І треба було його бачити над ранок. Очі червоні, невиспані, напружені. Не голився, а священнодіяв, а бритва тупа, а волосся рветься геть з корінням, а кров сочиться. А далі прийшов до висновку, що й волосся на голові слід підстригти — не волосся, а праліс, тайга віковічна. Одягався уважно, і валянки ті, що з Москви привіз, узув, і штани натягнув парадні, не ті, що носив на парадах, а ті, що для найбільшого свята десь там у скрині валялися зім’яті. А опісля зайшов до перукарні, стягнув з ліжка стрижія і наказав по-дружньому:
— Знаєш, братіку, ану підстрижи мене на ять!
Потім хвилину затримався у конторі. Ніхто ніде не сподівався його так рано, було порожньо скрізь. Телефонував на всі боки, стягав з ліжок заспаних урядовців…
— Сьогодні ви, Михайле Петровичу, без мене потрудіться. Не прийду. Не забудьте телеграми до Москви. Воркута вимагає лісу — пам’ятайте! У Кожві кооперативи слинять. Скажіть: не вирівняються — не минути розмови. Там також звіти з Покчі… Розгляньте і полагодьте негайно… — Телефонував і телефонував, переглянув побіжно папери на місці, дещо підписав, дещо перекреслив. А який у нього сьогодні оксамитний голос, що це з нашим майором, женитись чи що збирається.
А опісля сів у машину і наказав:
— Риць! За шість годин маємо бути у Котласі!
— Єсть, товариш майор! — відповів шофер Гриць, що його Мороз зве Рицьом.
— Маєш досить пального?
— Єсть, товариш майор — в порядку!
— Коти! — кинув Мороз, а сам загорнувся в кожух. Інші два білі, нові, чисті кожухи лежали біля нього. Машина рушила і пішла, дорога добра, лише місцями завалена свіжим снігом. Весна все те поволі м’ягчить, підбирає. Машина тне і тне простір, з-під коліс хлеще мокрим снігом.
Іван думав поспати трохи, та сон не йде. В ньому повно теплого туману, губи весь час кривляться в усмішку, робиться тепло, розгорнув кожуха.
І все таки задрімав. Прокинувся і запитав:
— Риць! Як там ще?
— Ще сто двадцять, товаришу майор!
— Бери сімдесять!
— Не піде, товаришу майор. Ще лід місцями.
— Ах, чорт! — вирвалось у Мороза, боїться спізнитись, тут потяги не звикли ходити точка в точку, та хто його зна. На цей раз візьме та й прийде якраз точно. Чи не стоїть часом годинник. Підносить руку і слухає. Все в порядку!
На двохсотому кілометрі Риць враз зупиняється.
— Е, е! А то ж що там? — метушиться Мороз.
— Машина мусить прохолонути, товаришу майор! І закусити б гаразд!
— Ну, Рицю! Ти, братику, зовсім того. Закусюй та не барись. Візьми там ковбасу.
— А ви, товаришу майор?
— Жери і мовчи! — Іван вилазить з машини, це все ще його володіння, оглядає дорогу, тайгу. Там он буда стоїть, видно вартівня, з буди дві кривоногі постаті в зирянських шкуратяних одягах, вилізло.
— Ей, там! Як ще далеко до Котласу? — гукає Мороз. Навіщо він це робить — сам гаразд не знає. Все одно ті опудала ледве чи його вдовольнять.
— Дальоко! — співає одна постать і розмахує рукою на захід.
— Що тут робиш? — питає знов Мороз.
— Охраняю, — чує скигливу відповідь. Іван і без того зна, кого той охраняє. Людей ловить.
— Ей, там Рицю! — гукає Мороз. — Ми тут чого доброго ще заснемо! — Риць і сам квапиться, він засвітив ліхтарі, мотор горить, машина реве в таєжній тиші.
— Не заснемо, товаришу майор! Встигнемо!
Вони встигли, потяг ще не прийшов, начальник станції заявив, що скорше, ніж за дві години тридцять хвилин не ждати потягу, десь там ріки розлились, мости розвалились. Мороз лається. Ніч. Темно. Вогко, їхати одразу назад нема й мови. Мороз телефонує до гостиниці “Комсомол”, там його знайома Ганна з України, та сама, що свого часу поїла його молочком. Замовляє дві кімнати і вечерю на четверо. І пару пляшок кримського.
Час тягнеться до огиди довго, особливо тут, на так званій, станції — закуреній, запльованій, де повно кожухів, фуфайок, де все лежить покотом на помості і над всім чад диму з потом. Мороз із своїм Рицем міг би їхати до гостинниці, але ні. Вони рішають пересидіти у своїй “Ем-ці” — чим чорт не жартує! А що як вони візьмуть і приїдуть скоріше. Кілька разів Мороз виходив і все питав начальника станції чи вже скоро. Той казав:
— Єдіт!
— А коли тут буде? — питає Мороз. Начальник позіхає, плющить сонні очі.
— Нєзвєсно! Мости! — розводить руками. Мороз іде на своє місце і згодом посилає Риця. Риць відходить, довго бариться, вертається.
— То вам така скотина, що від неї чорта довідаєшся, — каже Риць. — Послав мене до… — і вилаявся. Іван встає, розпинає кожуха, виставляє на вид свої ордени, твердо ступає до будки начальника. Той спить, сидячи перед чавункою.
— Ей! Начальник! — кричить Мороз і хапає того за комір. Начальник зривається, відкриває рота, хоче лайнути, але бачить ознаки і його язик німіє.
— Коли потяг буде? — питає Мороз.
— Товаришу майор! Не можу сказати. Мости! — бурмоче той з відчаєм.
— Ти знаєш, з ким маєш діло? — питає Мороз.
— Не могу знать, товариш майор! — лепече начальник.
— Я Мороз! — падає слово. Начальник зривається, ніби його зірвано бомбою, біжить до телефону і кричить в рурку:
— Я мушу знати! Що? Не знаєте? Врахуйте вашу особисту відповідальність! — Через хвилину начальник рапортує Морозові на витяжку:
— Товариш майор! Надіємось за годину потяг буде тут!
— Дияволи! — виривається в Мороза, і він відходить, не йде вже до машини, а тут же крутиться, ходить по пероні, курить цигарку за цигаркою, над ним смоляно-чорний простір, геть там далі світиться електричний ліхтар, водянистим світлом ятряться малі, заґратовані віконечка станційного бараку, із заходу подихає холодним, вогким вітром. Що десять хвилин Мороз зиркає на годинник, йому вже не терпиться, він готовий бігти назустріч тому проклятому потягу.
І нарешті минула обіцяна година, а потяга нема. Але перон уже залюднився, все, що валялося в почекальні, вилізло звідти і товпиться тут під вітром. Прибіг і Риць, вийшов начальник з ліхтарнею, вийшли якісь люди в фуфайках, витягли наладовану пакунками двоколку. Потяг іде на Вятку і зупиняється тут лиш на короткий час.
Мороз закурює цигарку і витягається. Його зір скерований в густу темінь, куди тікають рейки і звідки назустріч несеться хвилями шум хвої. Ось-ось вирветься звідти машина, вже чути її різючий свист, що разом з вітром і шумом сосон летить здалека, ще кілька хвилин і в темноті з’являються дві ясні точки, що мигають десь там на дні темряви, то зникають, то знов появляються і з кожним ментом ростуть і наближаються, ніби двоє огненних очей. Іван кидає на бік цигарку, робить кілька кроків вперед, і ось раптово з тьми виривається велетенська тінь, що пробігає своїми звенами перед очима Мороза і вмить сердито зупиняється.
Свистала пара, тремтів весь перон, бігли з ліхтариками темні постаті, хтось викрикнув протяжливо:
— Котлааас! Пересядка на Усть-Вимск! — Забрязкали металеві речі, туди й назад рванулись подорожні.
Мороз нервово й напружено ловить поглядом усі двері, всі вікна, розпихає натовп і раз-у-раз викрикує:
— Мар’яна! Мар’яна!
Він рветься сам не знає куди, він метушливо нетерпеливиться, він, здавалось, боявся, що вони не прибули, що їх нема, але враз до нього долітає голос:
— Я тут, Іване! — Десь зовсім зблизька, на досяг руки, від чого він весь здригається, кидається сліпо й дико в гущу людей, і ось перед ним закутана постать, що намагається вирватись з вузьких, темних дверей вагону.
— Мар’яно! — виривається у нього.
— Вірочко, ми тут! — чути знайомий, м’який голос, і Мороз підхоплює із східців закутану, високу, тонку, легку, зовсім незнайому постать і швидко несе її вбік. І несподівано він чує на своїй шиї міцні обійми, і у нього виривається якийсь дикий рев.
— Ми тут, таточку! Ми тут! — чує він біля свого вуха і як доказ цього його щоки, уста, очі відчувають ніжні, теплі дотики чогось дуже близького й рідного.
Майже на руках доніс він свою дочку до авта, не оглядався, ні на кого не чекав, майже тікав від усіх, ніби боячись, що її хтось від нього відніме. Уже біля авта швидко обняв Мар’яну і одразу одвернувся. Рясні, нагальні, мов дикі гірські струми, сльози засипали його обличчя, і він боявся лише одного: щоб їх бачили сторонні люди.
— Ну, як? Ну, як? — швидко питав він, не чекав відповіді, метушився, виривав з рук Риця валізи. — Так ось, Рицю — до “Комсомолу”. Мар’яно й Вірочко, сюди! Речі там. Ні, ні! сюди! Ах, яка ти вже велика! Як їхалось? А ми тут чекаємо биті три години… — Говорить швидко, розгублено…
— Ах, знаєш! У вас тут їзда, скажу тобі… У нас не гаразд, а тут просто жах. До Каноші ще сяк-так… З перервами, але їхали… Та коли пересіли! Ох же скажу тобі! Заноси, мости, зарви… — говорила Мар’яна в авті, але в її голосі звучав тріюмф, щастя.
Машина тим часом рушила і побігла темними, порожніми вуличками та завулками з малими, окремими будиночками. Хвилин за п’ять вона зупиняється перед малим дерев’яним будинком, що ледве маячів в темноті і що з нього виривалось на зовні трохи світла.
— Ось тут і заночуємо! — викрикнув Мороз тріумфально. Всі висідають, Мороз бере під руку свою Вірочку, Мар’яна несе клунки, Риць валізи. У вузьких сінях їх зустріла молода, повновида дівка в фуфайці.
— Здорова, Ганно! Як живеш? — радісно говорить Мороз.
— Спасибі! Гаразд! — сміється на весь рот Ганна.
— Все готово? — питає Мороз, аби щось сказати.
— О, готово! Прошу за мною! — і Ганна веде гостей вузькими, чистими, дерев’яними сходами на перший поверх.
Усі опинились у невеликій, теплій, небіленій кімнаті, посередині стіл накритий, по боках двоє ліжок.
— Ну, Рицю! — каже Мороз. — Ти, браток, маєш вільне до шостої ранку. Спиш тут же в готелі, вечерю дістанеш унизу!
— Єсть, товариш майор! — відповів Риць і вийшов.
І от Морози самі. Іван, Мар’яна, Віра. Аж чудно! Їм не віриться. Хвилинку дивляться одно на одного і, здається, кожне питає себе, чи це, бува, не сон. Не знаходять слів. Мар’яна втомлена, аж чорна, волосся її розпатлане, немита, занедбана, але вона вся облита сяйвом щастя. Вірочка бліда, а її великі карі очі так і горять. А Іван? Де дівся страшний майор НКВД Мороз, що перед ним тремтить весь цей край? Що з ним сталося? Його немає. Він весь хвилюється. Щоб затерти свій настрій, швидко роздягається, помагає роздягатися Вірі й Мар’яні. Всі обнімаються і так хвилину стоять у трійку, непорушно. Мар’яна не видержує перша, виривається і заходиться плачем. Іван мовчки горне її до себе, Вірочка зніяковіла.
— А дивіться! Мамо! Дивись! — гукає Вірочка і показує на стіл. На столі печеня, чай, вино.
— Так! Так! Їмо! Ну, мамо, годі! — говорить швидко Іван.
— А я така голодна! — каже Вірочка.
— Добре. Сідаємо! Наперед помиємось трохи, — промовила Мар’яна. — Де тут убиральня?
— Тату, алеж ти далеко живеш! — викрикує Вірочка. Іван горне її до себе, але боїться зробити їй боляче, так давно не мав в руках чогось такого хрусткого.
— Ах, ти, ах ти! А виросла! — і враз пригадав матір свою, така вона подібна до баби, і та подібність так яскраво виступила, Івана це зворушує і він ще і ще горне до себе свою дочку.
— А ти такий великий, — казала Віра.
— Та й ти велика, дивись, дівка, а дванадцять років…
— Не дванадцять, а дванадцять з половиною, — поправляє батька Віра.
— О, вибач! — каже Іван і звертається до всіх: — Але їсти! Час їсти!
— Ось лиш помиємось, — каже Мар’яна.
І всі миються, але їм здається, що вони священнодіють, Вірочка ані на хвилину не може відірватися від батька.
— А знаєш, що я тобі привезла? — казала вона, коли сіли до столу. — Мамо, не кажи!
— Ну, — дивується батько. — Та я ж умру з цікавости, — говорить Іван і розкладає для всіх шинку, сир…
— Я тобі привезла… — починає Вірочка і одразу перебиває себе: — Ні, ні! Не скажу! Потерпи!
— Ні, Вірусю! — каже Іван. — Ти мусиш сказати.
— Не скажу, не скажу! — викрикує Віра.
— Та ти ж знаєш, який я нетерпеливий, — скаржиться батько і накладає дочці цілу тарілку макаронів з котлеткою. Вірочка протестує, вона не з’їсть стільки, а батько каже: — А от, Вірочко, з’їж оце то й від мене щось дістанеш.
— А! — вирвалось у Вірочки і очі її загорілись.
— Е, ні! Наперед треба з’їсти! Ну, Мар’яно? Та як же ж?
— Ах, я така змучена. Від самої Москви не спала, — говорить Мар’яна.
— Тату! Я вже їм, — перебила їх Вірочка.
— Чудово! Прекрасно! — захоплюється батько. Він налив вина собі й Мар’яні. — Ось випий, женулько, і дістанеш смак, — говорить Іван. Обоє підносять чарки, їх очі зустрілися, уста посміхнулися, яскрава, велика і трагічна мисль пройшла в їх погляді, дзенькнуло скло, і вони випили. Мар’яна лише до половини.
— Я знаю, що мені не можна пити вина, — казала Вірочка.
— Зате ти можеш пити шоколяду, — відповів Іван, простягнув руку до столика біля ліжка, де лежав пакуночок, взяв його і розгорнув. Шоколяда, дорогі цукерки, мигдалеві горіхи, фіги.
