— Так от і напишіть по начальству: он у Ліпляві жінок забрали… Дітей, кажуть, поїли. Отак і пиши: дітей! А вчора так собаки дівчинку загризли. Хотіла до помийниці… От воно як… — І дід понуро одвернувся, потягнув з люльки і поволі сплюнув собі на пазуху.
Микола Бич, здається, має, що шукав. Торкнувся пучками своїх пальців. У його очах біль. Живий, голий біль. Йому тісно і ніяково. У голові рояться думки.
— Ну, а як ви на те дивитесь? — питає знову діда. Дід нервово засовався і враз згорнувся равликом. А потім несподівано викрикнув:
— Відчепіться від мене! Я вас не знаю, ви мене не знаєте! Я сліпий і глухий! Ідіть собі! Чого нас мучите? — І після цього дід одвернувся.
Бич лишив буду і відійшов набік. Хотів трохи побути на самоті, але не міг цього зробити. До нього скоро підійшли інші… Молодий поет Капустенко. Хотів запитати Бича, що той тепер пише. Але Бич лише посміхнувся поблажливо і відповів:
— Чи ви не хотіли б часом шоколяду? — Молодий поет робить великі очі. Не розуміє.
— Ні, ні, — каже він. — Шоколяду? Чому шоколяду? Ха-ха-ха! Що ви, що ви! А я написав вірш, — каже молодий поет захоплено.
— Вірш? О! Це дуже гарно, — каже Бич.
— Про Сталіна, — хвалиться далі поет.
— Браво! — каже Бич. — Браво! Тема хороша!
— Дозволите прочитати?
— О, ні! У мене розболівся, знаєте, живіт. Не можу слухати віршів. Іншим разом. Іншим разом, товаришу. Знаєте, іноді так буває: нічого не хочеться чути, хіба що журавлів. Дивіться, дивіться! Он летять. Чуєте? Курликають! Мабуть з вирію… А все таки небо чудове! Дивіться, які хмарини! Чудові, чудові!
Молодий поет здивований. Бич скоро лишає його і йде до лісу.
Гості з Харкова відпочивають, слухають лекції, ходять три рази денно їсти, бувають у радгоспі, їм показують корів, свиней, курей, оповідають скільки котра дає породу, які клопоти з ними мають, як ними піклуються. Інколи гості просто гуляють… Там далі, нижче ще є ліс — дуб, граб, липа. Ліс ще чорний, по ярах ще лежить крига, лише бруньки берези та липи починають набрякати та місцями на сонці витикаються проліски.
І гості ходять, милуються, вдихають запахи, насолоджуються буттям. Не йдуть лише туди далі, де видніються “мальовничі українські села з білими хатками” і не тільки тому, що їм “не радять”, але й тому, що там нема куди дивитись. Усі знають: там смерть! Зараз он за тією межею.
А Бич кривавиться. Не спить, не їсть, очі запали. Мороз спостерігає за ним, розуміє його. І по всьому видно, що Бич хотів би з ним говорити. Йому здається, що це єдина тут свідома людина. Але той, ніби навмисне, недоступний, він щось читає, видно Данте. Але одного разу вони зустрілися. Йшли лісом, низом, зовсім самі. Бич, між іншим, щоб відвести розмову на віддаленішу тему, почав говорити про причини появи “Божественної комедії”. Він не погоджується з думкою, що це був випадок, просто вияв поетичного надхнення. То були часи впертих змагань двох влад — світської і духовної, а разом тоді точились безконечні чвари за християнські доґми в лоні самої церкви. Мороз з цього приводу висловлюється обережно, але його відвага з кожним словом збільшується. На його думку, поява тієї поеми, значила вислів невдоволення. Данте, у своєму вигнанні, звільнений від пут умовностей, бачив речі і явища згори, відчував їх міру, і вирішив спробувати вияснити деякі “великі божеські ідеали” у формі комедії, дійства, яку згодом Петрарка називає “Божественною”. Заразившись “божеськими”, а інколи і звичайними “ідеалами”, людина дуже легко втрачає почуття міри. До слова приходить фанатизм. Фанатизм більше жадає, ніж сам може дати. Люди з вузькими, але твердими душами, намагаються опанувати широким змістом. У мініятюрні форми люди намагаються втиснути ґрандіозний зміст, це їм, розуміється, не виходить, вдаються до насильства, псують, і форму, і зміст і замість Добра чинять Зло. Це і є тема Дантового твору.
Бич насторожений до відмови, його уява напружена, його очі блищать. Йому хотілося б дуже багато сказати, витрясти душу, а разом відчуває, що всього сказати не можна. Воно завелике. Затяжке. Воно більше, ніж може обняти його уява, сильніше, ніж може висловити слово. До того, йому здається, що його співрозмовник має до нього якісь претенсії. І це його непокоїть… І навіть сердить… Тут стільки пережитого, переболілого, передуманого. Стільки нервів вложено в цю справу, а ось знаходяться люди, що жадають відчиту.
— Ти ж знаєш, — ніби влад з Бичовими думками, каже Мороз, — що людина не може бути такою, якої жадають ідеали.
— Знаю, — зі злістю відповідає Бич. — Це ніяке відкриття. Чого до мене апелюєш? Так! Я вірив! Я фанатик! Але… Тут справа зовсім не в тому.
— Цікаво в чому? — питає Мороз.
— А в тому, що, наприклад, Росія знову осідлала свого імперіялістичного коника… І ми їй поважно заважаємо… Жадаємо голосу, права, справедливости… А то і відокремлення. А вона воліла б замість нас тут мати чисте поле і засіяти його справжнім плодом російства… І мої ідеали тут не при чому. Кожний вік має свої ідеали і своїх великих учителів… Мав їх і наш вік. І не такі вже вони нікчемні, як ти собі думаєш. В запалі заперечення ти ладен вважати нас ідіотами, але без ідей, без фантазії, без віри і того самого фанатизму — життя немислиме. Це азбука. Ти б хотів ладу, добробуту, розважности. Філістерство. Мені більш імпонує Унамуно з його вимогами “сіяти між людьми зародки сумніву, недовір’я, навіть розпачу”, ніж твої “розважності”, “почуття міри” і інші чесноти гідні Івана Івановича з Кобиляк…
— “Билі люби — траґізм іль ґібель, іль ужас нового потопа!” — перебив його цитатою з Брюсова Мороз.
— Так! — відповів Бич. — А по-моєму, і Унамуно, і Брюсов — примха. Лжа. Жонглерство. І цинізм. Бо коли прийде до “потопа”, тоді вони перші скиглять і перші лишають корабель. Зрештою — їх діло. Батьківщина Унамуна всю свою історію віддала за ідеали… Не можу мати претенсій до праотця Унамуна Кортеза за його подвиги в країні ацтеків в ім’я його релігійних ідеалів, але я переконаний, що ціла майбутність народу, до якого ми належимо, буде мати претенсії до нас за наші ідеали, що призвели до поїдання матерями своїх власних дітей. Можеш ти собі, товаришу, як хочеш дивитись і бачити, але цей ось факт ніякий жарт і пройти повз нього мовчанкою нікому і ніде не вдасться. Кажеш, що винні тут не ідеали, а імперіялізм Росії. Погоджуюсь. Але все таки в основному і фактично в корені завинили тут оці самі ідеали “великого”, як ти кажеш, учителя, що його вчення нещастя хотіло нам накинути. Кажеш, що я те вчення перекручую, але ти мені не заперечиш ніякими арґументами, що злочини, зроблені людьми цього вірування, перевищують усі можливі уявлення про подібні речі. Як же, подумай, можна допустити нормальній і здорово думаючій людині, що мільйони живих, ні в чому невинних людей були холоднокровно і з розрахунком засуджені не на розстріл, не на повішення, не на гільйотину, а на довготривалу, голодну смерть разом з матерями, дітьми, немовлятами, старими. Як можна допустити, щоб це все діялось на наших ось очах і щоб ми не сміли навіть про це співчутливо говорити, щоб ми ще дивились на це і плескали в долоні і кричали нашому апокаліптичному катові ура. Як тут, скажи, можна щось боронити, щось виправдувати, дошукуватись якихсь принципових причин і що це за такі ті колективи, що за них треба замучити стільки абсолютно невинних людей, кому вони прийшли такі в голову, з яких мотивів і для яких мотивів. Невже ти дійсно, як жива і розумна людина, віриш, що на землі існують вартості, що за для них можна було б засудити на голодне вмирання кілька мільйонів людей? І невже ти справді аж такий наївний, що можеш повірити в якийсь чудесний еліксир, що враз протягом кількох років з людей-людей можеш зробити людей-янголів? Де, і коли, і для чого нам найнещаснішим в історії людства хтось безвідповідальний підсунув цю страву, а ми голодні на правду, з жадібністю неофіта із заплющеними очима, так ганебно її спожили не підозріваючи, що це звичайна отрута. Відчуваю твоє обурення за ці слова, але ти не можеш ніяк їх заперечити, бо сам знаєш, що це правда… Ти дихаєш злістю, що ці правди виходять назверх, а разом і ненавидиш мене за те, що, мовляв, я йду в їх фарватері тоді, коли вже “все ясно” і коли навіть ти сам, колись віруючий, “розчарувався”, але хочу тобі сказати, що я не збираюся вмирати задля розчарованих, разом з розчарованими, не будучи ніколи зачарованим і не поважаючи цієї справи ані на один гріш. І ще ти обурюєшся, що цей огидний злочин я називаю його іменем — злочином! Що його спричинників засуджую.
Невідомо, куди б дійшла ця вийняткова у цих обставинах розмова, коли б її не перервано випадком, якого ні один із співрозмовників не чекав. Мороз був справді наставлений аґресивно, але й Бич не мав бажання зрікатися своїх звичок аґресивности і коли він саме збирав усі свої арґументи в один ударний і рішаючий арґумент, — тоді з долини, від валу, що ділить ліс від крутого берега, несподівано, мов з-під землі, виступила і почала все більше і більше на очах виростати, спочатку невиразна, людська постать, яка згодом виявилась жінкою середнього віку півселянського походження.
Бич і Мороз одразу свою мову урвали… Жінка йшла поволі їм назустріч і коли з ними зрівнялася, зупинилася і відсапнувши запитала, чи вони часом не є з тієї санаторії. Так, дістала відповідь. Чи вони може письменники з Харкова? Так, дістала відповідь. Чи може тут є також письменник Бич? — питала далі жінка. Так, дістала відповідь. Чи можна б їй його бачити? Так, дістала відповідь. Бич їй сам представився.
— А! То ви! Мій улюблений! Читала, читала… Зачитувалась. “Юний, духманий край”, “неповторна, мятежна доба”, “Загірна комуна”… А як же, а як же! І дуже приємно, що вас бачу! От би вам, шановний письменнику, тепер твір написати. З життя неповторної доби… Отам он за Дніпром “Загірна комуна”… Так, там цієї ночі селянка Оксана… з’їла свого хлопчика Василька… І її за те забрали… — казала поволі жінка і дивилась пильно Бичеві увічі.
Бич ураз зблід, відступив… Мороз хотів було щось заговорити до жінки, але та круто його зупинила:
— Не до вас, товаришу, мова! Хотіла б щось чути від нього! — Бич відступив ще крок. Здавалось, та жінка кинеться на нього, очі її загорілись і уста перекривилися люттю. — Чого ж мовчите? Вважаєте, що це правильно? Чого ж мовчите?
Тоді рішуче виступив Мороз.
— Рая! — промовив він. — Це ти?
— Так! Це я! Рая! Учителька! Та, яку ти у своєму творі збезчестив! Не признавайся!
Це була Раїса, дочка дяка Гаврила з Ліпляви, колишня приятелька Андрієва. Ледве її пізнав, така вона схудла і змарніла. А колись була красуня.
— На трупах! На трупах! Жируєте! — проговорила вона патетичним голосом, повернулась і пішла назад.
Бич зблід і закам’янів. Мороз пробував було щось промовити, але Бич обірвав його:
— Остав! Не до того! — Він повернувся і пішов під гору. Земля, здавалось, угиналась під тягарем його горя. І не було нізвідки розради.
Тієї ж ночі, чи краще того ж вечора, Бич несподівано спакував свою невеличку чорну валізочку, нічого нікому не сказав і від’їхав. Ніхто не знав — куди, не знала навіть цього людина з вивітреним обличчям. Це, видно, не дуже добре на неї вплинуло, бо вона одразу почала щось писати на своїй течці, а згодом також кудись від’їхала.
А Мороз? Був до краю збентежений. Каявся, що почав ту мову, довго думав тієї ночі… Відчував, що з цього може щось недобре вийти.
По відході Бича настрій в санаторії раптово впав ще нижче, нижче нуля… Було холодно і напружено, не помагали ні сонце, ні весна. Вивітрений виховник зник, і його пару днів не було, але режим від того не порушився, перековка йшла своєю чергою, генеральна лінія все виразніше і виразніше вияснювалась. Дійшли і до соцзмагання. Ось на вечірньому зібранні почали пляни плянувати та теми обговорювати. І виявилось, що кожний вже щось плянує, щось пише. Ось один письменник роман “Гнів шахти номер п’ять” запляновує. В ньому життя-буття щасливого соціялістичного шахтяра, його труд чесний прославить, його виконання і перевиконання норми звеличає. Інший знову розповість про колгосп, про його щастя, радість і назве свій твір “Пісня ранків”. Ще інший пише поему про вождя любимого і дасть їй назву “Сонцю прекрасному”, бо як світ-світом не було ще такого життя на землі, як тепер під мудрим керівництвом геніяльного батька народів. А Андрій Мороз після всього голосом певним і рішучим заявив, що ще ніколи не було такого буйного розвитку літератури, як тепер, і все це треба завдячувати великій партії і її мудрому вождеві.
І весь час говорилося про “новий зміст”, “новий стиль”, “новий напрямок”. Бичувалось, мов би те “новий” чарівний фокус-покус, що все на землі змінить до непізнання. А при тому на всіх обличчях повага до трагізму глибока, ніби прірва, що в ній ні кінця, ні краю. Їх вибрано! Месники! За кривди віків! Не око за око, а за око всі очі… І зуби… І язик!
А разом всі вони трагічно безрадні… Мов білі мишки, що їм уприскують токсини…
Відсвяткували пишно перше травня, ходили гуртом до радгоспу, наговорилися по черзі промов, наплескалися, накричалися і поїхали.
Андрій відвідав Лоханських.
Наперед повідомив про це Ольгу, а та одразу відповіла, що “у нас тепер дуже душно”, що “квапитися не слід”. Дала навіть знати, що коли б задержався там десь довше. А в Лоханських наробив гамору. Дім їх серед цього загального настрою — оаза щастя і добробуту. Мар’яна навіть посвіжішала й помолоділа. Марія Олександрівна і доктор, хоч поважно заторкнені лапою часу, гідно несуть своє приречення до кінця без нарікань і докорів. Наталія Петрівна Левицька постаріла, її обличчя остаточно позбавилось краси молодости, але ніщо не було в силі позбавити її гідности. Один Афіноген Васильович не може більше брати участи в радощах цієї оази. Ще минулого року, доживши до сімдесяти п’яти років, він скромно і тихо відійшов у вічність. Відходячи він казав:
— Знав історію й географію землі, тепер піду пізнавати історію і географію неба. Можливо там знайду більше справедливости, ніж тут. — Вірочка, що їй пішов ось дев’ятий рік, була його останньою ученицею. — Я, — казав він, — учив усіх Морозів, але цій останній хотілось дати не лише знання, але й душу…
Вірочка росте, формується, “вилитий дядько Андрій”, соромиться, співає. Коли прибув Андрій, вона несподівано прибігла з двору чимсь дуже стурбована. Мар’яна кинулась до неї.
— Дитино! Де ти стільки барилася? — Вірочка вся тремтить і мовчить, але за неї відповіла Марія Олександрівна.
— Та ж післали її до кооперативи, — каже вона до Андрія. — Це тут два кроки. Ми ж пайок лікарський дістаємо… Нюрка Суханова, її приятелька, навинулась і обидві пішли. Дала ще їм кошичок та рушничок — тепер же годі відкрито хліб нести… Пішли, я чекаю, а їх нема та й нема… Дай, думаю, вийду та побачу, де там вони баряться. Вийшла: мати Божа! Голодний! Напав на моїх дівчат, вирвав хліб і так з рушничком і пакує до рота. Дівчата бігають довкола нього, кричать, виривають рушничка, а він лише крутиться, та янчить, та пакує хліб, а слина йому, як у коня, валить з рота. Підбігла я та ледве вирвала рушничок… Хліб весь з’їв і хто зна, що з ним тепер станеться. Напевно не видержить стільки того нараз…
— Казав же тобі: не пускай саму дитину! — озвався доктор. — Он з Решіток один оповів: затягнули дівчинку десь там в очерети, а ранком самі кісточки знайшли. Дивись мені, Вірочко, і не ходи сама.
— Хіба я ходжу, — борониться Вірочка.
— Але ми тут про таке говоримо, а у нас же гість дорогий! — загуторила Марія Олександрівна. — Андрійку? Як там? Що Ольга? Стільки часу був тут, а до нас не заглянув.
— Не було як, Маріє Олександрівно. А Ольга гаразд, — каже Андрій.
— Що ти таке питаєш? — обурюється доктор.
— А що ж я хіба питаю? Питаю, чому не зайшов ні разу до нас. Що він дитина мала чи що, що не сміє сам одного вечора відвідати своїх батьків?
Андрій на це не дав відповіді, лише посміхнувся. Марія Олександрівна метнулась до кухні, Мар’яна пішла за нею, Андрій з доктором лишилися самі, розмовляли про літературу, про літературну критику. Доктор пригадав собі свою одну зустріч з Горьким.
— Мав, — каже, — таку гриву, як кінь! О, то сила! Його твори весь світ читає, а тепер, кажуть, у княжому палаці живе.
Тема починає бути небезпечною, і вони обидва дуже швидко її міняють. У Лоханських усе змінилося, Андрій це одразу зауважив, але не дивується. Здивувався лише, коли зайшов до їдальні. Солоне масло, оленяча шинка, суха риба, справжній хліб, цукор.
— Бог так дав, — казала Марія Олександрівна, хоча її ніхто не питав. — Обідили того нашого Івана круто, але якби не він — згинули б і ми. Чи ти, Андрію, не можеш нам сказати, звідки воно таке на нас прийшло? Ти ж, кажуть, усе знаєш! — Андрій лише посміхнувся, але відповів доктор:
— Як довго ти, Марусю, будеш ще дивуватися?
— Як, питаєш, довго? — каже Марія Олександрівна. — Як довго житиму… Не можу призвичаїтись. Ну, скажемо війна, мор, вулкан який… Зрозуміло… Алеж таке! Тож вони люди. Тож мають голови. Тож і серце у них якесь бути мусить! Коля! Мовчи! Досить ти говорив, а я слухала! За варениками, та за ковбасами, та за чаркою государство бувало догори ногами перевертали, робітників спасали… Наспасали!
— Ах, мамо! Направду знайшла тему! — каже з докором Мар’яна.
— Йому хочу сказати, — і кивнула головою на Андрія. — Він там того й не бачить… І щастя, і добробут, і нове радісне життя! Ну, як їм, тим людям, язик повернеться в цей час таке говорити? І ще таке писати! Тож колись читатимуть інші, ніж ми! — вона далі не може говорити, у горлі душать корчі, очі заливають їдкі сльози, прикусює губу, щоб дійсно замовкнути. — Ну, а як там у тебе, Андрію? — сливе крізь сльози видушила питання.
— Нічого. Дякую. Гаразд, — відповів Андрій сухо і коротко.
— Так і Ольга пише. І Юрчик росте. Гарно. А мені, Андрію, пробач… Ну, не можу я спокійно дивитися на цей світ… Хоч убий мене — не можу. Ми то, дякувати Іванові, ще маємо, але як глянеш довкруги… Кусень хліба не йде до горла. Вічні ті стогони за хлібом, ті зойки… Чи не можна тим комісарам щось про це сказати? — Андрій лише посміхнувся гіркою посмішкою. — Тож мільйони! Люди! Діііти! — І всі дивилися на Андрія, ніби від нього чекали спасіння. Очі великі, сірі, вигорілі. І було так тихо, і враз Вірочка, що сиділа спокійно біля Андрія, торкнулась пальчиком його рукава і пошепки спитала:
— А чи Юрчик вже говорить?
— Говорить, говорить, — поспішив відповісти Андрій.
— І по-українськи? — несподівано запитала вона.
— І по-українськи, розуміється, — відповів Андрій і глянув на Мар’яну. Усі так само між собою переглянулись.
— А знаєш, що мені прислав тато? — І зірвалась з місця, вибігла з кімнати, через хвилину вернулась з хутряним плащиком темносинього кольору. Андрій похвалив плащик. — І це, і черевички, і ноти, і папір, і олівці… І полотна… А потім я тобі щось покажу…
— Ну, а як іде твоя наука? — перебив її Андрій.
— О, добре! — майже викрикнула Вірочка.
— До якого клясу ходиш?
— До третього. Але я знаю більше! Я багато читаю — Вальтер Скота, Дюма… І твої книги читала.
— О! — дивується Андрій, а Вірочка вже поспіхом оповідає зміст однієї його книги, всі слухають, посміхаються… Творився кращий настрій…
А згодом розходились спати… І ще перед сном Мар’яна покликала Андрія до себе. Хотіла говорити з ним сам-на-сам. Вона займає ту рогову, колишню “дівочу” кімнату — погано мебльовану, білену вапном, з вікнами на схід і полудень. Город перед вікнами, стежка до перелазу, перелаз, кілька старих вишень. Мар’яна засвітила світло. Сірі стіни зяяли своєю наготою, до незавішених нічим вікон настирливо вривався вечір. Здавалось аж ніяково: щось зовсім голе вривається до тих вікон і чи не краще згасити світло, щоб уникнути тієї наготи.
Мар’яна і Андрій опинилися самі. Якось дивно. Роки минули, коли були так разом, ціла вічність ділить їх від того, що було за тими роками, але все таки щось з того далекого світу у них зосталося. Вони це відчувають, але не мають відваги, ані про це говорити, ані навіть думати. Поперше, Мар’яна показала йому листа такого змісту: “Дорогая і многоуважаємая Мар’яна Ніколаєвна. Пішет вам нєізвєсная рука з явним пожеланєм воспользованія добродєтєльними чувствамі родственого положенія, что во пєрвих я дєйствую в добрих намєрєніях проліть каплю свєта в тьомную атмосферу нєізвєсності положенія, во вторих із чісто безкорисного поползновєнія. Сообщаю вам при сім, что ваш муж Іван Григорович находітся в полном здравії, нікогда не болєєт і в самом хорошом распространєнії положенія, он січас здєсь чувствуєтся луче как сам цар, ібо цар не мав таких привілєгієв і таких необузданостей как под його командованієм находітся вісімдесят тисяч рабов, коториє работають у самих тяжолих положеніях, как пішут було за крєпаков когдато, а то і хуже бо крєпаков заставляли работать і для себе, а тут ти словно ком грязі. А до того сообщаю, что Іван Григорович маєт дом, какого не мав граф Демідов настоящий дворец з пріспособленіями разними так что і плавать можна как в пруду і не виходя оправляться по надобності. Жівьот семейною жізнєю, має собаку і жену і не ізвєсно кого з них маєт лучче бо і собака і жена день і ноч при ньом присуствують, а он їх возіт по земле і по небе машінами. С тем і остаюсь жів і здоров без рубашки й без штанов ваш неізвєсний друг что воскрес із мертвих і хочет жіть…”
Андрій байдуже прочитав листа і так само відложив його на бік. Мовчав. Думав.
— Ну, що ж ти на це, Андрію? — питала обережно Мар’яна. Не одразу відповів Андрій. Мав відповідь, лише вагався, чи варто з нею перед люди. Але Мар’яна чекала і треба щось їй сказати.
— Я знаю Івана і ти знаєш Івана. Чого сумніваєшся? Знаєш же, що тепер не можна судити явища лише з того, що пишуть про нього. Ти ж читала, що це він сам спалив свій хутір… Ти ще прочитаєш, що це він і революцію зробив, і мільйони людей замордував, і голод спричинив. Так. Так. Ті люди бояться відповідальности… Вони дуже добре знають свою кволість… Їм тяжко, бо заздрісно, а заздрість… Найбільша сила… Руйнуюча.
— Алеж то, видно, писав Мишка! — вирвалось спонтанно у Мар’яни.
