Дзенькіт посуду і гори їстивного, м’ясива різні, дичина і вепровина, і риби на вибір — осетрина, білуга, треска, щупак, і сири всілякі, і ікра… І вина на смак і розуміння, і горілка чиста кришталем виблискує, і все те разом, і все нараз, кожний бере і ллє, і випорожнює. Довгий, ситий стіл ревів і бушував, мов бик, що вирвався на арену. В його пащеку кидались все нові і нові гори поживи — пара здіймалася над мисами труфелів, ніби там щось кипіло, на цілу широчінь клались бокаті поросюки, що щойно зірвались з рожен, дзбани пива пітні й бокаті втискалися до цього, а все довкруги реготало, від краю до краю клекотав той регіт, міцні, повні торси шарпались наглими поривами, червоні, пітні обличчя мигали, виблискували білі зуби, огненними вибухами вибухали очі…
— Соня! Знать не знаю! Пий!
— Браво! Бравооо! Ха-ха-ха! Здалась! Ха-ха-ха! Вламали! Ми, брат, не таких ламали! Ха-ха-ха! Степан! Степан! А крутни лиш своєю! Во! Во! Ха-ха-ха! Алєксєєєй! Чорт! Ти куди? Ах, диявол рудий! Не видержав клятий! Хаха-ха! Ай, да Ґрішка! Просто ребра ламає! Стііій! Ха-ха-ха!
До залізного наркома через Людмилу, що лежить, відкинувшись на спину стільця, тягнеться широке, повне тіло з округлим баняком на широких, кінських плечах і намагається щось говорити. Язик його не слухає, очі злипаються, губи чвакають кусень риби…
— Ґррріґор Ґріґорович… А, Ґріґор… Слуш’, Ґріґор… Новий — ха-ха! Новий! Новий! Радек! Радек! Так, каже, Ленін, мовляв помер — ха-ха! Так, говорить, Ленін помер і попав — ха-ха-ха — в рай. А тут до нього — ха-ха-ха — верзило здоровенний підходить і бах в морду — ха-ха-ха! Маленький Ленін підняв лисину, а той його ще — ха-ха-ха! Я, говорить, Пьотр Вєлікій, а ти прахвост зачем Петроград іспакостіл… Збив ґеніяльного в лєпьошку і пішов. А тут до нього — ха-ха-ха — Карл Маркс підходить, хітрий, так сказать, одесіт… Ех, каже, і охота тобі було з Петром в’язатись, єсть же, каже, у вашом союзе город нейтральний Крижополь, назвав би Ленінжополь і було б без обіди — ха-ха-ха! Ха-ха-ха-ха-ха! — виривається загальне. От так Радек, от так стерво! Але слухай, — говорить залізний нарком… Говорить про бабу, що в Москві могили Леніна шукала, його всі слухають і знову новий вибух реготу…
А потім хтось забажав “плясовую”, струни вдарили “камарінского” десяток тіл зірвалося і пішло в пляс. На столі і під столом кричали, плескали, свистали, а танцюристи вели своє, йшли боком, котились через голову, падали і рачки бігли, повзли на череві… А струни били й били і все довкруги ревло бурею.
Андрій Мороз і Ірина Морозова возлягали на своїх місцях, а біля їх ніг на шкурах оленячих лежало двоє тіл, але вони їх не помічали. Андрій весь червоний, голова затуманена, на його залитих вином грудях лежить Ірина, що общипує ґроно винограду і ягідку по ягідці впихає йому в рот. Очі її заплющуються, язик заплітається.
— Слухай, Андрію, слухай, мучителю мій… Я з тобою сьогодні ніч ночую, останню ніч. Цілуй, цілуй, голубчику, та міцніше! Дай ще кахетинського! Думаєш, римляни… кращі від нас? Ніколи, братику! Месаліна двадцять зносила, а та он, бачиш, тоненька… Ястребова двадцять два прийняла… у Москві… — Ірина гикала, Андрій лив їй в рот вино, воно текло їй по щоках за шию, довге буйне волосся вниз спадало… — А Федотова Катерину Велику переплюнути хотіла, хотіла піднять жеребця та не вийшло… Знаєш, поетка… Пародії пише, і любовні вірші… А це, слухай, пісню на старі мотиви, дала:
Всє ґаварят, что я вєтрєна биваю,
Всє ґаварят, что я мноґіх люблю.
Тисячу любіла, тисячу убіла,
Тисячу павєсіла, больше нє маґу!
Це ж вона за слідчу у нас в Харкові була… Ну, цілуй же, Андрію! — і вона розкрила свої пишні груди, Андрій положив на них ґроно винограду і сказав:
— Так слухай же:
“3 кущів женуть плямисті пси
На мене дивовижних звірів,
І бачу я на рижій шкірі —
І заворожені ліси,
І кіновар засохлих ран,
І холод жовтої одежі,
І блиски згаслої… пожежі
На тлі розтерзаних полян.
Язик його не слухався, слова виштовхував силою. Ірина плямкала мокрими барвистими устами, відкривала то закривала очі, підносила мляво руку, огортала шию Андрієву і впивалась в його уста.
— Уууммм, Андрііію! Ходімо. Ну, ще раз, ну ще… І ходііімо!
І коли вони відходили, оркестра грала “Гей, ухнєм!”, кілька голосів з-під столу їй помагали, світло, здавалось, поволі гасло, було півтемно, половина місць порожні.
Іван Мороз сидить на своєму троні широко, здається, він тверезий, хоча лице його стало бузовим. Він курить цигарку за цигаркою, стрясає під ноги попіл, перед ним купа їжі, дзбани, тарелі, біля нього Ястребова, тонка, худа, півгола. Людмила і залізний нарком регочуть, п’ють, говорять, інколи міняються поцілунками. Ворман і Федотова два рази зникали… Мороз говорить до Ястребової шепеляво, хрипло, байдуже:
— Вам їсти б побільше, Ястребова, тіло пісне маєш…
— Дурак ти, Мороз, не понімаєш політики нашого тіла.
— Ну, як же дурак. От і взяв би, так нема за що.
— Тобі б, Мороз, корову…
— Корову не корову, але щось пудів так п’ять, щось таке з того, як його… Рубенса. А ти перепелиця скубана. — Ястребова вказівний палець з рубіновим закінченням підняла і каже:
— От на цьому кінчику десять таких биків, як ти піднесу.
— Ха-ха-ха! — вибухнув Мороз і затягнувся димом. — Браво! Люблю! Вірю, Ястребова, іноді і таке трапляється.
— Не інколи, не інколи… І чим ми тонші, тим сильніші… Бачиш отам бочка! Допиває он друге відро пива… — І Ястребова крикнула: — Нєстєров! — Бочка повернула повільно, круглу, сонну голову. — Прокаті! — Бочка враз засіяла:
— А! Биліііночка! Доч блудная! Садісь! — і виліз на свобідне місце і нагнув товсту шию. Ястребова стрибнула, майнула легка суконка, блиснули довгі, тонкі стегна, і сіла на карку Нєстєрова.
— Дорогу! Дорогу! — впали оплески, оклики, Нєстєров похитався в туман, в гущу, спотикався, але йшов. По хвилі виринув з другого боку столу і Ястребова зістрибнула, поплескала його по пухлій щоці.
— Сідай, сідай, голубчик. Молодець! — Товстяк похитався на місце, а Ястребова стрибнула Іванові на коліна і ляснула його по лиці. — Лий донского! — каже. — І ворушись, старий. — Іван обняв її одною рукою, звівся на ноги і поніс під пахвою, як кішку, в глибину темного простору.
А в Андрієвій кімнаті горіло ясно світло, і на широкій білій постелі півлежала зовсім гола Ірина, курила і говорила. Обличчя її залите сльозами, на щоках червоні плями, губи запухлі, волосся розпатлане. Андрій сидить біля постелі в глибокому фотелі у білій, розірваній сорочці з розщебнутим коміром, волосся його також скуйовджене, і він також курить.
— Ти брешеш, ти брешеш, Андрію! Ти мусів! Ти мій, чорте проклятий! Ти мусів все кинути… Мораааль! Ха-ха! Мораааль, до дідька ясного, грішну душу, мовляв, ха-ха-ха! — загубив, а того й не знаєш, що це через тебе я стала всесоюзною потаскухою, Андрію, громе, чорте, дияволе, через тебе всю свою молодість просвистала і батьків, і брата продала Сатані, бо це я їх туди штовхнула. Не знаєш, що батько мій тут… — Андрій бистро глянув на Ірину. — Тааак, тааак! — казала вона. — Тут він на цій каторзі, в бараках, а ти з своїм братиком і не знаєте, а я мусіла тіло продати, до всіх тих наркомів добиратися… Рятуй! Рятуй хоч його, Андрію, бо мене вже не можна рятувати, я вже продана, я вже зачумлена, я вже… — і Ірина кинула з люттю цигарку і сама кинулась на подушку і заридала сильно, зривно з вибухами злости.
Андрій встав, ходив по кімнаті, зовсім не зважав на Ірину, і коли та втихомирилась, підійшов до постелі, дивився згори на Ірину і казав:
— Вже? Таке прекрасне тіло і таке люте, — казав Андрій.
— Не жартуй, не жартуй, Морозе. Захочу і підеш самий просто з сальону в преісподню, ха-ха-ха! Просто з білою маніжечкою, — ха-ха-ха! Поругаємся разом, бідний Морозику, — і при тому знов заплакала.
— Тобі б, Ірино, на троні богів сидіти, огонь і блискавку в руках держати, і потрясати б небом рокотами громів, і влучати дияволів на землі, — казав Андрій.
— Ах! Мені! Кинь, Андрію! Не до жартів!
— Чому не до жартів, — казав Андрій. — А от ти тільки прекрасні очі свої відкрий і побачиш, що все до жартів.
— Бааатька мені рятуй! — крикнула враз Ірина. Андрій відійшов від постелі і знов закурив. Ірина слідкувала за його рухами. Сорочка на його тілі широко роздерта і кілька патлів чорного, масткого волосся здобить чоло. Курив, видно, з насолодою, глибоко в легені втягав дим і видував його пружно. Рухи робив повільні, байдужі, ліниві, тяжка втома лежала на його загорілому, а все таки дивно блідому, шорсткому лиці. Здавалось в ньому іноді щось шарпається і хоче вирватись назовні.
Він знов підійшов до ліжка, знов сів на крісло, деякий час сидів непорушно, дивився собі під ноги, видував дим, стрясав попіл цигарки на ведмежу шкуру. Ірина злісно дивилась на нього і слідкувала за кожним його порухом.
— Що можу тобі сказати? — промимрив згодом.
— Що? Чого скиглиш? Ніяких у мене слів, ніяких втіх, я не можу. Нема. Ірино, дочко блудна, гетеро! Я тебе, дияволице, кохаю над усе, і ти це знаєш! Так. Ти це знаєш. І розумом, і серцем… Але не можна! І не лише тобі не можна, всім не можна! Не розумієш хіба, з місяця звалилася, чорт бери! Шарпаєшся, терзаєш плоть, дух — що це варте? Я сам знаю, що воно так! Батько, батько! Чи один твій? Я не міг, розумієш? Не міг! Ніхто не може! Я хотів тебе і завжди тебе хочу, алеж… Сама добре знаєш! І ти була мені всім, я не любив до тебе, я лиш спозирав, а тебе, блуднице, кохаю, терзаєш мене кожним поглядом!
Голос його захрип, очі якісь туманні, білки криваві.
— Питаєш, чому не кинув всього і не пішов з тобою? Не мене питай, спитай і себе, знаєш, що не міг, що ми і так по шию в трагедії, а ти питаєш. Чого? Чого? Чому? Ще одно питання і розірву на кусні! Я не маю! — крикнув Андрій. — Я не можу!
— Андрію! Не скигли! — перебила його Ірина, погасила свою цигарку, що була вдруге запалила. — Не личить… Роздягайся і лягай. За дві години від’їжджаю!
Проникав ранок до цього півкулля, перші його ознаки появились однаково, як у глибинах хащ тайги, так і на тихій, недавно звільненій, поверхні прозорої ріки з перевернутим небом і зорями, що гасли у сірій височіні і темній глибині, а небом і землею проходив таємний гість і дотикався до всього пучками пальців своїх.
О шостій в будинку Мороза відчинились навстіж вихідні двері, і все довкруги заворушилося, мовби збурена комашня. Перед сходами рохотали мотори, по залях бухали ковані чоботи двох вохрівців у шапках з кляпами, що понуро гукали:
— Вставать! Гей, вставать! — Неслухняних приказано за ногу тягнуть, впертих у бік чоботом. Посипались мать-перемать, зривались розпатлані красуні, розбиті вої, все стрімголов перлось до виходу, залишаючи на місцях калюжі пива, череп’я, скло, ніби на полі брані після бою.
Мороз, Ягода, Ворман, а з ними троє вохрівців, сиділо в Морозовому танку і залізні його гусениці чавили й різали примерзлі вибої. Їхали на інспекцію радіопромислу, м’який туман бринів над Чіб’ю, у тайзі, у тундрі, там то там, блимали огники і темними гуртами, ніби великі сірі тіні, повзла масою до праці робсила. Схід згущав барви, перший шмат сонця вирвався у простір і засів по всіх верхів’ях.
VI
Андрій Мороз лишається в Чіб’ю гостем — благо дістав від Ольги вість не дуже квапитись до Харкова, що його ніяк не тішило, бо знав цю мову часу. Іван обіцяв поговорити з ним, але ось минає тиждень, а його як нема так і нема. Погода далеко не майська — дощі, вітер, снігові хурдиґи. Але Андрій ніяк не скучає, безліч нового і цікавого приготовано для нього життям. Йому, зрештою, щоранку сніданок добрий, іноді просто в ліжку, іноді, як погода дозволяла, на веранді, майже над рікою на тлі туєвої алеї, що добігає до ріки і там сходами западає до прозорої гладі. Обід в ясній, просторій їдальні з тими натюрмортами і тими краєвидами олійними, в товаристві Людмили, коли вона дома. Вечори в бібліотеці, новій величній, як храм, Івановій робітні з тим масивним столом полірованого, сірого ґраніту і розмови з Людмилою за чашкою кави і за цигаркою “Зефір”.
Якось з Мишком Калиниченком зустрівся. Був ще в ліжку, як увійшла Наталка і сказала, що з ним хоче бачитись Мишко. Андрія це зацікавило, каже хай зайде.
— Я, — каже Наталка, — дивлюсь у вікно, когось жене геть вохрівець, а той не йде. Приглянулась — Мишко. Ей, — кричу, — Сапєга, не тронь, хай увійде, я просила…
Мишко всунувся обережно боком до піввідкритих дверей — маленький, з фуфайки вилазить вата, волосся сторч, під носом держить подрану шапку-будьоновку.
— Заходь, заходь, Мишко, — каже Андрій.
— Я очінь грязний, як видиться, — каже той.
— Нічого, сідай, говори, давно не бачились.
— Можна сказать, давно, — каже той і присів на краю фотелю. — Прослишав, що яко прилетіли і думаю зайду.
— Чому ж шапки не положиш? — питає Андрій, — може закуриш?
— Так що ж закурив би, так нільзя. Вохровець нечаяно по носі торкнув…
Відняв будьоновку, а на вусах червона пляма. Обтирав рукою, а руку обтирав об подрані штани. І все таки закурив.
— Що ж тут робиш, Мишко? — питає Андрій.
— Дєло роблю, університет прохожу. Небіжчик наш Ленін, царство небесне, всігда казав, пусть кожна кухарка міністром буде, а я от два годи і вісім місяців за кіньми університет занімаю і все на місці. І ще восім годов маю. Мені хорошо, що мені, куда тут райпродком. Тож сказали, що колективізацію зірвав, що пив пропоєм. Що пив то пив — признаюсь, але колективізації не зривав. Тут ось половина нашої комсомоли — хай спитають. Сама зірвалась, і як було, скажете, не зірватись? Людей, як скот женуть і вбивають, і тягнуть за ноги друг друга, а потім кричать урожай давай. Де візьмеш урожай — будь ти тричі проклятий! А потім саботаж… Мені п’ятдесят восьму статтю пришили і подавай, кажуть, спільників. Я їм кажу — кров за власть совєтську проливав, рани показую, а вони ребра трощать, зуби вон, шість тижнів, кляті, кололи, а потім все таки Петьку, що свинаря Проця, підставили, а той подлєц в очі каже: ти, каже, лисий чорте, хутір Морозів спалив, а тоді я: ага, кажу, то ти так? Ех, ти, кажу, воша пліснява… І така, знаєте, злість поняла і кажу я тому самому Рокиті, слідчому такому, і кажу тому хамському синові: не я, кажу, хутір спалив, а він!
— Як то він? — озвався Андрій здивовано.
— Він! Петька Проців, свинарський син, хутір спалив, їх там п’ять було, так і в протокол записано, жаль, що Петьки нема, стукав в камері, тому втопили в параші кошеня миршаве, а то б він сам сказав. І старого в огонь вкинули…
— Чи не брешеш часом, Мишко? — знов озвався Андрій і почав вставати.
— Чого ж тут брехать, слідчий ви чи що? Просто кажу для історії, правда мусить наверх вилізти, — Петьку, як був потягли, а Петька весь комсомол потягнув, вони прахвости і Кандора з дочкою в Гісен на мороз вивезли і скинули просто в снігову яму, що отам на кручі, знаєте, де колись, не раз наші гуляли і співати вечорами при огні збирались.
— Алеж для чого? — знов питає Андрій.
— А! Для чого? Питаєте. Питай нашого брата, що голову на задницю зміняв — допитаєшся. Сказано ж враг класовий, значить крути шию, а тепер, диви, докрутилися, он моя Ганна пише, батько, пише, на плоті повис, просто, каже, на плоті повис, нема чого, каже, їсти, наповал всі дохнуть, всі за шором, ні правий, ні лівий, як миші труєні, а я їй іноді порції тисячу шістсот грам посилаю і тут заслуга Іванова, бо коли б не послав на конюшню — сам би здох в багні, а більше не можу, нехватає на більше, весь і так ізорвався.
Мишко ще щось хотів сказати, та Наталка перебила.
— Ну, досить, Мишко, з тебе, — каже Наталка, що саме увійшла порядки робити. — Поговорив і досить. Іди, бо зараз прийде начальниця, і більше не приходь, бо вохра заб’є… — Мишко, як стій, зірвався, затупцював на місці, на всіх ще раз глянув, сказав “досвіданія” і скоро змився. А Андрій щось думав і поволі одягався. — Скорше, скорше, Андрію, Людмила просить зайти, там і поснідаєш. Напевно Мишко скаржився. Нічого, хай поскаржиться. Тут його з таким професором Кругловим спрягли, от же парочка, чорт сім пар лаптів сходив, поки їх до купи зігнав, а Іван раз було велів його за жінок вишмагать, позаводив жінок, а тут не дозволено, розсаджують сифіліс… Ой, же ж і жалівся! Гірко плакав. Як, каже, Іван? І мене? А я йому: Мишко, кажу, мовчи. Ой, мовчи, Мишко… І диш тільки… Вдягайся, вдягайся, Андрію, швидше…
Андрія ці вісті дуже дивують, в голові повно думок різних, він знав також Круглова і чув його лекції. І потім згадав Виноградова, він десь тут близько і як до нього дістатися, контакти з “заключонними” стороннім строго заборонені, але треба щось зробити. Тож Ірина для цього якраз прибула і ревно його благала, і він їй обіцяв.
Андрій пішов до Людмили, любить в неї бувати, там повно світла, простора кімната з виглядом на Чіб’ю-ріку. На цей раз Людмила була ще не одягнута, сиділа у своєму рожевому теплому халаті перед дзеркалом туалету і чистила нігті. Андрій увійшов, привітався з добрим ранком, запитала, як спалось, що снилось, а потім каже, може його цікавить ота газета. Андрій взяв газету, переглянув усю, але нічого цікавого не знайшов.
— Нічого цікавого, — каже він.
— А подивись там на останній сторінці, петитом.
Андрій дивиться і бачить дійсно петитом маленька заміточка, між повідомленням про “Ансамбль шахтярської пісні і танцю” і заміткою “Пригоди”. “Харків, 13 травня (Тел. влас. кор.). Сьогодні пострілом з револьвера покінчив самогубством письменник Микола Бич. Причина — нервовий розстрій”.
— Ти, розуміється, знав Бича? — питає Людмила і далі чистить нігті.
— Знав, — каже Андрій.
— Це, здається, той, що “геть від Москви”? — каже поволі, дивлячись на нігті, Людмила.
— Той, — каже Андрій.
— Ніколи не слід в таких випадках казати все в голос, — каже Людмила. Андрій мовчить. На столику пачка “Зефіру”, і він закурює. — Ви дуже гомінкі, — продовжує своє Людмила, — а між тим мовчазно можна зробити інколи значно більше, ніж… І може тобі тепер буде більше зрозумілим, чому ти опинився тут? Буваючи в Москві… Я чула… Викликали, мовляв, Ольгу… Питали про… тебе… — Людмила старанно глянцує свої нігті… — Ти, мовляв, дуже захоплювався “самостійною”… А тепер, знаєш, у Европі новий курс, Німеччина щось там міняє шкуру і поки суд та діло із “самостійної” можуть залишити ріжки й ніжки. Розумієш? Тому і прочісують… І дуже старанно… — Андрій вперто мовчить, міцно втягає в себе дим і пружно його випускає. Людмила інколи позирає на нього…
— Ти знов просив за професора Виноградова… Це батько… Як її? Тієї артистки?.. Ну, гаразд. Я цікавилась, які обвинувачення має за собою цей муж учений і, уяви, мені сказали: буржуазний націоналізм. Та він же русскій, викрикнула я…
Перерва. Людмила з усіх боків оглядає свої руки. Гарні. Рожеві нігті, довгі елястичні пальці. Андрій мовчить далі…
— От і все, — каже Людмила. — І сьогодні їдемо з тобою верхи на молочну ферму в Усть-Чіб’ю… І нас там покормлять свіжим молочком. Згода?
Андрій пропустив це питання.
— Я не просив за Виноградова, — промовив він. Людмила глянула на нього питально. — Я лиш хотів знати де він, як він… Чи не можна б йому допомогти…
