— Надзвичайно! — вирвалось у нього.
— Скільки їх може бути? — питається Людмили, що стоїть з ним поруч.
— Тисяч п’ятнадцять-двадцять, — відповідає вона, гойдаючись на коні. — Вертаються з зимівлі з верхів’я Кожви… Худі. За літо поправляться…
Олені йшли поволі, понуро, байдуже, шамотали рогами і ратицями, шукали під ногами поживи, нічого не знаходили. Земля під ними втрамбована мільйонами їх слідів, від їх згущеної маси вилучався гострий, тяжкий випар, у повітрі стояв монотонний, приглушений, безупинний шерех.
— А де ж люди? — кричить Андрій, ніби його могли б не чути.
— Там! І там! — показала вона наперед і назад.
Андрій і Людмила стоять довго, захоплені видовищем, коні їх нервуються, фиркають, їм, видно, не подобається той запах. Андрій намагається виловити з гущі поглядом окремі примірники, затямити вирази їх очей, їх вигляд. Усі вони йдуть мирно, покірно, багато з них мають поламані роги, їх голови звисають, мов молотки і, здавалось, вони ось-ось відваляться і відпадуть.
Минає півгодини, година, а розсохата маса пливе і пливе. І ніяких — ніде людей. Усе те пливе само собою. Сонце зноситься на висоту і міцніше гріє, вітер заходу ворушить гривами коней, зграя диких качок пролітає над тундрою, сірість неба і сірість землі зливаються у непрозору безконечність…
— Ну? Може їдемо? — каже нарешті Андрій.
— Досить, кажеш? — відповідає Людмила. — Їдемо! — Повертають коней і вже поволі вертаються тією ж дорогою. Андрій захоплено оповідає Людмилі, що йому хотілося б зробити з цього роман і назвати його “Олені йдуть”. Він описав би глибоку, білу, сіру, зелену, мерзлу, вогку північ з низьким, невірним небом, рідким сонцем і малою, приземною, твердою людиною в центрі. Лудмила слухає, підказує деякі деталі.
— Це мусить бути істота свідома, — каже вона.
— Головне — повна життя, — каже він.
— Цікаво, як би ти це зробив? — каже вона.
— Змішав… Я знаю, я знаю! Хемія життя складається з однієї найпростішої формули, щось, як вода, лише треба брати її з усіма складниками…
— Цікаво, — каже Людмила.
Вони доїжджають знов до ріки.
— “Морозів брід”, — каже Людмила, осаджує коня і говорить: — Глянь! — і показує на воду. Вода прозора, темнувата, кольору сталі, від другого берега відбиває кущі молодих модрин, розквітлої шипшини, кучерявих берізок. Вона пливе повільно і легко, і, ніби лускою, мережиться і вібрує, гойдається, розтягається, збігається. І над усім тим безодня неба згори і знизу з білявими хмаринами і сіросиньою глибинною безмежністю. — Ось і увертюра до твого “Йдуть олені”, — казала Людмила. — І коли будеш його писати… завжди пригадай людину, що нікого не кохала! — і при цьому нагло зірвала свого коня, і шубовснула з ним у воду. Здавалось кінь влетів у небо, але фонтани бризок засипали безодню і тільки великий, чорний кінь з вершником шумно неслися до другого берега.
Андрій затримався на місці, милувався видовищем, переживав насолоду і щастя… Людмила не зупинилася, не оглянулася, помчала спочатку вздовж берега у напрямку поселення, потім повернула вліво і зникла з очей.
Того дня Андрій даремно намагався зустріти Людмилу, ніде її, здавалось, не було. Був сам, відчував деяке здивування, пояснював поведінку Людмили жіночими примхами, довго над цим не думав, зайшов у бібліотеку, і через деякий час великий стіл був завалений каменюками, куснями глини, піску, розгорнутими книгами. Андрій весь занурився у вічність, у простори, в глибини. Робив дуже далеку мандрівку у світ уяви, і зовсім забув за землю і все на ній. Тут повечеряв, тут застала його й ніч. Сидів над брошурою фонтанізації нафти — максимальний відбір, щуцери, щілини, компресори, формули, схеми, раціоналізація роботи. “Майстер Омельченко на щілині 1345 витратив на буравлення 43.3 години, на зміну долота 7.8 годин, при тому дістав на кожне долото 73.5 швидкости, тобто одержав умовну швидкість 75.5 ділене на 43.3, плюс 7.8, що дорівнюється 3.22 м. годин”.
Андрій сортує і переливає цифри в образи, бачить майстра Омельченка, уявляє товщу землі, що він її буравить, оглядає породи, що творять ту товщу, намагається збагнути закони їх творення, їх буття. Його нотатник дуже скоро заповнюється цифрами, формулами. Іноді це в голос прочитує, щоб відчути звучання тих цифр, що із знаків мають стати, і звуками, і барвою, і рухом… “дістав на долото 60.5 ділене”… І враз чує за собою: “тобто умовну швидкість технічну 60.5 ділене”… І м’яка, легка рука огортає його шию, а гарячі уста впиваються в його уста, і все це сталося несподівано, Андрій здригається, а Людмила сміється, каже, що вона півгодини стоїть за ним, вона в рейтузах, в острогах, із стеком в руці, ніби щойно з сідла.
— Ах! Так втомилася! Дай цигарку! — Андрій подає їй цигарку і огонь.
— Де ж ти була, втікачко? — питає її.
— А! Далеко! Дала ось тобі можливість знайомитись з нафтою.
— А це дуже цікава добродійка, — каже Андрій. — Безодня краси… І сили… І загадковости чи краще казковости… І взагалі земля! Яке незбагнуте чудо! — і він сягнув рукою за грудою каменю, що лежав на столі. — Ось, наприклад, ця груда породи каже: я звуся Кайнозем, мені не більше, ніж 1,500,000 років, належу до, так званого, молодого життя, яка зворушлива молодість! Невинна юність… Але я маю сестру — дозвольте представити, — оця ось бура красуня, пригляньтеся до неї уважно… Вона зветься Мезозоя, трішки старша від мене, але далеко не можна вважати її старою, якраз чекає на сватів, щось два з гаком мільйончики років…
— Найстарша з нас — це ось ця достойна матрона на ім’я Палеозоя — дивись, яка засмагла, мов би креолка, із зморшками солідности на лиці, довгий вік позначив її вигляд, і була вона коханкою багатьох періодів, і має чималу кількість дітей, внуків і правнуків, а найулюбленішими її синами є діти чотирьох періодів з славетними прізвищами Кембрійський, Силурійський, Девонський і Кам’яно-Вугільний. І мають щастя, що живуть вони не в нашій пречудовій країні, інакше їх напевно було б ліквідовано за їх аристократичне походження, або заслано ось до Чіб’ю на конюшню Мороза.
— Учора на цьому ось місці мій шановний братчик шумів і клявся бородою пророка, що вирве з глибин скарби лорда Девонського. Мені було цікаво познайомитися з тим добродієм, і ось що я про нього довідався: був це грізний і суворий воїн — темний і нещадний. Будував він гори на плянеті нашій і то засобами дещо подібними до наших, якими ми будуємо наш соціялізм. Рвав плянету на шмаття, наносив їй рани глибокі. Земля була тоді під владою безмежних, німих пустель, її одиноким літописцем лишився ось цей червоний пісковець… — І Андрій зважив на долоні шматок червоного камінця подібного до того, що з нього роблять бруски. — Це та ера, що нас тепер найбільше хвилює, бо це саме тоді у страшних муках почав народжуватись і спинатися на ноги славетний Адам із своєю не менш славетною Евою, разом із змієм, і яблуком. Мільйон добрих років тривало те криваве народження. Це ж бо тоді появились перші голі, прозорі, без кольору, без запаху, без смаку, без прожилок, трагічно ніжні і ще трагічніше беззахисні творення у вигляді рослинок. Найлегший подув вітру вже вбивав їх і уяви ті муки боротьби за існування, що вони пережили. Але вони були вперті, не хотіли вмирати, не кінчали життя, ані кулею в лоб, ані в потилицю — змагались і змагались — вірою, правдою, впертістю, силою волі, диханням сонця — жили і жили і все шукали засобів захисту, днями і ночами думали, минали мільйони днів і мільйони ночей — весен, літ, осеней, зим… І били громи, і лились зливи, і двигтіла земля від ударів народження, але ось появились перші моховидні гайки ксилофітів і кордантів, що з них змайстровано перші раї, де перший Адамик у вигляді, подібної на сплювак, молюски знайшов свій перший захист, щоб опісля цілими тисячоліттями далі мучитись, спинатись на ноги, стигнути, кріпнути, засихати, натягати помаленьку панцер, щоб появилась оця трикутна істотка з руками у вигляді двох клешнів і ніг, у вигляді лопаток, із зарисом проекту голови… Але дивний збіг обставин! Цей комічний проект найбільше хвилює нашу уяву, бо він все таки чимсь нагадує загальну проекцію майбутнього гомо сапіенс і хто зна чи саме не з ребра цього героя створено наших чарівних дам, що в своїх первопочатках, замість шовків і самоцвітів, воліли сіренький, лускоподібний панцерик, якого наша людська мудрість назвала птеріхтіс.
— І був це король, і вождь, і воїн. У жорстокій боротьбі проходило його життя. Незчисленні мільярди мільйярдів трупів поклав цей безмежний фантаст в ім’я поступу і цілі океани його крови і до наших днів збереглися у підземних глибинах, щоб одного разу прийшов якийсь нікчемний нащадок у вигляді паскудного клясового ворога Івана, що хоче ту страшну могилу середньовіччя Землі-Праматері розкопати, щоб зачерпнути крови предків та за її допомогою відтворити втрачені у мандрах епох справжні крила праматки птеріхтіс.
— І що ж, кохана Людмило? Чи це, скажеш, не цікаво? Чи не варто нам, бодай на хвилинку, вирватись з нашої чарівної епохи, зробити мандрівку в епоху девону, відвідати чудову птеріхтіс, прогулятись з нею в тіні гаїв ксилофітів і кордантів, і десь так під жовтим місяцем на рудому тлі Уралу, що був тоді вищим від Гімалаїв, обняти її ніжно і заспівати зворушливо:
Улибнісь, Маша, ласкаво взґляні,
Жізнь чудєсна наша, солнєчни всє дні!
На цьому Андрій урвав своє красномовство.
— Ти жорстокий! — викрикнула Людмила, що захоплено його слухала.
— Ой, ой! Чому аж такий категоричний висновок? — відповів з посміхом Андрій.
— Бо ти дереш леґенди минулого, мов кусень записаного школярами паперу.
— І лише для того, щоб творити нові, — каже він.
— І думаєш, що з нас колись не посміються? — питає вона.
— О, напевно! — каже він.
— Але нас було вже підвищено до малпи, а ти все при птеріхтісі, — каже вона.
— Це лише питання часу. Тобі, бачу, конче імпонує, щось бородате, — каже він.
— Ха-ха-ха! Хіба ж малпи бородаті? — каже вона.
— Малпи ні, але Дарвін, — каже він.
— Але істоти з бородами часто були пророками, — каже вона.
— Точніше, точніше висловлюйся. Які саме істоти? Козли? Павіяни?
— Ха-ха-ха! Ти неможливий!
— Признаюсь!
— Невже по-твоєму світ така жахлива випадковість?
— А хіба я знаю! Може й справді батьки Діогена заплянували собі такого синочка вже разом із бочкою.
— Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!
— Але це ще допустимо, — каже він.
— Але чи плянував хто Ксантипу? Або Аль Капоне?
— Ха-ха-ха! То по-твоєму все випадок: і Париж, і заводи Форда, і “Ервінґ трест”, і наша п’ятирічка?
— О, ні! Знаю. П’ятирічку спляновано при вулиці Кузнечний міст, чи Тверській в Москві. Я лише сумніваюся, чи там саме спляновано, скажемо, директора плянувального бюра Клавдія Акакієвича Дашкова, або нашого Івана. Знаю. Маркс каже, що все це, так би мовити, продукт економічного стану суспільства, але що, допустімо, було б коли б так на третьому році життя, Маркса задушила шкарлятина?
— Ха-ха-ха! Андрію! Та це ж неможливо! І за такі розмови у нас можуть розстріляти.
— Знаю. Колись розстрілювали ще за важливіші розмови: наприклад, скільки чортиків поміститься на одному гострієві голки.
— Андрію! Не віриш в Гамурабі, апостола Павла, Конфуція?
— О! О! За такі речі у нас також можуть розстріляти, — відповів Андрій.
— Я не можу з тобою вести дискусії, але ти міг би поговорити з таким Петровим…
— А що це за інфузорія? — перебив її Андрій.
— Та сама, якій твоя сестричка відстрелила руку.
— А! Продукт економічних умов?
— І ще одно: тебе вітав Злотник, — перебила його Людмила.
— Злотник? І він тут? — викрикнув Андрій.
— Ні. Він ще не тут.
— Але тут буде? — каже Андрій.
— Наш чарівний політрук, переможець Дону! Ура! Ура!
— Андрію! Я ображена!
— І мруть борці, за правду і свободу! — заспівав Андрій.
Людмила встала, брязнула дверима і вийшла.
Андрій залишився сам, перестав співати, засміявся сам до себе, робив кроки по килимі, думав, підходив до столу, брав ту чи іншу породу, підійшов до глобусу, крутнув ним, нагло об глобус згасив цигарку, згасив лямпу, і повільними, тяжкими кроками пішов півтемними сходами вверх до своєї кімнати.
Був сильно здивований, що у нього світло, а на розстеленому ліжку, нижче подушки на ковдрі лежить і спить Наталка. Спить пів боком, сильні груди випнулись, ліве, міцне стегно плястично вигнулось під спідницею.
— А це що з нею сталося? — вирвалось у Андрія. — Ей! Мадам!
— О! Нарешті! — зірвалась Наталка і швидко стала на ноги. — Годину жду, паскудо ти, Андрію! Хотіла лишень сказати — не дуже то роз’їжджай з “нашою” по її знайомих. Сам мусиш розбиратися! Добраніч! — і Наталка відійшла і, здається, так само тріснула дверима. А Андрій отетерів, хотів, було, бігти за Наталкою… Що з нею? Що сталося? Фу! Як глупо! А тут стільки думалось, такі робилось пляни. Усе зіпсуто. Певно, певно! Троцкістка! Ах, ти чорт! Цієї ночі Андрій довго не міг заснути, не міг дарувати собі свою необережність і свою безконечно дурну поведінку. Тепер можна всього чекати.
VIII
Ранком безліч несподіванок. Андрія розбудили о восьмій, хоча звичайно він лишався в ліжку і до дев’ятої, з головного управління окремий посланець приніс спішну телеграму з Москви від Союзу Радянських Письменників, в якій повідомлялось що його “за особливі заслуги в літературній роботі” нагороджено орденом Леніна і він має негайно прибути в Москву для одержання нагороди. З цією метою для нього вислано спеціяльний літак, і він має вже сьогодні вилетіти з Чіб’ю.
Вість потрясаюча. В домі піднявся нечуваний рейвах. Усе це звучить дуже незвично. Людмила, між іншим, також заявила, що вона летить з Андрієм, але їй сказали, що брати її не приказано. Це її бентежить, вона схвильована. Андрій так само не дуже тішиться своїми “нагородами”, ще не відомо, що під усім тим криється. Крім телеграми, дістав листи від Ольги і Ірини. І обидва хвилюючі. Ольга далі пише, щоб не поспішав з приїздом, а Ірина повідомляє, що вона “вже вдова”, що чоловіка її нагло не стало… Андрій швидко дере листи на дрібні шматочки і вкидає їх до убиральні. І швидко пакується, і бігає, і метушиться, йому всі помагають і всі стурбовані. За годину все спаковане… Прощається, мов би йде на смерть, Людмила вийшла із своєї кімнати з червоними очима, чого майже з нею не траплялося.
Усю дорогу до Москви Андрій ламає голову, що це все має значити. Арешт? Цілком можливо. Бо за що ж орден? У Харкові направо й наліво йдуть арешти. І те з Людмилою… І з Іриною. І те “не спішися” Ольжине. Тривога, тривога, тривога. А як це дійсно нагорода? То за що? За що? Це якась політика. І напевно якась перфідна. І враз приходить на думку постріл Бича. Більший відгук, ніж сподівалися, вся чужинецька преса відгукнулася, в таємних звітах знайшло це також місце, в Західній Україні, що в межах Польщі, Румунії й Чехословаччини, переляк. КПЗУ за ніч тратить половину членства. По всій еміґрації, в Канаді, в США комуністи і їх прихильники стурбовані. Треба трубити відступ, щось протиставити, заглажувати враження. Пригадали, як звичайно, Мороза. Маєте! У нас не лише стріляють і стріляються, а й нагороджують… Це може бути. Це в їх стилі.
А ввечорі, коли Андрій опинився в елеґантній, спеціяльно для нього зарезервованій кімнаті першоклясного, нового готелю “Метрополь”, він побачив на своєму столику купу найновіших газет, і всі вони були ним заповнені. І російські, і українські, і білоруські, і навіть чужомовні закордонні. Якісь фота з орденом, яких Андрій і не пам’ятає, якісь інтерв’ю, яких він нікому не давав, статті про його заслужене минуле, про його беззастережну відданість партії Леніна-Сталіна. А того ж вечора так біля години дев’ятої його несподівано кличуть до одного з номерів цього ж готелю, і він застає там елегантного, усміхненого в уніформі ҐПУ Федорова, Сергія Прохоровича, того самого, що свого часу розмовляв з Ольгою. Він надзвичайно чемний, сердечно вітає Андрія з орденом, питає про його здоров’я, а потім, усівшись вигідно у фотелях, починається ніби приватна розмова, Андрія делікатно наводять на спомини, переважно юнацькі, його шкільні роки в далеких Черкасах, де він мешкав, з ким водився і коли Андрій чогось “вже не пригадував”, Федоров делікатно йому підказував включно до того, як звалась його господиня, або яке число мав будинок, у якому він тоді мешкав. Андрій намагався поводитись, як справді орденоносець, але це йому не легко вдавалося. Він знав, чого хоче від нього той Федоров. Знав також, що кожне його слово важиться аптекарською вагою. І знав, що він, Андрій Мороз, є мишею, а Федоров котом. Але виходу нема.
— А між іншим… Ви, розуміється, знали Бича? — запитав Федоров винятково обережно, ніби він це питання довго наперед підготовляв.
— О, так! — відповів Андрій одразу.
— Чудно! Чудно! — дивувався Федоров. — Чому б здавалось… Ви, здається, мали з ним розмови в санаторії… Я цікавий: які, на вашу думку, причини його такого вчинку? — Андрій відчуває великий тягар, але Федоров йому помагає: — Нерви? Розчарування? Упадок сил?
— Думаю нерви, — швидко відповідає Андрій. Федоров похитав швидко головою, ніби він заперечував щось.
— Думаю, не тільки нерви, Андрію Григоровичу… У нас постали деякі труднощі… Особливо на Україні… Недостача харчів, ліквідація деяких прошарків українського націоналізму… Люди, як Бич, схильні вважати це за тенденцію, як він каже, Москви нищити українське населення…
— Думаю, він був комуніст… — відповів швидко Андрій. — Так. Комуніст. І більшовик… — Андрій відчув, ніби його відповідь чимсь захищала Бича і він швидко поправився: — Кожна людина, що не годиться з партією, не має між нами місця. — Федоров посміхнувся. — Не розумію, які тут можуть бути ще розмови, — додав до цього самовпевнено Андрій. — Раз ти не годишся, раз ти проти, раз ти знаєш більше, — казав швидко Андрій, мов би його хотіли перебити, — геть, геть! Правильно каже Тичина: “до д’ної ями”. І кінець. Партія не може питати кожного, що вона має, на його думку, робити. І правильно! Історія тільки так робиться, це дорога мудрих… — Федоров знов посміхнувся, і це змусило Андрія обірвати своє красномовство.
