Органам ҐПУ вдалося ствердити, що головним заправилом тієї бандитської зграї був відомий на цілу округу багач Іван Мороз, в минулому царський офіцер, що йому вдалося уникнути правосуддя пролетарської влади і аж до цього часу вільно перебувати на хуторі, не дивлячись на те, що свого часу там містився штаб відомого бандита Водяного, шваґра Морозового, до якого належав також сам Мороз і його рідна сестра Тетяна.
Коли ж настав час повної ліквідації того гадючого гнізда, Іван Мороз, щоб не віддати хутора державі, запалив його з усіх кінців і разом із своїми підкуркульниками вирубав у пень три десятини прекрасного овочевого саду. Надіємось, що на цей раз наші органи безпеки виявлять більше чуйности і подбають, щоб подібні елементи були з корінням винищені, де б вони не були, по всій території нашої великої соціялістичної вітчизни…”
Під час читання у кімнаті стояла велика тиша, і коли Іван дочитав і поволі відклав газету, Петро перебив мовчанку.
— Ну? Тепер ти нас розумієш? — казав він, і голос його був зовсім дубовий, ніби він говорив з підземелля.
— А ти віриш тому, що там написано? — запитав Іван також зміненим голосом.
— Що тут поможе — віриш — не віриш? Що тут поможе!
Іван мовчав, Катерина мовчала, Василь мовчав.
— А ви… — почав було Іван… — Того… Я ось того… Я лиш було… Знаєш… Зайшов… Ну, але раз так. Я ось піду, — і Іван устав.
— Ні! Іване, ні! — вирвалось у Катерини. — Куди ти підеш?
— Чекай, — казав вже спокійніше Петро. — Дійсно, куди підеш на ніч…
І саме в цей час, як бомба, увірвався Михайло.
— Батьку! — почав він було, але побачивши Івана, засікся…
— О! Дядько Іван! Здоров, дядьку! — подав швидко Іванові руку і міцно її потиснув. Усі стояли, усі сподівалися гіршого, всі полегшено відідхнули. Михайло одразу перейшов на інше. — Маю не таку несподіванку! — викрикнув він захоплено і вихопив із свого портфелю також газету. — Дивіться! — і вказав на першу сторінку. Усі глянули на газету. На першій її сторінці на весь зріст красувався портрет нікого іншого, як наймолодшого з Морозів — Андрія. З широкою посмішкою, з орденом на відлозі, у новому костюмі… І навіть в капелюсі! — От вам, дядя! — викрикнув Михайло. — “Он нас бйот по ліцу правдой!” — прочитав він на весь голос.
Несподіванка потрясаюча, громоподібна! Усі заніміли. Виявилось, що Андрієва книга “Ллють сталь”, що свого часу вийшла у київському видавництві “Книгоспілка” і що зазнала нищівної пролетарської критики майже у всіх друкованих органах України за різні численні збочення, тепер вийшла російською мовою і несподівано наробила великого галасу. Сам Сталін висловився про неї: “самая крупная кніґа, какую мнє прішлось за послєднєє врємя чітать. Ана б’йот нас по ліцу правдой. Большевістская кніґа, настоящая!”
— Браво, дядьку Андрію! Браво. От це я розумію! — захоплено викрикував Михайло. Всі, за вийнятком Івана, заахали, загомоніли, заворушилися. Гробовий настрій, що його приніс Іван, змінився враз на райдужний. Сідали за стіл, їли смажену картоплю, пили гарячий чай, гомоніли. Згадували на всі боки Андрія, Михайло оповідав, яке враження зробила ця вість на комсомол, як йому ґратулювали. — Та що й казати! Звісно Андрій. Справжній Мороз! А ти, дядьку Іване, — звернувся величний Михайло до Івана, — одно прошляпив: невчасно кинув весь той хутір — бий його грім ясний! — Івана, мов би, цукнуло, але він стримався.
А Михайло продовжував велично:
— Знаєш же наші пречудові, епохальні часи пролетарської, так би мовити, фабрикації. Кинув би все то к бісовій матері і зайнявся б більш відповідною музикою, — бив би молотом, гнув би підкови, лив би, як Андрій сталь, — ех, ти гречка, гречка, дядьку Іване, а ще й битий і генералом був, а тепер вони, чого доброго, захочуть зробити з тебе крілика, вони ж у нас, знаєш, найбільші поступовці й дослідники, он наш Василь все те прекрасно знає…
Говорили так довго, властиво говорив Михайло, всі решта, навіть Василь, мовчали, Петро задоволено посміхався і поглядав на стіни, а Катерина лише то підходила до дверей, то відходила до свого Михайла і кілька разів показувала йому на губи. На Івана найшло знов пригноблення, він хотів хоч щось відповісти своєму племінникові, слова рвались з уст, але стримав себе. Не треба. Нема про що говорити. Все сказане.
А потім Михайло і Василь відступили своє спільне ліжко Іванові, а самі кудись зібралися йти.
— Але ж, хлопці… Куди на ніч? — турботливо питала Катерина.
— Прошу, мамусю, не хвилюватися. Твої виводки вернуться цілі і непорушні до тебе! — заявив Михайло при відході. І пішли…
Хлопці опинилися на вулиці, взяли напрям вверх бульваром Шевченка, перейшли на другий бік і йшли попри паркан Ботанічного саду. Було біля дев’ятої, погода провесняна, зорі ясні і сильні горіли в небесах, холодом тягнуло зі сходу, люди окремими точками сюди й туди сновигали… Хлопці радились. Мусять щось знайти для Івана. Це не легка справа, вони дуже добре це розуміють, але це зробити треба і мусять.
— Найгірше в цій халепі, — казав заклопотано Михайло, — що за нашими пролетарськими законами моралі, я мусів би оце прямісінько піти до ҐПУ і піднести їм мого дядечка на срібній тарілочці, мов апельсинчик. Я сам, і якраз учора, вимагав у комсомолі не знати ні батька, ні дядька, ані якого будь дідька, коли це потрібно “для справи”. І враз отаке…
На розі Володимирської кожний пішов своєю дорогою. Василь повернув Володимирською в напрямку опери, Михайло з виглядом скинутого янгола, шествує вправо попри університет і зникає в тіні каштанів і будинків.
Історія Василя, сина Іванового, внука Григорового почалася на цих вулицях років три тому, коли він, ідучи за гаслом усієї тодішньої молодої України, спішив до града столичного “вчитися”. Був він кращим учнем своєї канівської школи, особливо в математиці, але, як казав старий Григор, видно ми під якоюсь такою дивною планетою народилися, що нема нам місця у школі. Синів моїх не хотіли приймати “пани”, а внуків “хами”; і так з сьомої кляси прийшлось Василеві звільнитися “за соцпоходження” і віддатися під опіку славетного Афіногена Васильовича Левицького, що був також позбавлений права викладати у школі, але не позбавлений можливости “вивести в люди” цього останнього Мороза і навіть ризикнути рекомендувати його, як екстерна, до Київського Політехнічного Інституту, де, до речі, його родич Федір Левицький, був на той час ректором.
Але ніякі рекомендації, тим більше такої небезпечної особи, як Афіноген Васильович, не могли мати тут впливу, а тому Василь з хутора залишився, можна сказати, на вулиці міста без засобів, без харчів, без даху над головою, на хутір вертатись не хотів, бо знав, що з ним буде кінець, а тому пішов по фабриках та заводах, аж поки не зачепився на Ленкузні, що саме тоді почала розбудовуватись, по ковальському цеху. Бив молотом, набив тверді, мов підошва, мозолі, діставши спочатку сорок, а пізніше шістдесят карбованців на місяць, чого йому ніяк не хватало навіть на харчі, але був ще хутір, і той йому помагав.
А з помешканням виручив його один, досить дивний і досить оригінальний священик, настоятель так званої Залізної церкви святого Івана Золотоустого, що стояла тоді ще на Єврейському базарі — протоєрей Прокіп Поспіловський — відомий книжник, архіваріюс і знавець цілющих трав, що підібрав хлопця, можна сказати, на вулиці і примістив його в одному з кутів захристії тієї ж церкви, разом з купами різного церковного майна, звезеного сюди чи не з цілого Києва.
А пізніше, коли Василь вбився в колодочки, і міг щось платити за свій куток, він перенісся на помешкання свого дядька Петра і зайняв там половину ліжка свого двоюрідного брата Михайла, де й застав його тепер батько.
І цікавився Василь не лише своїм молотобойством на Ленкузні, і любив він не лише одну математику, а й, ще будучи під опікою Поспіловського, почав він, не в пору добі і обставинам, займатися усяким тим крамом, що його знайшов у Залізній церкві… Спитатися б його лише, навіщо здалися йому оті різні дивовижні, закурені, писані бозна якою мовою, розбиті і забуті Леярди, Сміти, Сайси, кумедні халдейо-вавилонсько-асирійсько-фінікійські дослідники, що поруч з Григорієм із Нісси, святим Августином, Кедмоном, Ломбардом, Томою з Аквізи, Петром Мучеником і іншими, і іншими, чогось так зацікавили молодого хуторянина з хутора Морозівка, що він і сам не зміг би відповісти, чому.
— Чи не думаєш часом в теологи? — кпив з нього Михайло.
— Можливо, — відповідав поважно Василь.
— Тепер такий крам хіба не підходить, — казав знов Михайло.
— Чому? Он Ґете “мудрець ти той, що й був колись”.
— Ґете! Спитай краще нашого Бухарина — той ті справи знає краще.
— Можна й Бухарина. — спокійно казав на це Василь. І взагалі він відзначався спокоєм, повільністю, розвагою… Ні. Не Михайлові, тому теперішньому, погодженому і сучасному, збагнути Василя. Він “хотів” пізнавати явища, хотів знайти відповідь на багато питань, що для Михайла були вже “ясними” і “розв’язаними”, але для Василя вони видавались не тільки не розв’язаними, але ще більше заплутаними, ніж були до цього часу. І мова його була “інша”, не “сучасна”, не “властива добі” і він знав, що з багатьома речами теперішнього він ніяк не погодиться, як би і хто б їх йому не підносив. Але він мовчав. Він був весь у собі і з собою. Сам, здається, на якомусь безлюдному острові серед розбурханого, непривітливого моря.
А одного разу в його своєрідному житті трапилась невеличка пригода, що згодом обернулась у справжнє чудо. Це сталося, здається, на другому році його перебування у столиці. На заводі відкривали клюб, і на те відкриття запросили балетну школу відомої Лінчевської. Василь любив такі речі, любив мистецтво взагалі і він мусів там бути. Трохи краще, ніж звичайно причепурений, мішкуватий, у своїх окулярах, він захоплено слідкував за виступами молодих танцюристок і в одному характерному танці, зовсім не школярського типу, він несподівано помітив одну з’яву, що щось йому дуже нагадувала.
Перемігши вагання, він послав за куліси записочку на адресу молодої танцюристки, що її прізвище на програмці значилось Шур. Ала Шур. Записочка дійшла за призначенням. Це була та справжня Ала, яку він знав давно, хоч вона звалась тоді не Шур, а Рязанова. Це була та, що через неї так трагічно потерпіла свого часу карта Европейської Росії часів незабутнього “Афоґена” Васильовича. І зустрілись вони радісно, Ала була чарівна, приємно здивована і першим її окликом було:
— І як ти, Василю, шалено вигнався! — Здорове, свіже, відкрите обличчя Василя засяяло барвами веселки.
І після того Василь почав “бувати на Костельній” — у помешканні Али. Місяці, роки. Після кузні, після захристії, це було для нього справжнім благословенням неба. Це була чи не єдина в Києві, цього роду, кватиря, що якимсь дивним чудом залишилась недоторкнутою з часів “проклятого царського режиму”. І спражні, тяжкі, дубові меблі, і перські килими, і справжня їдальня, справжній сальон, справжня кухня. І справлений рояль з купами нот, і товариство, залицянки, флірт, любов. Ніякий совєтський режим, здається, не мав сюди доступу, і на сторожі цього стояв Шур — інтендант, поставщик різних державних установ, справжній чудодій і справжній майстер свого діла.
Тут Василь почав також своє “тринькання” на фортепіяні, тут, завдяки знаному піяністові Манові, розвинув свою любов до шахів і тут, якраз за партією шахів, він ознайомився і сприятелювався з леґендарним командиром, героєм славетного Перекопу, заступником шефа генерального штабу Київської воєнної округи, Дубовим.
Ця остання подія відіграла в житті Василя ролю вирішальну. Дубовий, кажуть, був не лише леґендарним командиром з безліччю орденів на своїх могутніх грудях, але він також був першим шахістом всього генерального штабу, як також доля хотіла, щоб він закохався в прекрасну балерину Алу Шур і став її постійним і настирливим гостем.
Та сама доля захотіла, щоб одного разу, коли леґендарний герой саме відвідав свою прекрасну даму серця, Василь і Ман сиділи і завзятюще змагалися за партією шахів. Герой не міг видержати спокуси і замість розважати чарівну господиню, почав придивлятися до гри, спочатку так між іншим, а згодом захопився зовсім, забув за все на світі і лише викрикував різні бойові оклики захоплення. Гра видалась йому чудовою, і коли скічилась партія, герой забряжчав острогами і забажав сам зрізатись одну партію і то не з ким іншим, як з Морозом… І був весь, просто весь, розторощений, коли після впертого, довгого змагання, той вайлуватий хлопчисько в окулярах, обдарував великого воїна, раз за разом, аж трьома матами.
— Ну, знаєте! Як вас звуть? — запитав герой, весь п’яний, десь о третій ночі, встаючи після того третього мата. У Василя стояв на чолі піт.
— Мороз, — відповів він.
— Да, Мороз. Від такого мене облито потом, — промовив з притиском герой. — Мушу ще раз з вами зрізатись… Але знаєте… Солідно!
І вони умовились, і з цього почалося. Грали, змагалися. Дубовий все більше і більше входив в азарт, іноді у нього запирало віддих, він скидав з себе мундир, розщіпав пояса і разом все більше і більше переймався повагою до свого юного партнера.
— Чорт зна що! — вирвалось у нього одного разу після восьмигодинної, безперервної гри. — І як це ви, з вашими, можна сказати, феноменальними мозжищами та й опинилися отак за бортом?
Василь дав скромно зрозуміти, що тут, либонь, рішають не самі мозжища, а й інші, не менш важливіші причини, що герой одразу зрозумів, але що його ніяк не переконало. Він, до речі, був одним з тих людських типів, для яких існує лише одна форма їх вияву, в даному випадку це був воїн, що любить своє ремесло не за страх, а за совість, що знає своє діло, чесно і сумлінно виконує свій обов’язок, а до всіх тих “інших політик” яке йому “собаче діло”.
Але зустрівшись з випадком Мороза, в ньому щось від обурення закричало: що це могли бути за такі “соціяльні” причини, що цьому здоровому, чесному, лобатому, з ясними очима, хлопчиськові забороняли вчитися, скажемо, математики? Він намагався якось цю справу збагнути, знайти в ній якусь логіку, але скільки він не трудився, нічого не міг зрозуміти. Розумів лише одно: молода людина, що з неї пре талантами, не може виявити своїх здібностей, бо десь комусь цього не хочеться.
І одного разу Дубовий, дуже просто й дуже рішуче, запропонував Василеві те, що було в його силах: вступити на військову службу. Василь спочатку отетерів: поперше, це не його покликання, подруге…
— А! Що там те друге! — перебив його Дубовий. — Плюнь! Смали до нас і баста! — висловився він своєю вояцькою мовою.
Василь задумався, бо було над чим задуматись. Траплялася нагода вирватись з кузні, до якої мав найменше покликання, але і ця нова можливість перекреслювала сливе всі його дотеперішні аспірації. Хотів бути професором, математиком, винахідником і враз таке.
— Генералом зробимо! — барабанив своє Дубовий. Артилерія! Школа! Математика! — І Василь погодився. Нічого іншого, кращого для нього тепер не передбачалось. І саме в цьому стані застала його батькова справа.
Молодий Мороз не вмів особливо метушитися, не належав також до боягузів, але ця остання подія вивела його з рівноваги. Розумів і усвідомлював цілу важливість справи. Знав, які страшні наслідки загрожують його батькові, а з тим і йому самому. Багато років Сибіру, це ще те найлегше, чого може батько сподіватися. Від нього ж самого, в крайньому разі, вимагатимуть зречення батька, чого, він знав, зробити не може і не зробить, а тому і прощай усі добрі наміри Дубового.
І коли Василь опинився на вулиці за пошуками приміщення для батька, він одразу зрозумів повну безнадійність свого підприємства. Він знав дуже добре, що в цілому Києві ніде і ніхто не зможе прийняти батька на мешкання. Він намірився, було, йти на Костельну, але потім одразу зрозумів, що саме там найменше може чогось сподіватись. На тому острові добробуту саме більш, ніж огню і чуми, боялися яких будь “політик”. І він пригадав собі Поспіловського. Давно вже його не бачив. Чи існує він ще в Києві? Це єдине місце, де ще міг би Іван прихилити свою голову. Поспіловський не відмовить, Василь був певен, що Поспіловський не відмовить, якщо він сам має ще бодай якийсь невеличкий вільний кутик.
І Василь раптом міняє свій напрямок, повертає назад і вже не йде, а майже біжить до бульвару Шевченка, ловить перший трамвай і мчиться до Єврейського базару. Так. Церква ще стоїть. Базарна площа темна і порожня. Зникла лише огорожа, що була біля церкви. Чимсь страшним, зловіщим віяло від цієї осамітненої будови, аж ніяково було до неї підступати. Але Василь усе таки до неї підійшов, довго і настирливо добивався до її вузьких, замкнених задніх дверей. Ніхто йому на це не відповів. Знов стукав, знов добивався. Дарма. З тяжким серцем Василь лишає церкву і йде поволі без мети і напрямку вверх вулицею, що колись звалася Столипинскьою, а тепер Гершуні. Він думає, він намагається щось пригадати. У нього ще є надія, що може щось придумає Михайло. Той тут народився, у нього багато знайомих, він знає місто з усіма його найінтимнішими прикметами, пригадався навіть колишній Михайлів друг і приятель Петька з Шулявки, пригадались безпритульні, що їх тут стільки завжди вештається, і Василь навіть задумав, чи не піти б і йому у ті місця, де їх найбільше буває. Бачив їх при казанах, в яких топлять асфальт на вулицях, бачив на базарах, у парках, у залишених руїнах. Але він не тратив ще надії з церквою. Там ще все, здавалось, на місці, може Поспіловського десь не було, він часто десь зникає, приходить пізно, біля одинадцятої, дванадцятої. Василь мусить ще раз туди піти, а тим часом він мусить кудись зайти, щоб бодай погрітися. Відчув холод, був легко одягнений, почував себе на вулиці осамітненим і залишеним і рішив зайти до Шурів. Про свої справи не буде там нічого говорити.
У Шурів ще світилося, це саме їх час. Ала, можливо, щойно вернулася з театру, саме тепер там гості, всі вікна світяться. Ала привітала Василя, як звичайно, радісно, з легким, поспішним, на пальчиках поцілунком в передпокою, коли їх ніхто не бачив, але глянувши на свого приятеля, одразу зрозуміла, що з ним щось не в порядку.
У кімнатах, як звичайно, горіли світла, вешталось декілька гостей, зяяло відкрите піяніно, валялись байдуже зшитки нот. Василь присів до піяніна і навмання брязнув кілька імпровізованих акордів. До нього згоком підійшла Ала.
— Що з тобою, синок? — запитала вона його.
— А! Нічого… — відповів він, і пальці його нервово побігли по клявішах. Ала не питала більше, вона лише гостро глянула на нього і відійшла. І лише згодом, коли гості відійшли, а Василь зістався і все чогось чекав, Ала німим кивком поманила його до своєї теплої кімнати і тут враз, без ніякої причини, кинулась на канапу і зайшлася спазматичними риданнями.
Виглядало на театр, але Василь виразно відчув в собі глибинне потрясения, ніби крізь нього пройшла вогненна іскра. Безодню горя висловлювала та ніжна жінка. Василь, по-ведмежому розгублений і безрадний не знав, що робити. Його велике, енергійне, мужнє обличчя покрилось виразом дитячої безпосередности. Ала ж нагло і метко повернулася і, мов пантера, стрибнула Василеві на шию. Цілуючи його гарячими, мокрими поцілунками вона пристрасно і швидко задихаючись говорила:
— Бо то ви! Бо то ви! Дурні! Соромно мені за вас! Ненавижу! Василю! Чому ти мене не любиш? Чому ти мене не любиш? Ти! Ти! Лишайся сьогодні у мене! Мій чоловік поїхав до Москви! Я сама! Я зовсім сама!
— Ало? — питав зовсім збентежений Василь ту жінку, ніби бачив перед собою страшну з’яву, яку знав, але якої ніколи не сподівався бачити. — Ало? Що ти… Що ти собі думаєш?
— Нічого я не думаю! — різко, швидко й рішуче відповіла вона. — Я тебе люблю і це все!
І коли Василь не знав, що тут ще сказати, вона тим же тоном продовжувала:
— Дивуюся, що ти такий! Ти всім уступаєш! Ти мовчиш. Ти чекаєш благородства. Сподіваєшся, що люди будуть з тобою добрими. Помиляєшся! Нема в нас того товару, що зветься благородство: Боротьба клясів, братіку! От що!
Василь глянув на неї, очі його широко відчинені, на обличчі здивовання. Перед ним на канапі, вже не сиділа, а півлежала гарна, молода, свіжа жінка — Ала! Алочка! Та сама… Що тоді. Та з Канева. Та з довгою русявою косою. Та, що носив її завжди у своєму ще дитячому серці. Та, що зустріла його тут у цьому непривітливому місті з відкритими раменами, і вона каже йому ті слова, яких він завжди від неї чекав, але ніколи не сподівався почути, та, що, на його думку, краща з кращих, благородна з благородних, талановита з талановитих.
— Ти думаєш, що це можливо? — враз якось несподівано вирвалось з його уст.
— Що чи можливо? — гостро запитала вона його.
— Те все, що ти кажеш?.. — відповів він.
— Дурень! — кинула вона повне погорди одно слово і з призирством одвернулася.
Він не міг знайти перед нею виправдання, знав її в її минулому, що вона йому вже не раз висловила, не міг ніяк назвати її легковажною, не дивлячись на всі її пригоди, на Шура, на Дубового, на меблі, на килими… Знав, що пройшла вона крізь усі “мідяні труби” нашого брудного часу з усіма його базарами, старим барахлом, залицянками капралів, з усіма тими ниточками життя, що їх часто приходилось викупляти честю жінки, святістю матері, гідністю людини, щоб пройти, щоб вижити, щоб не звалитись передчасно до ями, щоб не розчинитись у просторі, як порох під ногами вулиці. Василь безпорадний. Ні. Василь не знає, що тут робити. Їй робиться його шкода. Вона повертається знов до нього і повільно, розтягаючи, ніби їх цідить, слова, каже:
— Ну, чого ж, скажи, неможливо? Я тебе, Василю дорогий, питаю: чого неможливо? Спекулянтові Шурові — можливо? Капралові Дубовому — можливо? Усім тим, що вимотують нас, що п’ють з нас наші найсвятіші почуття, що нас недостойні — можливо… Лише тобі, Василю… — але вона цього речення не докінчила. Василь враз пополотнів, уста його задрижали, очі люто заіскрилися. Вона повільно почала відхилятися, ніби боялася, що він скочить на неї і поб’є. Але він швидко собою опанував, відійшов до вікна, де стояла покрита виблідлим килимком менша канапка і повалився боком на неї.
— Знаєш, — казав він, незграбно лежачи, ніби йому бракувало тут місця, — знаєш, чому не можна? Не можна, бо прийшов мій батько… — Хвилинка наглої тиші огострює значення останнього слова.
Ала враз зривається і сідає. Дивлячись на Василя великими своїми, як небо синіми, очима вона перелякано питає:
— Батько? — і вона обтерла рукою очі, ніби не зовсім добре бачила.
— Так, — відповів він спокійно.
— Іван Мороз? — знов запитала вона.
— Умгу! — буркнув він. Ала швидко дихала.
— Що з ним сталося? — запитала не до ладу. — Чого він сюди прийшов? — Василь подумав хвилинку.
— Його вигнали. Він без документів. Він не має де спати. Він не знає, що йому почати. Йому загрожує смерть! — вимовив Василь усе ясно, одверто і замовк.
— Та… Я тобі скажу… — зовсім зміненим, збайдужілим тоном казала Ала і встала із своєї канапи… — Я тобі скажу. Не задля твого батька скажу, а так взагалі: вам так і треба. Самі винні. Задовго ви чекали…
