— Так. Це все, розуміється, так, — казав з посмішкою Федоров, і Андрій зрозумів, що він його розуміє. Вони розумілись взаємно. — Таак! — казав далі Федоров. — Я розумію. “Умом Росії нє понять”. Особливо вам. Вам здається, що ми робимо дещо не так. Не так рішаємо соціяльні проблеми. Не так будуємо союзні республіки. Але… Як це вам, Андрію Григоровичу, плястичніше висловитись?.. Зрештою, ви мене і так зрозумієте. Ми тепер навіть і не Росія, а “союз” республік, а до того в проекті… Що це значить? А те, що ми зробили невеличкий проект майбутнього всієї… Ну… Земної кулі. Що тут… Ясно. А ви, дозвольте так висловитись, вже хотіли б дослівно зрозуміти нашого Леніна з тим його “вплоть до отдєленія”. Як же тоді об’єднати світ, коли ми не зуміємо навіть себе об’єднати? І куди, скажуть, вам відділятися? Чи ви не чуєте, що зараз діється отам за кордонами Польщі? То ж там виростає наш конкурент і ваша чарівна Україна для нього — це ягідка, за якою він готовий піти на які хочете авантюри. Ви от би почитали його книжечку… Читаєте по-німецьки? Ні. Шкода. Він написав таку програму своєї роботи… І там сказано ясно: ніяких таких визволень він не визнає, а що йому потрібен “равм”, тобто по-нашому простір. І той простір він хоче знайти у нас… І знаєте ви, що той Гітлер хотів би направду з вами зробити? Дуже просто. “До д’ної ями”. Так, так! І що ви собі думаєте? Думаєте, що ми візьмемо і отак віддамо йому вас. Беріть, мовляв, і на здоров’ячко! Що ви, що ви! Та ми не тільки не відпустимо вас на пожертя пана Гітлера, але ми нічого б не мали самі його пожерти. Як? Коли? Це вже інше питання. І які можуть бути тепер самостійні республіки народів, що мають пару десятків мільйонів населення? Польща? Румунія? Чехословаччина? Та це ж діти коньюнктури. Сьогодні є — завтра нема. З нами, скажу вам, ви зможете грати ролю і навіть не малу, але без нас… Як собі хочете: або вам бути з нами і разом закріпляти місце під сонцем, або… одірватися і лише чекати хто черговий вас поликне.
Андрій, що ці питання дуже добре розумів і що завжди у спірних дискусіях вів перед, кидаючись першим на свого противника, на цей раз покірно промовчав.
— О, це ясно! — проговорив він лише.
— Ясно, але не всім, — відповів на це Федоров.
— Дозволяю собі до таких не належати, — сказав Андрій.
— Це, розуміється, приємно чути, — відповів Федоров. Андрій зробив дуже дивний поворот головою… Це було щось, як протест і як скарга. Так, ніби його було вдарено і він не може захищатися… І не сміє навіть заціпити зуби. І не сміє сердитись…
— Так… Так… Це розуміється… Це розуміється, — промимрив він невиразно, але враз отямився і проговорив звичайним тоном: — Це цілком логічно. Малі народи не мають права на життя. І навіщо? Я вас, Сергію Прохоровичу, цілком розумію. І партія має рацію.
— Ви мене не зрозуміли… Ви мене не зрозуміли, — говорив швидко Федоров. — Я не сказав, що малі народи не мають права… Навпаки…
— Вибачте, Сергію Прохоровичу, коли я вас не так зрозумів…
— Я хотів лише сказати, що малі народи мусять входити в системи великих… На рівних правах…
— Так. Я вже розумію, — каже Андрій і знову робить той самий рух головою…
— Але залишім це, — проговорив Федоров. — Годі з тією політикою… Перейдімо на інші, цікавіші теми. Я, між іншим, вами давно цікавлюся… І не подумайте, що це, так би мовити, по службі. Абсолютно ні. Ви мене цікавите і як письменник, і як індивідуальність… І взагалі я цікавився українською літературою, для того й вивчив мову, правда, я говорю не цілком добре, але цілком добре розумію… Українська література… Як вам сказати… Вона має сьогодні дві течії: надземну і підземну. І це дуже цікаво. Мене особливо цікавить та друга — підземна. І скажу вам: дуже зручно, дуже зручно. І не сказав би, що вона слаба. О, ні! Вона сильна, сильна штучка… — Андрій лише кліпнув очима на це останнє слово. — Чи не могли б ви мені, Андрію Григоровичу, сказати, чому українці так пристрасно тримаються своєї говірки? Ну, яка, скажіть, різниця, якою мовою ми розмовляємо? Особливо, коли… тут стільки входить в гру… Коли плянуються величезні пляни, і взагалі… — Федоров зупинився і дивився питально на Андрія.
— Так. Це чудне… — поправився, — чудна проблема, — відповів він по хвилинці. І додав вагаючись: — Я думаю, що це питання чести… народу. Кожного… І українці тут не чинять винятку.
— Ах! Чести! Буржуазне поняття! Яка тут честь? Чи не бачите, що тут йде змагання світів за право жити… То ж Німеччина хоче виразно всіх нас усунути з плянети. Нас усіх! А не буде Німеччини — знайдуться інші аматори… Брити. Американці. Але знову та політика… Розкажіть краще, як проводили час. Гостили у брата?
— Так, — каже Андрій.
— Як сподобалась північ?
— Ґрандіозна справа.
— Правда. Вас, як письменника, це мусіло без сумніву цікавити.
— І я мав нагоду бачити виняткові речі.
— Наприклад?
— Природа, її життя… І основне те освоєння нових теренів. Там же будується прекрасне майбутнє радянського народу.
— А конкретніше: що вас там найбільше цікавило?
— Уявіть — найбільше нафта.
— Інтересно. Ну, й?..
— І хочу писати на цю тему роман.
— О! Цікаво. Яка ідея?
— Просто. Два мільярди років на глибині двох тисяч метрів…
— І приходить радянська влада, — перебиває його Федоров… — Зрозуміло, зрозуміло. Як назвете книгу?
— Ну… Ще не знаю точно. Можливо так і назву: “Кров девону”.
— Дуже цікаво, Андрію Григоровичу. Дуже цікаво. Але… Знаєте. Було б гаразд порадитись про це в Кремлі. Там, я чув, покладають на вас інші надії.
— І зрозуміло, — каже Андрій. — Ясно. Мої проекти — проекти і більш нічого. Я стою завжди до послуг Кремлю. І дуже охоче.
— Ну, а як вам там жилося? — питає далі Федоров.
— Прекрасно! Гість — зрозуміло.
— І верхи їздили?
— Прекрасного мав коня.
— Той карий? Людмили Карловни? Ну, а як же вона сама?
— Жінка. Відомо, — каже Андрій.
— Бистра? З огником? Розмовляли з нею? — Досить.
— Цікаво, на які теми можна з такою жінкою розмовляти?
— Література, географія…
— О! Навіть?
— Це властиво мої теми, — каже Андрій.
— Вона лише вас слухала?
— Не конче. Говорили обоє.
— Розуміється, виїжджали з нею.
— Певно. — Федоров цікавиться куди, при якій погоді, про що розмовляли.
Говорили й говорили, минали години, попільниці заповнились попелом, кімната димом цигарок. По кількох годинах Федоров нарешті замовк, хвилинку подумав, мов би пригадував, що б ще спитати і каже:
— Ну… Андрію Григоровичу… Гаразд. Мені завжди приємно з вами розмовляти, знаю, що ви мене розумієте. А тепер їдьте до вашого Харкова, обніміть дружину і сина і на якийсь курорт. У таку спеку не гаразд лишатись у Харкові. Найкраще Кавказ. Як довго затримаєтесь у Москві?
— Ось тільки полагоджу справи і їду, — каже Андрій.
— Щаслива путь. Завтра повідомлю вас про вашу тему. Згода?
— Абсолютна! — відповів захоплено Андрій.
Але те захоплення дорого йому давалося, був, мов викручена ганчірка, ледве звівся, а прийшовши до свого номера, одразу простягнувся на канапі, лежав, дивився у стелю, нічого там не бачив, все в ньому бурилось, мов у вулкані, обличчя горіло і здригалося. “Німці! Ідіот! Що може бути гірше, ніж цей рік? Знаємо, знаємо — німці. Але й вас, голубчики, знаємо… Чи не думаєте часом, що будемо поруч, як прийдуть ті німці? А чи вони взагалі прийдуть? Коли б вже щось таке гримнуло, щоб усе те розторощило к бісу! Він мене лякає німцями, а що б він сказав, коли б так я закликав його у Києві до готелю “Контіненталь” і вимучив кілька годин допитом? І щоб він не мав права висловити своїх думок? Так. Браття. Лише їм усе можна, нам нічого не можна. Браття! Каже їхати. Розумію, розумію твої турботи! У Харкові голодні рискають по вулицях, приятелів серіями арештують… Знаю. Кавказ. Далі від того пекла. Цяцькою заманюють, закривають уста, вуха, очі! Ну, ну… Політика. Проект майбутнього світу. Побачимо, побачимо…”
Бурився, мов киплячий казан, не міг спокійно лежати, уявляв себе у центрі подій, міряв настрій часу, зважував обставини, обдумував завтрішній, повний клопотів, день, знов і знов вертався до Федорова, бачив перед очима його плекане, нахабне обличчя, уявляв ту свою майбутню тему і як буде її обробляти, нарешті пригадав Ірину і вже не міг від неї відчепитися. Ірина. Його любов. Його хвилююча мрія, його прекрасна поезія. Що варте все те життя без неї, — думав він і разом уявляв її становище. Де вона тепер? Що робить? Як її побачити? Коли вона під наглядом, це значить, що він не має права її бачити взагалі. А що як він піде і побачить? Що буде? Що буде. Сам знаєш, що буде. Буде погано. Знову Федоров, знову “приємна розмова”, знову сповідь. І коли б ще тільки сповідь. Ні. Це все може скінчитись дуже невесело, Андрій може вернутися назад до брата в гості, але в зовсім іншому характері…
Це була дуже тривожна ніч для Андрія. Здається, він так і заснув на тій канапі, не роздягаючись, і лише геть опівночі пробудився і почав швидко роздягатися. Рано о дев’ятій годині він знову був одягнутий, бо на нього внизу чекали офіційні особи, що мали їхати з ним до Кремлю. На цей раз не було ані Піунової, ані Злотника, ані нікого з тих попередніх знайомих. Не робили візитів ніяким знаменитостям. Андрія приймали лише в Кремлі — Сталін з якимсь незнайомим товстяком. Розмовляли про те саме, про що була мова вчора з Федоровим, Сталін нагадав собі першу зустріч з Андрієм, спитав про брата, про північ, про роботу там, і врешті натякнув, що було б гаразд написати книгу про тих, що ставлять спротив цій нашій велетенській соціялістичній розбудові країни. Відходячи Андрій помітив, що Сталін був у досить апатичному стані, він багато не говорив, часто задумувався, прощався якось байдуже.
Але Андрій не довго над цим зупинявся, у готелі чекають на нього інші особи, але він має лише одну турботу — як побачитись з Іриною. Він рішив будь-що-будь бачитись з нею, лише як і де? І він був утомлений. І дуже пригнічений. Перед ним дорога додому і разом йому не хочеться туди вертатися. І Ольга йому не радила вертатися. І взагалі все те разом включно з тим орденом, що він дістав з нагоди смерти свого приятеля.
О, як він був вдячний Ірині, що вона сама про себе нагадала. Під вечір біля шостої Андрій, на щастя, був у номері і збирався йти на вечерю, як подзвонив телефон.
— Невже це ти? — вирвалось у нього, ніби він почув голос людини, що встала з мертвих.
— Чого дивуєшся? Розуміється, це я.
— Де ти є?
— Тут.
— Де тут?
— Унизу. В ресторані. Ти там сам?
— Сам.
— Чекаю!
— Зараз там буду!
Біг униз, мов божевільний. Ніколи ще не тішився так із зустрічі з нею, як у цей час. Вона чекала на нього в далекому кутку ресторану і сама. Андрій захоплено, як ніколи, потиснув її руку.
— Ірино!
— Сідай, сідай! — казала з виразом поблажливої байдужности. — Прийшла глянути на пестунчика долі. Вітаю!
— Ірино! Не говори таким тоном. Не можна. Гріх, — швидко казав він. Мабуть відчула його настрій.
— Я також маю чим похвалитися. Граю в новому фільмі “Гроза” по Островському.
— Дуже нелегка роля, — відповів Андрій. — Що п’єш? Що їси? Ага, ага! Знаю. Може… вино? — обережно запитав Андрій.
— Ясно! І вино, і омари. І взагалі, щось добре, Андрію. Ти сам приїхав? З півночі?
— Сам. З півночі. Лише не зовсім.
— Читала. Все читала. Знаю. Лавреат. Просто дивуюся… А я бачила Людмилу.
— Де? Де?
— Тут. В готелі.
— І вона тебе також бачила?
— Бачила. Ми з нею разом сиділи. Оповідала за тебе і так захоплено. Ну, ясно. Хто тепер не захоплюється Морозом.
— Досить, досить, Ірино. Не захоплюйся красномовством.
— Це правда, — і вона глянула Андрієві у вічі, їх погляди зустрілися. Андрієві страх хотілося розпитати, що тут сталося, що з її чоловіком, але ні він, ні вона не відважувались щось про це натякнути. Нічого, мовляв, не сталося, все гаразд, все в найкращому порядку.
— А чи вона знає мій номер? — притишено запитав Андрій.
— Людмила, думаєш? — перепитала Ірина.
— Так.
— Не думаю. Вона, зрештою, тут є, отам у другій залі, чекає. Може навіть на тебе.
— Тоді, Ірино, вибач, але ми мусимо геть звідсіль.
— Може зайдемо до мене?
— Пішли до тебе.
Вийшли з готелю задніми дверима, було вже пізнувато, смеркало, йшли пішки, Ірина встигла шепнути Андрієві — ні про що особисте не питати її і нічого їй не оповідати. Андрій думав про це саме і був вдоволений, що вона його попередила, і разом майнула думка, чи вона часом також не заанґажована до секретної служби. Говорили кожне про свою роботу, Андрій говорив про північ, про девонську кров, про оленів, про Вяземську, обоє вибухали сміхом і були щасливі.
І лише коли опинилися у її кімнаті, вона навіть не встигла як слід роздягнутися, як кинулась на свою постіль і глухо, беззвучно заридала. Андрій розгубився, не сподівався такого, не знав, що почати. У кімнаті великий непорядок, купи книг, газет, журналів і все це розкидане, ніби тут бушувала буря. Це ще збільшувало Андрієве збентеження. Він впав біля Ірини навколішки.
— Що? Іриночко, що? Мила! Що сталося?.. Ну! Ну! Заспокойся!
— Уммм! Уммм! — виривалось у неї із заціплених уст. — Андрію! Вбий мене! Ліпше вбий мене!
— Але ж, що сталося? Я не розумію?.. — Ірина хотіла щось сказати, здіймала голову, ніби підстрелена, і одразу опускала на постіль. Щось хотіла сказати, її, видно, щось гнітило, щось бентежило.
