кара. Бож куди з ним? А минулого не вернути. І я не раз, з волі тих філософів, побував у стані, гідному співчуття. Лише не було кому співчувати. І це нас спасло від пониження.
— Цікаво, цікаво. Я ж у нього здавала політграмоту.
— Досить гумористично, — каже на це Мороз.
— Чому? — питає Людмила.
— Сліпа політично людина, вчить політики.
— А яка різниця? Господи Боже! Один скрутить шию на перегонах, інший на політграмоті. Кавзальність!
— Так, кавзальність… Власне кавзальність. І терміни відповідні видумали, — каже Мороз. — Зрештою, чорт з ними, яке мені до них собаче діло!
— І правильно, Мороз! — каже Людмила, перейшовши несподівано на “ти”. — Тобі потрібна жінка. Хочеш — женю?
— Дуже вдячний, однак я не легкий на таке. Щось, як слон.
— А що, як підставлю тобі слоницю?
— Ні, не підходить, — каже Мороз.
— Мороз! Я тебе женю! Мовчи! Пропоную себе на розтерзання! Ну?
— А, нічого. Порція сита… Алеж я вже занятий… Та й ти…
— Теж мені вимовка для людини, що пізнала “кавзальність явищ і іманентність телеології”… Ха-ха-ха!
— Мовляв, море по коліна! — каже Мороз.
— Щось трошки так. Девонські моря дві тисячі метрів під землею і то ти їх сягнув. А чому б нам не сягнути до Цезаря й Клеопатри? Що ж тут такого? Маленька примха долі і це все. А чому б нам не дати, скажемо, сина і назвати його Григорієм, в честь старого хуторянина, що згорів у вогні свого хутора з волі Сталіна, який буде нашим кумом? Вставай! Вставай! Рішено! Пішли, пішли! Слон! Вставай! Ах, ти диявол! — стрибнула йому на коліна, стала враз легкою, пружньою, наснаженою, рипнув фотель. Морозова рука ледве втримує бестію, цигарка летить, попільниця летить, книга летить, і ось вони на шкурах помосту, з Морозового обличчя сочиться кров, а Людмила корчиться в муках насолоди.
— Я не помилилась, — було її висновком, затуляла подрану піжаму, і здіймала з помосту білий шаль, що розгорнувся і лежав на червоній книзі. Мороз сів знов у фотель і потягнувся за цигаркою. Людмила присіла, переживала своє, також закурила, посміхалася іронічно, похитувала гарною головою. — Гм, — випускаючи дим, казала. — Мороз! Знаю, знаю. Переживаєш. Мар’яна. Старий рід. А ми от все, диви, мішаємо — і кров, і меридіяни, і клімати. А ти мені сподобався.
— Але не думай, що ми так собі Іван та Мар’я, побавились і пішли, — каже він.
— Чого ж… Ні, я так не думаю. Ти тепер мій, я твоя. Ідилія, можна сказати, щойно починається. — Мороз посміхається. — Подобаюсь тобі? — питає Людмила.
— Можливо, — каже він.
— Можливо… Що за тон?
— Тон? — сміється Мороз. — Тон, як тон. Відповідний…
— Ти дуже черствієш, Іване, — проговорила вона вперше інтимніше.
— Ха-ха-ха! Дійсно. Черствієш. Як це розуміти?
— Ну, ти ж з хутора — Дніпро, романтика, соловейки…
— Ха-ха-ха! Ну, знаєш… Мене ж перероджували. І їм це вдалося. Щодо сентиментів, то я справді їх позбувся. І слава Богу…
— Кажуть, навіть, що ти став жорстоким.
— Ха-ха-ха! Це цікаво. А хто це ті, що “кажуть”?
— Ну… Люди… Робітники…
— Люди, кажеш? Го-го! Це здорово. Може ти до людей зараховуєш і он той екземпляр, що “сочинив” ту книжицю?
— А ти як думаєш? Ним керували найгуманніші побудження.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
— Чого регочеш? Що тут смішного?
